Re: цензії

18.03.2024|Ігор Зіньчук
Кумедні несподіванки на щодень
17.03.2024|Ольга Шаф, м.Дніпро
Коло Стефаника
15.03.2024|Ірина Фотуйма
Дух єства і слова Богдана Дячишина
14.03.2024|Ярослав Калакура, доктор історичних наук
Радянська окупація і змосковлення Буковини: мовою документів і очима дослідника
09.03.2024|Тетяна Дігай, Тернопіль
Інтелектуальна подорож шляхами минулого і сучасності
09.03.2024|Ігор Зіньчук
Свідомий вибір бути українцем
07.03.2024|Богдан Дячишин, Львів
Студії слова єднання
07.03.2024|Василь Добрянський
Гроші пахнуть пригодами
06.03.2024|Валентина Семеняк, письменниця
Майбутнє за вогнярами і мальвенятами
03.03.2024|Ігор Зіньчук
Моя правда

Re:цензії

На соняшниковій межі

Микола Будлянський. Розкажіть мені, мамо. Чернігів: ПАТ «ПВК «Десна», 2017. -240 с.

Із  Миколою Будлянським ми більше двадцяти років, на межі наших доленосних століть, працювали в обласній газеті «Деснянська правда»: Микола опікувався селом, я — освітою і культурою, обоє стали заслуженими журналістами України. Поміж неспокійними редакційними буднями й відрядженнями знаходили час віршувати й мережити прозу. Микола ще в юності видав поетичний трилисник «Калинові дощі», потім була збірка лірики «Стежки і вишні». А ще в його творчому доробку не менше десяти художньо-документальної видань, серед них і «Вільхова гілка» про селище Олишівку Чернігівського району, і розповіді про пасічників «Медова Чернігівщина»… До цього додамо й три наші спільні книжки.

Проте на особливому місті стоїть Миколина книжка «Соняшникова межа», що вийшла ще п’ятнадцять років тому. Є в ній коротенькі рядки, які б я поставив епіграфом до його хвилюючих сільських оповідок: «Весна. Ще вогкі пронизливі  вітри шастають городом, та межа вже просохла, рудіє торішньою травою. Нараз схотілося, як в дитинстві, скинути черевики і босоніж пробігти по тій рудій стежці. Тільки немає Кольки, ні з ким бігти навипередки. Давно струхли пеньки Донцьових  беріз. Соком поїли вони наше дитинство — солодким, як мед».

Миколи Будлянського родом із повоєнного покоління, якому випало несолодке дитинство (тому-то найсолодшим для нього був прохолодний березовий сік) на кінець 50-х — початок 60-х років, коли село поволі виборсувалося з воєнної руїни, в колгоспах платили не гроші, а горе-трудодні, натомість школярикам замакітрювали голови тим, що через двадцять років вони вже житимуть при комунізмі. Однак незважаючи ті життєві негаразди, несусвітню бідність із тих далеких років залишися незабутні згадки — часом сумні, часом веселі, часом кумедні, що в письменницькій уяві матеріалізуються в ось таких правдивих і хвилюючих оповідях, вміщених у цій книжці.

Але ця книжка не б з’явилася на світ, якби автор не черпав наснагу від матері Дарії Пименівни, яка пішла в засвіти кілька років тому, проживши довгий і многотрудний вік. Приїжджаючи до неї на вихідні, довгими осінніми вечорами, сидячи на теплій лежанці, вони згадували і людей свого кутка, і Миколиних друзів, і її колишню роботящу та співучу ланку, і давні селянські обереги, і ще багато про що. І творилася така собі маленька хроніка села Держанівки, що на Чернігівщині, хроніка двох душ, що зрештою заповідано стати українським народом, бо ж, як засвідчив поет Іван Драч,  

Народ - дядьки, що йдуть життя орати,
Народ - тітки, що стали за верстати,
Народ - баби в хустках навперехрест.

Загалом, кожне село це цілий незміряний космос характерів, думок, прагнень, мрій… Держанівцям неабияк пощастило: вони пізнали у колоритних образах (а декого увічнено й на світлинах) — і Миколині приятелі брати Петро та Микола Трухани, і Микола Божок, і студентка Оксана (перша його любов), і Люба-агрономша, і штатний колій Іван Яговенко, і баба Уляна, і пасічник дід Євлампій, з рудою бородою, «ніби вмокнутою у мед», і гармоніст Шурик Кошовий, і заслужений художник України Олексій Какало, який малює відоме полотно «Спадщина» зі знайомими всім сільчанам учасницями фольклорного гурту…

Микола Будлянський досліджує долі земляків на клітинному рівні й вони стають уже літературними персонажами. До слова, так само талановито простежує анатомію, тільки з історичного боку, свого рідного Даниного в двотомнику «Село» і його краянин та однокурсник по факультету журналістики Київського університету Микола Тимошик, нині доктор філологічних наук, професор.

Є в Миколиній книжці й глибока селянська філософія, як ось: «Могутні дуби виростають з маленьких жолудів», «Життя —як свічка на вітрі», «Крутиться колесо життя. І ми в тому колесі…», «Не спіши, хлопче, всьому свій час. То в природі немає старості. Мине літо, знову його дождемося, та не всі», «Чому так надмірно рано відцвітає дитинство, а з ним біло-біло відцвітають на лавочках баби і діди наші?».  Вражає і соковита мова — не із словників, а з народних засіків; ось деякі порівняння: «Петрів у селі — як листя на вербі», «Хто ходить босяком — не боліє чиряком», «Давно ті роки мохом пообростали», «Вродить жито — будемо жити», «У лісі — осінь. Така прозора, чиста і мудра, як мамина ласка»...

Нині книжка «Соняшникова межа» виходить доповненим виданням під назвою «Розкажіть мені, мамо». Є тут, зокрема, і новий розділ «Хатні обереги». Читаючи його мимоволі пригадується гучний успіх, що  на початку 80-х років припав на  долю нарисів «Лад» відомого російського письменника Василя Бєлова. Протягом всього свого життя він збирав усні оповідання, бувальщини, пісні, прислів’я, предмети матеріальної культури селян російської півночі. Не згубилися серед вітчизняних етнографів і праці Василя Скуратівського. В такому ж руслі Микола Будлянський осмислює багатовікові традиції селянського побуту, додаючи до них свої незабутні дитячі спогади, і вони дихають неабияким теплом і душевним спокоєм. Адже справді «через поріг не здоровкаються за руку, не переступають однією ногою взутою, а другою босою», «двері — сторож хати», а скриня, то, звичайно, «найбільший материн скарб» і автор з гордістю додає: «І мій – теж». Дуже б хотілося, щоб він продовжив «Хатні обереги»…

Микола Будлянський добре знає  Чернігівщину, її мешканців. Давно приятелюю він і з людиною непростої долі та умудреною життєвим досвідом Михайлом Мироненком, який повернувся з міської «коробочки» до рідного села Жеведь і посадив на земельних паях ліс — тисячі сосон, сотні ялин! Саме від спілкуванням з цим закоханим у природу чоловіком народилися ліричні «Чотири пори радості» та «Бувальщини від діда Михайла» — напрочуд смаковиті смішинки, що і завершують цю книжку.

Одначе повернемось  до рідної сільської хати Миколи, яка віднедавна стала для його міською дачею. Тут як і раніше дихається легше, бачиться легше і пишеться теж легше: «Мені завжди згадується дитинство у запахах і кольорах — первинно м’яких, ніжних, цнотливих. Заплющу очі і бачу табунець диких гусей, що повільно віддаляється від села і тане у блакитному овиді. Ось так і дитинство відлетіло у вирій. Відлетіло назавжди, що повернутися лише у спогадах».

Так воно і має бути…



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери