...[и] бъıша . г҃ . братьӕ . єдиному имѧ Кии . а другому ІЦекъ . а третьєму Хоривъ  [и] сестра ихъ Лъıбедь . сѣдѧще Кии на горѣ гдѣже нъıне оувозъ Боричевъ . а Щекъ сѣдѧше на горѣ . гдѣже нъıне зоветсѧ Щековица . а Хоривъ на третьєи горѣ . ѿ негоже прозвасѧ  Хоревица . и створиша градъ  во имѧ брата своєго старѣишаго . и нарекоша имѧ єму Києвъ .

(Повѣсть времѧнныхъ лѣтъ)

«…Надворі був серпень. Чудесна, трохи притлумлена за літо зелень, яскраве сонце, сяйво золотих куполів київських храмів, сині води Дніпра, по якому пливли численні барки, зелені дніпровські луки, золоті піски, темні ліси в далині…» (Л. Ушкалов. Ловитва невловного птаха: життя Григорія Сковороди, 2017). Саме тоді, у серпні 1734 року, Григорій Сковорода вперше прибув до «Вічного Міста» Києва. Саме тоді Києво-Могилянська академія, в якій розпочав своє навчання майбутній філософ, переживала свій духовний, а відтак значущий для культури міста розквіт. Кревне українцю бароко обрамлювало слова і речі формулою свого автентичного мислення. Однак далі, даруйте, Григорію Савичу, йтиметься не про Вас і не тільки (й не стільки – А. П.) про бароко. Йтиметься про книгу Андрія Пучкова «Просто неба: Київські нариси». Але чому почати хотілося саме з улюбленого філософа – про це – дещо пізніше.

Київ. 2017-ий рік. Аскетично мандруючи нашим антропоцентричним (!) містом, думаєш не про ще незагоєні спогади вчорашнього 2014-го, і навіть не про те, що «…тут ходив Сковорода…»,а про сьогоднішній 1654-ий…, чи, скажімо, 1907-ий…, 37-ий…, 65-ий… і etc. Але історія, окрім майбутніх наслідків і підручникового фактажу вчорашніх подій, насправді нікуди не поділась, вона тут і зараз – на понаддніпровому хресті Володимира Великого, у камені Андріївської церкви, уздовж Володимирської – і – просто неба…

Андрій Пучков – культуролог і архітектурознавець. Ці дві іпостасі у своєму поєднанні й витворили архітектурно-літературно-історичну мапу Києва з його початками й продовженнями, змінами й винуватцями, котрі стояли на сторожі цих змін:

«Що залишається від людини? Що встигла.

Що їй зостається? Що пам’ятає» (с. 7)

 Книга «Просто неба: Київські нариси» починається, як і сам Київ, з Дніпра-ріки. Місто має свої судини, якими тече пресловутий Дніпро. Він живий, має свою траєкторію руху, легені (чи, може, зябра – А. П.), температуру власного тіла й – що не менш важливо для персоніфікації образу – почуття. Відтак, вражає подане автором літературне буття Дніпра. Кого тільки не полонили його таємничі хвилі, що вихлюпують метафорами від Геродота до М. Гоголя, Т. Шевченка, М. Булгакова, М. Цвєтаєвої та багатьох інших. Скільки незвіданого ще тримає в собі Дніпр широкий? Про що йому сердитий вітер завива?..:

«Днепр – будто человек, стоящий перед святым Петром с ключами: в нем – греховные уключины, моторный азот и цветные катера, расходившиеся по желтой воде» (с. 26)

Значну увагу приділив Андрій Пучков топоніміці назви річки, а завершив розділ про Дніпро його трагедією, за спиною котрої з динамітом і залізом стоїть людина.

Бароко і модерн. Стилі, які оксиморонно й гармонійно водночас вмонтовуються в архітектуру Києва. Які споруди віють бароковим духом і де знаходиться модерний будинок з химерами: зліва чи справа, адже автор, жартуючи, (а, може, таки насправді – А. П.) зауважує: «(Пардон, це навпроти зараз справжній «будинок із химерами»)» (с. 133) , про свідомість архітектора, його бачення стилю й утілення його «на тілі» Києва – усе це детально висвітлює в книзі архітектурознавець та культуролог Андрій Пучков.

«Не архітектурні форми Києва є бароковими – у ХVIII столітті до Києва долітали лише уривки й уламки від вибуху європейського бароко, – бароковим є сам принцип київського розпланування: руйнуючий і створюючий водночас…» (с. 118);

«Досвід будівництва київських модерних споруд засвідчує: попри довільний характер по-віденськи декоративного модерну, його плекали різножанрово, і більшою мірою він залежав від особистості архітектора, ніж від особистості замовника та вимог моди…» (с. 136)

Небо над Києвом єдине, але саме місто у свідомості людини не єдиним небом знається. Комусь він меркантильно-бізнесо́вий з банковими спорудами й офісами, а комусь – культурно-історичний, літературно значний, релігійно значущий та естетично значимий, з відповідними ландшафтами. Комусь він бароковий, комусь модерний, комусь – зверхньо пафосний «столичний бомонд». Усе залежить від «сродної праці» людини. Андрій Пучков знайомить читачів з діяльністю І. Анненського, Ю. Кулаковського, А. Сонні, О. Мандельштама, Й. Каракіса, котра не тільки пов’язана з Києвом, а й значною мірою відтворює його природню сутність. Так, недаремно              Ю. Кулаковський приїхав викладати римську словесність і римські старожитності саме до Києва. Автор наводить з «Київських нарисів»            М. Петровського:

«По-перше, Київ розкинувся на горах, з яких контролювався великий Дніпровий шлях, що з’єднує терени, етноси, народи. По-друге, Київ постав на межі лісу і степу, західного і східного слов’янства. По-третє, Київ – ворота і перевальний пункт історичних культурних впливів, що крокують крізь час і простір із Греції і Візантії в Русь (с. 145)

Акцентуючи на римоцентризмові світогляду Кулаковського, що «був пропорційний києвоцентризму його буття» (с. 147), автор торкається однієї з фундаментальних (й, напевно, однієї з найболючіших – А. П.) тем – етногенезу. Дослідник українського менталітету Олександр Стражний ґрунтовно й послідовно описує імміґрацію давніх греків у лісостепову зону Північного Причорномор’я, а також упливи тоталітарного Риму на дослов’янські і праслов’янські племена. Коріння завжди бере й віддає своє, схиляючись перед тими, хто його знає і пам’ятає.

Чому на початку згадався мені Григорія Сковороду? З тієї ж причини. Київ, за словами Пучкова, є бароковим за самим принципом його розпланування. А це означає, що бароко у нас в крові. Найбільшого ж свого розквіту, завдяки безупинному розвитку науки, набуло бароко за часів навчання й діяльності українського Сократа. Я беру з собою «Просто неба…» Андрія Пучкова й усамітнююсь просто неба – найчастіше на старому подвір’ї Києво-Могилянської, навпроти шовковиці Сковороди й бібліотеки Антоновичів. Я почуваю себе тут, ніби вдома. Мої відчуття й здогадки з приводу цього підтверджує й автор, припускаючи, що вдома, себто «Києвом можна ходити у капцях» (с. 105). У капцях просто неба…

Таким видається Київ мені. І я упевнена, що кожен, хто відкриє цю книгу, помандрує старим-новим та Вічним Містом, впізнаючи в його архітектурі своє коріння.