Безумовно, найжорстокіша істота у світі – це людина. Але в усі часи залишалося актуальним запитання: жорстокість людини, вся її сутність – це прояв сили чи все ж таки слабкості? Людина апогей еволюції чи деградації? Вона цар природи чи покірний раб? Питання ці насправді варті багаторічних диспутів, але на мою скромну думку Курт Воннеґут став одним із небагатьох, кому вдалося дати більш-менш точні відповіді і зробити акцент на тому, що не ми граємося зі світом, навпаки, це світ грається з нами. І вважаючи себе мало не божествами, люди цю гру нещадно програють. Та хіба може бути інакше?

Запропонований «Видавництвом 21» спільно з проектом «Вавилонська бібліотека», роман «Ґалапаґос» сміливо можна ідентифікувати, як антиутопію-виняток. На відміну від інших письменників, які зауважували бажання бути при владі і методи її збереження за собою, Воннеґут пішов далі і написав історію про справжню причину, якщо хочете – про першоджерело людської біди. Це Великий Людський Мозок. Саме він створює фантоми, через які людство летить у прірву. І що глибше занурюєшся у оповідь автора, то більше усвідомлюєш: до якої-небудь запланованої Боженьком катастрофи світового масштабу залишилося не так вже й багато, бо людство потребує перезавантаження. А от яким воно буде, це, якщо вірити натякам Воннеґута, повністю залежить від нас самих.

Про це можна багато сперечатися, але по факту дві останні фінансові кризи підтвердили: гроші і економіка – це міф. Це звичайна умовність за спільною домовленістю, і вона створена для полегшення життя гомо сапієнс у соціумі. І тут автор влаштовує експеримент і вдало моделює ситуацію, перетворюючи дане припущення на аксіому. Він збирає в одному з еквадорських готелів кількох осіб з різними спеціальностями із різних соціальних слоїв. Певна річ, ніхто з них й поняття не має, що зовсім скоро вони стануть єдиною надією людства на виживання і водночас початком його деградації. Індивідуальність кожного полягала у досягненнях і планах на майбутнє, та що більшість цих людей об’єднувало – це неоголошений статус заручників надто досконалого світу. Настільки досконалого, що одного дня він зламався, а зламався, бо у неперевершеності є лише одна дорога – руйнація.

Обравши роль оповідача, якому підвладні простір і час, пан Воннеґут описує два світи: минуле – кінець двадцятого століття, коли людство зазнало краху; теперішнє – мільйон років потому. З майстерністю і обережністю ювеліра, автор з кожною новою сторінкою відкриває читачеві все більше й більше причин занепаду цивілізації у минулому і так само чергує їх з результатами, тобто з наслідками, що стали реальністю. Деякі з причин, до речі, сильно перегукуються з книжкою німецького філософа і психолога Манфреда Лютца «Блеф! Фальсифікація світу». У ній йдеться про те, що люди застрягли у вигаданих іграх і шоу, що вже давно стали окремими світами, і майже нічого не знають про оточуюче. На цьому також стоїть і Воннеґутів оповідач. Своєю історією – читайте хронікою – він намагається акцентувати увагу на істинах, якими люди відверто гребують, але потім про це шкодують. Наприклад: на зміну деградантам завжди приходять варвари, як в урядових колах, так і в соціальних низах; ми сліпо віруємо у прогрес, який по суті знищує нас самих; люди надто залежні від зони комфорту і якщо її прибрати, вони приречені на вимирання. Ми, сучасники, ці істини розуміємо погано, настільки погано, що «Ґалапаґос» впевнено потягне на такий собі талмуд з передбаченнями нашого з вами майбутнього. Не політичного чи економічного, не територіального, расового чи релігійного, а загального.

Якщо ви досі не знайомі з романом, прошу, не питайте про нього у Вікі і не вишукуйте тези. Прочитайте його повністю. Скорочений варіант навряд чи запропонує вам повну картину – читайте візуалізацію – того, що Воннеґут хотів донести до читача. А це необхідно побачити, це необхідно усвідомити і так само необхідно зробити висновки, адже залишене автором запитання актуальне дотепер: «Хто, як не ми?».