Подібно до того, як розбивається об гранітну скелю могутя морська хвиля, подібно до того, як білосніжні бризки пінної солоності вмить проникають між молекулами повітря й піску – так само – незворотно раптово і ласкаво весняно просочують свідомість читача слова сучасної письменниці із дивовижним таємничим ім´ям Боісіда. Кожне речення її оповідань-дивовидь про потойбічних істот – це ніби незвіданий медово-терпкий трунок. До останньої миті вигаданої, чи, може, таки реальної історії – не знаєш, чим все закінчиться, і це тримає в неймовірній п´янкій напрузі. При цьому молода письмениця так уміло підбирає вислови і назви, що перед внутрішнім зором мимоволі розгортається найсправжнісіньке кіно! Завдяки такому таланту «малювати» реченнями Боісіда впевнено може стати в один ряд із видатними майстрами класичного фентезі. Хоча… дивовижні і чарівні жителі, якими населила світ землн авторка, настільки живі і харАктерні, що сумніватися у їхній «справжності» нелегко.

До того ж міфічні субстанції беруть активну участь у повсякденні людей. Цим самим вони підкреслюють слабкі та сильні сторони гомінід. А їхні мудрі думки засвідчують філософічне усвідомлення світобудови – ніщо у Всесвіті не буває одиноким. Навіть, коли поєднуються Інь та Янь, лід та вогонь… Тепло, що зігрває простір, тепло, яке зростає від страждання чи навіть самознищення двох закоханих протилежностей, неминуче призводить до зародження нового життя. На рівні енергій, на рівні свідомості. Думки.

Книга «Дивовиддя про святих русалок» не залишать байдужим нікого. Єдиним недоліком першої ластівки Боісіді є те, що книжка, яка читається на одному подиху, від цього так швидко закінчується… Залишає для читача безліч «А що ж далі?», «А як?..», «А чому?»..

На теренах сучасного літературного простору небагато знайдеться авторів, які, свторивши міфічний світ, впевнено виштовхують своїх героїв у реальність. При цьому українському читачеві вже на рівні генетичних нейронних звязків будуть близькими і знайомими, хай навіть і вперше в житті почуті, але ж які чудові імена головних героїв – СонЯх, Дідух, ЛьоНика і Озерич… А скільки в книзі назв рослин!.. З приходом нової пори року мимоволі так і хочеться відвести погляд від телефонних екранів і щодня, проходячи мимо звичайнісіньких жовто-гарячих кульбаб, спостерати їхню казкову метаморфозу у невагомі парашутики… Хто-зна, може і в них є душа?..

Кожне дивовиддя авторки по-своєму щасливе і частково трагічне… Залежить від того, як сприйняти почуте і побачене. А вже тоді написане. Чому так? Та тому, що письменниця направду малює словом неозорі простори українського поля і синь неба, чепляє за душу «тоненькими кігтиками гороху» і напоює перед сном живицею із «жовтого звіробоєвого неба». У чарівному світі, де спека «спадає, мов тісто на пироги, коли трусонеш із усієї сили діжу», де дощ «розростається водянистою хвоєю», а «шматочки синього аконіту прилипають до тіла», яке не знало любові, чуєш як міддю дзеленчить розпечене сонце. А після цього накидає безковий серпанок на мрії і заколисує «пекучу, мов перетертий бурштин ніч». І від цього реальне життя набуває нових барв – наче кожна ситуація розглядається під мікроскопом. І тоді, у мозаїці вражень розумієш – єдине ціле складається із міріад позитивності і трагічності… Але це не фатум. Це лінії долі, які кожна людина різьбить у своїй книзі життя без права на чорновик.

Мені було дуже цікаво читати про неймовірні події із життя словянських казкових істот – хочеться продовження і, впевнена, що воно не забариться. Залишається побажати авторці потужного вітру для її золотистих крил і бажання відкривати людям незвідані простори фантастичного світу, який так близько підступає до нас – на грані вигадки та реальності.