Буває так, що після прочитання книги не хочеш про неї говорити і згадувати її, а про написати «щось» у цьому випадку узагалі не йдеться. Але трапляються тексти, після прочитання яких слова самі лягають на папір, виникає бажання поспілкуватися з кимось, бо ти наче переповнений тим текстом, з яким побалакав, і більше не можеш тримати то все в собі. Так сталося зі мною і «Корсо» Поліни Кулакової. Тому далі – про книгу.

«Корсо» − це текст, який не хочеш читати через обкладинку (твердження не для готів, що люблять смерть, кров, троянди і все це разом), проте він рветься бути сприйнятим і тим паче прокритикованим. Книга наче тягне руки з води і волає. Я його почула, тому...

По-перше, привертає увагу позначка 16+, а це спокушає 14-річних підлітків більше, ніж твори Кінга і фільми з Майклом Фассбендером. Загалом, таким чином встановлюється вік читацької аудиторії. Без такої відмітки читати можна всім-всім? Сартр – це 30+?

Друге. Жанр твору визначено як трилер та детектив, і я, ковтаючи сторінку за сторінкою (бо текст легкий для реципієнта), шукала, коли вже нарешті. Обіцяних тупів виявилося недостатньо, як і сцен убивства, еротики взагалі нема (тільки ледь помітні натяки). Хоча є трохи (зовсім) сексу з натяком на брутальність і онанізм, яких мало бути більше з огляду на складний внутрішній світ маніяка. Відверто кажучи, очікувався чомусь жорсткий секс, поєднаний з ніцшеанством, але натомість головний (принаймні він би мав таким бути) герой – релігійний фанатик, що часто звертається до Бога, та історія зародження такого фанатизму окреслена дуже поверхово (згадки про священика замало). Так, він – псих з дитячими травмами, проте їх не вистачає для того, щоб «звихнутися». Все ж цікавим видалося зображення його як Садівника, який закопує трупи дівчат і вирощує на їхніх могилах квіти. Ідея не нова, зате красива. Та тут справа дещо в іншому. Щоб читач млів від очікування, варто було б оточити цей образ ореолом загадковості. Це ж архетип, що породжує безліч смислів і добре сприймається. Навіщо викидати всіх джокерів одразу? Можливо, слід було приховати його історію? Чи розділити лінії Садівника та Сергія, і хай укінці стане відомо, що то одна особа? Може, зобразити його побут тільки фрагментарно? Єва (головна героїня) часто купує в нього квіти, але навіть не здогадується звідкіля вони? Якщо це релігійний фанатик, то де ж тоді ритуалізація? Раптом він сповідав жертв перед смертю? Бракує виокремлення інших померлих героїнь, адже вони обрані. Не вистачає плекання ним свого саду (знову ж таки − архетип). Усі ці вказівки підкреслювали б образ...

Повернуся до назви. Якщо «Корсо», то, виходить, головний персонаж – собака. Мотивація, чому обрана порода, а не кличка, мені зрозуміла. Але в цьому разі його замало (особливо, як для домінанти). Якщо він спостерігач, то знову ж таки... Так, у нього чимала роль, проте так хочеться більше наскрізності.

Уведення інших героїв не завжди доцільне. Так, Стас виглядає штучним, як й історія з розривом стосунків. Єва (центральна ж) потребує детальнішого прописування, і добре, що є ретроспекції та спроби «копання» в психології персонажа. Підліток Максим бажає, щоб про нього написали більше. У цілому, багато персонажів і подій, навалених на плечі Єви (яка, до речі, художниця, що практично не позначається на ній). І надто короткі проміжки часу. Чи не краще було б його розтягнути?

Детектив репрезентований по суті образом Володимира, він зовсім випадково живе поряд з Євою. Часто вони п’ють чай і одного разу цілуються. А тепер виходить, що трилер з детективом кудись губляться, і перед нами... любовна сторі? Єва страждала (пропала співробітниця, кинув хлопець, залишилася без роботи, трупи, вітчим, маніяк, «всі діла») та зустріла кохання. Саме так коротко можна окреслити головну сюжетну лінію. От ще би еротики, почуттів і трохи стогонів. Voilà! До слова, увага спойлер! нашого маніяка вбивають (а так кортіло, щоби він жив), що також нівелює трилер. І так − проситься відкритий фінал...

Про стилістику. Видно, авторка дбає про читача, але хотілося би, щоб і текст не лишився поза увагою, бо це все-таки література й поняття фікційності, наприклад, ніхто не відміняв. Навіщо детально розписувати фізичні дії персонажа (прийшов, узяв, а потім поставив, зачинив і т. д.)? Несуть вони якесь стилістичне навантаження і розкривають психологію? Це якісь важливі деталі? Зазначу, що над текстом працювали, але художніх засобів таки потрібно більше.

Сказати, що роман поганий – ні. Він мене зацікавив, я написала про нього, перед тим змістовно порозмовлявши з текстом, то ж запрошую і Вас. Бо я вірю в текст і вірю в Поліну Кулакову.