Погода
Погода у Києві

вологість:

тиск:

вітер:

Re:цензії

06.07.2017|08:35|Ніна Головченко

Істина криється в деталях або Автопортрет митця в умовах АТО

Чех А. Точка нуль: збірка есеїв / Артем Чех. – Х. : Віват, 2017. – 224 с.

На книгу Артема Чеха «Точка нуль» очікували в Україні, бо багато хто знав, що молодий письменник із п’ятою хвилею мобілізації потрапив у зону АТО. І в постах на Facebook на сторінці у Артема чи Іри Цілик ми читали про певні аспекти цього досвіду. Але найбільше чекали, коли молода людина, подружжя і тато повернеться додому. Дочекалися, і були щасливі, що хоч тут усе слава Богу!..

Книга, яку Артем Чех писав протягом року і презентував на Книжковому арсеналі 2017, викликала не такі одностайно позитивні емоції. Два тижні після прочитання збірки есеїв «Точка нуль» тинялася я між комп´ютером і кавою, ніяк не могла виструнчити думки і враження від прочитаного належним чином.

Збірочка коротких есеїв А. Чеха «Точка нуль» складається з 3-х частин: «Нові сни», «Осінь, зима і знову весна», «P.S.» (епілог). Це не художні тексти, як уже писали рецензенти, – це нон-фікшн мобілізованого бійця ЗСУ. І головна тема твору – проходження служби в умовах АТО.

Що фіксує Чех?

Потребу в гарній людині за екстремальних умов (есей «Дмитрик»). Надзвичайну цінність тиші, «яка взагалі для мене стала дефіцитом і навіть таким собі делікатесом» (с. 38). Необхідність « бачити плюси », попри синтетичну форму для бійців при плюс 35, неоковирні берці і начпродів-крадіїв. Переоцінку цінностей: в АТО теми Бога, політики і сексу не є актуальними; тут більше дбають про побут і безпеку; а також про єдину принципову річ , «яку навряд чи пробачать бійці своєму товаришу, крисятництво» (с. 82).

Також пише про те, що «на нулі» тримає людину. Насамперед, благословення (хоча якоїсь миті наратор відсторонено подумав: «Де я, а де військовий капелан?»): «Благословення – це плацебо, внутрішня упевненість у тому, що ворожа куля омине тебе, а зброя не підведе» (с. 85). А також віра («… не найгірша річ, щоб не збожеволіти і не спитися» (с. 86), сон («…теж хороша річ. Він також очищує й оновлює тебе до стану заводських налаштувань» (с. 87) і сміх («…тут лише сміх народжує спокій ») ( с. 88). (Патріотизм, як не парадоксально, «армія закатала в бетон» (с. 161).

Окремий текст автор присвячує волонтерам: «Волонтери – наші друзі… Волонтери безстрашні…» Волонтерство «є цілющим причастям нації» (с. 89-90).

Стосовно третього року війни А. Чех відмічає таке: « Ця війна дивна… Нинішня війна не має мети. Це Стіна. Сторожова вежа… Наше завдання – утримати стіну.

Мало хто з бійців вірить у повернення Донбасу. Перемога – примарна… Тому новини про режим тиші сприймаються скептично…, а домовленості в Мінську чи в Парижі – плексиглас, крізь який видно лише контури певних оптимістичних сподівань…» (с. 99-100)

В есеї «Доскакалися» Артем Чех поєднує теми війни і Євромайдану: «Кожен стояв на Майдані за своє… Я стояв за безвізовий режим із ЄС. Це був мій пунктик, зумовлений пізньою ініціацією до світу європейського туризму… Тому ти потопАєш тут у багні, кіптяві і солярці, ділиш склепіння бліндажа з дрібними гризунами, спиш із розплющеними очима й віриш у нездійсненне щастя, щоб потім із чистою совістю й у вільній від гнилі державі їхати на новенькому синьому круїзері прямісінько до Європи» (с. 111-114).

Якщо говорити про домінанту твору, то треба зазначити, що книга дуже чесна: тут немає надуманого пафосу і вигаданих історій. Війна в зоні АТО з точки зору мобілізованого п´ятої хвилі старшого солдата Артема Чеха – то важка, виснажлива і брудна робота. Важка, тому що українські бійці у 21 столітті за рівнем забезпечення та облаштування (окопи, бліндажі, вагончики) часом почуваються, як у середньовіччі. Виснажлива, тому що найбільше моральних і фізичних сил з’їдає побут (де і коли помитися, випрати, як спати з мишами та постільними вошами, як перетравити солдатську кашу з комбіжиром, де взяти каву/кефір/грейпфрут, як справити нужду при мінус 17  і так, щоб тебе ніхто не бачив еt cetera…) Брудна, тому що мусиш співіснувати з тими, кого б «на гражданці» і не знав; тому що багато сторін життя відкриваються зовсім з іншого боку («Повії завжди йдуть за армією»); тому що шляхетна волонтерська справа несподівано звучить навиворіт  («Сімнадцять мішків із пасками»). А наприкінці книги раптом зринає неприязне ставлення до «нациків» (бійців Національної гвардії України) на блокпостах: «Але я ніколи не пробачу тим, хто стоїть на блокпостах і виявляє зверхність, мало не ставлячи на коліна бійців із передової.  «Розгрузки», «кугуари», «хамери», снайперські гвинтівки з глушниками, хода лінива перевальцем, прискіпливо так очі з-під окулярів: «Кто такие?..» (с. 200)

І таких неприкрашених деталей війни у творі дуже багато. А. Чех не пише про сутички, військові обладунки, формування навичок у бою, − очевидно, не все з життя діючої армії можна вносити до тексту. Але відчуття того, що «Війна – це нецікаво» (с. 44), «Війна – це не модно» (с. 146), «Війна – це лернейська гідра з різними обличчями» (с. 98) йому відтворити вдалося.

Отже, книга А. Чеха «Точка нуль» − це наратив міського хлопчини, письменника, молодого українця, патріота, котрий не уникав мобілізації, а скористався змогою реалізувати патріотичні почуття майданівця за реальних бойових обставин. Йому не випало пекло Іловайського котла чи Донецького аеропорту, дякувати Богові, і в умовах хронічного «мінського перемир´я», стоячи на посту, він більше думав не про те, як уразити/дістати ворога, а заглиблювався у свої відчуття/враження/емоції/думки, намагаючись виписати «автопортрет митця на війні» − здійснити об´єктивний аналіз своїх суб´єктивних переживань війни.

Так само чесно, пройшовши марафон із десяти місяців на передовій, на «нулі», Артем Чех пише есей про «Відповідальність». (Саме цей текст мені особливо припав до душі, а якісь інші видалися слабшими, чи такими, що автор дописував, втративши уже запал і бажання. Тобто, кожен читач знайде в цій книзі те, що його схвилює, а також те, що не зачепить, − бо такий досвід війни навряд чи може бути універсальним, для всіх. Але пізнавальним цей твір є однозначно):

« Іноді мені здається, що я знаю, як треба воювати. Знаю, що треба робити, де і як тримати оборону, куди відходити в разі фатальної необхідності, на які точки ставати… Але мені це лише здається. Іноді…

  Я – старший солдат, моє місце – з автоматом та тепловізором на спостережному пості.

Відповідальність – страшна річ. Наш колишній ротний «Маестро» переніс інфаркт на ногах. Наш речовик іще не скоро оговтається від своєї посади. Леонідович, нинішній комроти, схуд кілограмів на тридцять. І коли я думаю, що знаю, як треба воювати, то розумію, що насправді я – звичайний боягуз, який банально боїться відповідальності. За свої рішення, за особовий склад. Усвідомлюю, що легше в солдатах, і дякую Богу, що не офіцер, і дякую всесвіту, що не старшина. Мій максимум – командир відділення. І якось по-новому я дивлюся на офіцерів. Іноді їх просто шкода. По-людськи. І навіть жирні посади, після яких їдеш або на нову дачу, або в тюрму, вимагають від офіцера галони нервів та барелі витримки.

Насправді, я не знаю, як воювати. І як керувати країною. І як полагодити дріт від світильника» (с. 130-132).

І знову ж таки: не виграшні зізнання, як для мужчини. Але якби кожен із нас адекватно усвідомив свою міру можливостей і відповідальності та амбіцій, − у випадку Артема Чеха це звучить як «Понюхай пороху!» − тоді б, можливо, і претендентів на посаду мера Києва чи президента України, чи політтехнологів-аналітиків на всіх телеканалах було б менше… Тобто, А. Чех прописує своєрідний рецепт самооцінки для українців, серед яких донині будь-де не бракує трьох гетьманів на дві особи…

Отже, як на мене, найбільша цінність книги Артема Чеха – це поглиблений психоаналіз на основі власного досвіду перебування в зоні АТО у 2015-2016 році. Досвіду набуття стану чистої совісті. Автор проговорює цю тему дуже скрупульозно, але не пафосно. Часом камуфлює головне в деталях. Часом промовляє просто і прямо. Але очевидним є те, що митцеві вдалося стати на війні солдатом.

Більше того, у прикінцевому записі-епілозі письменник розв’язує дитячу проблему. Свого часу хлопчик потребував спілкування з полковником, кадровим військовим, афганцем Пилипом Петровичем, котрий мав дати підліткові « безцінний досвід, який робить із хлопчика мужчину » (с. 217). Але чоловік безбожно пиячив і в стані алкогольного сп’яніння був некерований – тероризував усю родину. Дитяча душа розривалася у сум’ятті і ніяк не могла визначитися зі своїми емоціями та думками. «І от тепер, коли в моїй голові оселилася вже моя війна, коли я на власному досвіді знаю всю цю мазутно-окопну епопею й наочно побачив «гру у війноньку», я став розуміти Пилипа так, як не розумів до цього, або розумів, але якось інакше…» (с. 219) Коло замкнулося. На цьому повороті долі істину віднайдено.

Перебираючи свої враження, маю зазначити, що мене дещо шокував акцентований брутальний імпресіонізм тексту, тобто змалювання у запахах, кольорі, смакових, зорових, дотикових відчуттях, емоціях, переживаннях натуралістичного образу війни. Шокували відверті нетрадиційні аналітичні висновки про патріотизм, волонтерство і стосунки між людьми в армії. Це інший і своєрідний погляд на війну. Очевидно, що для відтворення повноцінної картини українсько-російського гібридного протистояння в зоні АТО, має бути і такий пазл.

А. Чех скупо, але доречно вкраплює до тексту художню образність. Наприклад, у есеї «Дива не сталося» автор пише про очікування святого Миколая: «Цього року Миколай оминув мене, як великі ріки оминають гори. Він банально не доїхав на передову» (с. 125-126). Тобто наголошує: поняття святості і добра не сумісні з поняттям війни.

Письменник додає достатньо сленгу і спеціальної лексики, пояснює її значення, чим відтворює армійську атмосферу :  горно-копитні – гірсько-піхотні війська; маздонія – мотопіхота; цевешка – цистерна води; ІПП – індивідуальний перев’язочний пакет; воп – взводний опорний пункт тощо.

Артем Чех дуже точно прописує власні відчуття, враження, роздуми, зокрема в уривку про ключове поняття тексту – точку нуль: «…Навколишній світ звужується до однієї позиції: дорога, бліндаж, посадка, поле. Решта – зайве. Переосмислення, обнулення.

Либонь, це найкращий час для усвідомлення свого життя, а можливої смерті як смерті, для того, щоб відкинути зайве, штучно нагромаджене за роки, проведені в темряві. У густій і комфортній темряві, яку створив сам і в яку повірив. Це точка нуль. Межа, якій передує безглузда лузга омани й за якою починається звільнення від думок, почуттів, бажань. Це повне занурення в себе, звільнення від залежностей і мирського непотребу. Це постриг у нову істоту, якою я ніколи не став би за інших обставин…» (с. 85-86).

 

Книга не має захопливого сюжету та епатажно-крутих перипетій. Клаптик за клаптиком (есей за есеєм) автор поетапно фіксує вростання в жорстке реальне життя хлопчини-урбаніста (символічно, що свій тридцятий день народження Артем Чех зустрів у зоні АТО), перетворення юнака на чоловіка. Чоловіка, котрий набув тягар досвіду негарної, нецікавої, немодної війни, але має з цим далі жити, «круїзити», кохати, виховувати сина, творити…

Чи вийде?.. Оце теж питання для чоловіка і митця.

 

 



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери