Нова книга Івана Байдака «Тіні наших побачень» є чимось зовсім іншим, якщо брати до уваги ввесь сучасний процес української літератури. Певна, що на тексти автора вплинуло його постійне перебування поза Україною. Навіть не побоюсь ремарки, це стиль молодого письменника більше тяжіє до сучасної американської літератури, ніж до європейської. І це, однозначно, цікаво, адже українська література дуже рідно торкається подібного. Власне, не лише питання та проблеми, які автор висвітлює в текстах є іншими, а сам мотив написання. Стилістика Івана Байдака потребує окремої уваги, його мова є легкою, але дуже послідовною та логічною. З нової збірки прози можна виписати щонайменше сотню важливих виразів, які можуть бути дороговказами на життя.

Усі оповідання дуже гармонійно вкладаються в збірку, бо мають подібний стиль. Стиль! А чи не це найважливіше для молодого автора? Так, Іван Байдак має свій стиль і його думки не суперечать дні одним. Автор володіє власною мовою і досить реальною мовою самих героїв, що є найскладнішим у тексті. Діалогам віриш і в цьому вже є неабияка майстерність. Дещо вибивається з контексту автобіографічний допис у книзі, але, певно, це така «фішка».

Герої нової прози письменника, всі без виключень, є глибоко нещасними людьми, попри все, що мають високу оцінку в соціуму, статус та громадську позиції. Це такі «лакшері маргінали». Якщо брати до уваги класичне пояснення маргінальної особистості – особи з невизначеним статусом, які знаходяться у процесі переходу чи ті, які випали з суспільства, не знайшли свою нішу в соціумі. Також маргінальність відзначається суперечливим характером, може мати різну вартість та бути оціненою як негативно, так і позитивно. Маргінал може репрезентувати й “дно” суспільства, але може бути й на вістрі суспільних перетворень. Тому в маргінальну ситуацію можуть потрапляти різні індивіди, з різним напрямком життєвої перспективи і, таким чином, з різним особистим внеском у загальну “комору” суспільного розвитку.

Герої настільки вкорінені у своєму просторі, що просто не можуть перейти за межі «свого» і саме це створює їхню одвічну екзистенційну самотність. Умовне стирання межі допомогло б двом частинам опозиції (центр / маргінес) вільно між собою поговорити, а не лише перелізати через великий мур на місця одне одного і таким самим складним шляхом повертатися назад. Ми не говоримо про обов’язкове злиття частинок, а про тимчасове прибирання перешкоди для діалогу. Але жодна маргінальна особистість творів Івана Байдака не зможе посунутись, спричинити цей діалог, поступитися і така поведінка є виправданою.

Переконана, що багатьом читачам життєві ситуації текстів та поведінка героїв буде досить близькою, бо в часі глобалізації постмодерного суспільства людина є публічна і настільки ж самотня.

«Тіні наших побачень» є легкою книгою, яка найкраще пасуватиме вечірнім роздумам, але це не є книга для швидкого переглядання, це не «фаст фуд», а складне написане простим, з якого можна винести настільки багато, наскільки можна й не винести нічого.