Коли ти так спрагло і так голодно любиш цю пору, любиш з усіма її надто короткими ночами, і навіть днями, повними спекотного передчуття зустрічі з тим, кого так відчайдушно потребуєш… Літо, воно тут – «літо довге […] літо безкінечне […] літо всюди […] літо добре […] літо кругле, ніби горіх» (с. 5).            І, здається, той горіх-літо котиться тобі у ноги, а потім біжить від тебе, кудись все далі й далі, де «ми будемо жити вічно» (с. 5), де «заговорено на любов» (с. 6). І хай тут «земля, ніби кров густа і брунатна, тепла на дотик» (с. 6), тобі хочеться лягти на неї, щоби відчути обірване не-дихання тих, що лежать у ній, лежать і проростають у трави-дерева, бо «хто ходив вночі, той тепер мовчить і цвіте всередині, сам собі» (с. 8)…

Багато лишається важливого, ніби за кадром, ніби за тим, що ми можемо означити якимись звичними словами, схожими на нерухомі іменники радості чи динамічні дієслова болю. Хоча бажається якнайшвидше-і-якнайбільше розповісти про те, що «особисті кордони змінюються» (с. 15), а «все, в що ти віриш, станеться все одно» (с. 18), і навіть зараз «стільки всього стається – якби ти знав!» (с. 22). І, можливо, тоненька «червона ниточка на зап’ясті» (с. 19) зможе колись, в один момент раптово розірватися, як і та «діра всередині кожного з нас» (с. 26), зроблена тими, яких ми всупереч усьому чекаємо, знаходячи заблукалі сили всміхнутися їм – «цвітом вишневим невчасним криє сади, де снаряди вивернули коріння» (с. 6). І навіть, зібравши всі сили в кулак, що схожий на гранату, яка ось-ось…, ти божевільно намагаєшся укласти зі слів, що розбігаються навтьоки, хоча б якісь фрази, які все ж припиняють служити тобі щитами проти цієї не-можливості собою-йому-сказати: «Все, що правда, зазвичай встигаєш вимовити на одному видихові. Решта – сторонні речення» (с. 7).

Бо спочатку стають сторонніми речення, потім – люди. І ця книга поезій, що є видихом, на якому авторка направду встигає сказати нам правду, не може не потрапити у ту серединну читацьку діру, щоби заповнити її теплом і літом. Щоби кожен з нас мав шанс заново вернути у себе тих особливих «тих», які мимохіть «вицвітають у пам’яті, ніби смугасті речі, кинуті на сонці коло моря до вечора» (с. 7). І ми силкуємося заштовхнути їх назад у свою нірку про-житого, десь буцімто випадково озватися до них, навіть торкнутися їх пальцями слів, щоби знов переконати себе у тім, що «ті, що бачили, хто ти, вигорають потрохи на збляклих фото, ті, кого бачив ти, були безтілесні на дотик» (с. 28).

І ця їхня безтілесність помножена поеткою на власну без-серцеву жертву заради літа, яке «перетікає поволі в щось більше, ніж просто вервицю добрих днів, котрі вас обох однаково огортають, як хмари опію, ти стоїш, і виходить таке ніби – я тобі, я тебе, я дякую… Або просто – ось моє серце, їж» (с. 7).

Споживання сердечної поезії – не просто приємне літоминання для читача, не просто з’їдання емоцій і почуттів авторки, це радше згадування про ту кристалічну сіль, без якої поетична с(т/п)рава не смакує, не торкає тиху безтілесність. Такі вірші – «заговорені на любов»: трохи терпку, трохи солону, трохи земну, а більше морську, стихійну, яка зізнається – «Де болить – там, значить, ще живе, з тих сліз землі найліпша сіль» (с. 16).

Таку, найліпшу свою поетичну сіль пропонує нам Катерина Бабкіна у своїй новій книзі (як і було анонсовано письменницею – це більше «збірка емоцій, щасть, сокровенних таємниць та сердечних ран, аніж вірші»). Цією книгою добре почати літо – тоді воно триватиме вічно, як «в голові у дівчинки відблиски золоті» (с. 84). Цією книгою добре любити літо. І тих, хто був/хто є/ хто буде у твоєму літі, тих, хто їстиме твоє серце, знаючи, що «навіть усе забути – не значить усе віддати» (с. 52).

Жіноче письмо К. Бабкіної наскрізь інтимне, особливо коли вона пише про жінку-дитину чи дитину-жінку, що виростає в собі, наче за одне коротко-довжезне літо стає вільною у своїй незалежності ніким й неналежності нікому. Поетка лишень застерігає: «не буди, як дитину – вона жінка» (с. 43). І цій жінці часто «марилися короткі шорти і відкрита спина, золота засмага, палкі обійми, короткі ночі» (с. 64). І вона це мала. І матиме. І цим жила. І житиме далі.

Ця поезія надихає. Бо сама вона натхненна літом. Бо ти собі усю тривалість зим наповнюєш моментом літа, яке хоча і є тільки моментом, вчить тебе життєвої солі, котру ти виносиш на берег на своїй тонкій шкірі впереміш із сіллю морів. І тепер ти вже знаєш, що «можна буде більше не мріяти про те, що станеться згодом, А просто завмерти, видихнувши, і дякувати за все це» (с. 29), дякувати за цю найсолонішу сіль…