‟Держави руйнуються так само, як і творяться, і спосіб їх знищення часто визначає національні ідеї наступного покоління”

Тімоті Снайдер ‟Перетворення націй”

Дві повістини Богдана Лебля, які вийшли у видавництві ‟Урбіно”, в перекладі Божени Антоняк, можна читати в дуже різних парадигмах. Як і кожен текст, цей – відкритий нам своїми завислими в паперовому повітрі смислами, очікуючи свого читача зі своїми інтересами, своєю любов̓ю та сподіваннями. Власне від нього і залежить, які інструменти стануть в основі читання, що буде пріоритетним – естетична лінія, філологічний аналіз чи культурологічна складова. Але для хорошого засвоєння цих текстів слід бачити в них дуже різні направляючі, що поставали в письмі автора за таким планом, який диктував той час, у якому формувався текст, ті цінності, які водили рукою автора, ті любові, у які падав письменник у проміжках між та безпосередньо у самому творчому акті письма. І як не уважав би я біографічний метод пристаркуватим, прохромленим часом і роботою, але якраз тут він добре спрацює у плані вдумування в смисл.

Отож, Богдан Лебль – син українки та поляка з австрійським корінням. Народився 1932 р. в Новоселиці на Станіславщині, мешкав у селі Ясень Калуського повіту, тепер Рожнятівський район Івано-Франківської області. Власне про ці місця з його дитинства йдеться у книзі. З його родини Герман Лебль – міністр справ Галичини за часів Францішка Йозефа. Але батько Богдана ніколи не апелював до цієї родинної історії, маючи польськість за свій ґрунт, він завжди виховував у синові любов до Польщі. За спогадами самого автора, вдома, коли мати була сама, вони говорили українською мовою, коли ж був батько – лишень польською. Тато письменника мав посаду надлісничого, це давало певні привілеї, а також адміністративні важелі. Сім̓я чулася у фінансовому плані доволі впевнено, порівняно з українськими селянами, Йозеф Лебль ставився до них з певною погордою. Я не просто ‟для краси” описую ці біографічні моменти, саме вони, за словами автора, лягають в основу його повістей, творять певний національний візерунок його письма. Східні креси Польщі vs Західна Україна: накладання ідентичностей, накладання історій, пам̓ятей, великих і малих наративів. Все це творить огроми Великої Історії Людей. Час, у якому ми живемо, як ніколи вимагає від нас зусиль пізнати, здогадатися, зрозуміти природу ‟іншого”, природу його бажань, стремлінь, пам̓яті. За цими зусиллями має постати наступна фаза – порозуміння. Її ніколи не буває в актах монологу…

Наслухавшись власних родинних розповідей про складні польсько-українські стосунки, начитавшись спогадів сотника УПА Мирослава Симчича на цю тему, прочитавши свого часу ‟Нарис історії ОУН” Петра Мірчука та іншої лектури, яка репрезентує міжнаціональну озлобленість загальних та приватних історій, найпростіше мені було би винести вердикт цій книзі – мила історія дитячими очима з виразним українофобським підтекстом. Причому (sic!) постала на міцному автобіографічному фундаменті: у розмові з Ярославом Савіцем автор чітко проговорив: ‟Mnie wymyślanie fikcji przychodzi z trudem, praktycznie cała moja proza jest autobiograficzna” (З книги інтерв̓ю Богдана Лебля ‟Слухаю голос серця”). Саме цим, своєю претензією на правдивість, ці історії і цікаві нам як об̓єкт дослідження ‟іншого”. В цьому випадку без постколоніальних студій у цих хащах також не пройти.

У двох повістях книги − ‟Золота сурма” та ‟Пекло увійшло до раю” головним героєм постає малий хлопець Юзьо зі своєю родиною, що мешкають в українському селі. Час роману – період початку Другої Світової війни. Відповідно, страхи малого хлопця, хвилювання за життя тата, мами, своє життя, відчуття якогось кінця веселому безжурному існуванню – все тут представлено в доволі яскравих фарбах. Українка мати та поляк батько, котрий сповнений своєї значимості, зверхнього ставлення до селян. Останні у свою чергу також змальовані не досить привабливо. І цей оціночний слід автора читач ловить вже у першому епізоді повісті ‟Золота сурма”. Слід сказати, що проза Богдана Лебля виконана у реалістичній стильовій техніці, але трапляються тут візії, які виходять за межі реальності, фіксуючи одивнений світ дитини, яка щойно торкається великих загадок життя. Ці вкраплення химерних фрагментів наче розглиблюють реалістичну площину повісті, створюють простір для підкладу життя невидимого, але впізнаваного. Отож у першій сцені до гарячки хворий Юзьо марить і ці марення дають постійні зсуви у його свідомості, де відкриваються шлюзи у темне несвідоме, що фонтанує образами наверх. І це направду трохи шокує, бо не одразу можна збагнути ці компенсації стильової техніки – звідки вони, чому постають тут? Автор бере нас за руку і тихо підводить до вікна хати надлісничого, у якій стомлений гарячкою Юзьо та його ровесник-українець Василь мають цікавий діалог. Ця розмова героїв, як і їхня поведінка, віддалено нагадали мені новелу Володимира Винниченка ‟Федько-халамидник”, в якій автор створив виразних антагоністів – сміливого відчайдуха Федька та ніжного переляканого хлопчика Толю. Цей сильний контраст підсилює внутрішню драматургію новели, стає ніби її подихом-поштовхом. Аналогічна ситуація і в цьому епізоді, в якому швидкий, метикуватий та голодний Василь видурює у Юзя батькові цигарки для свого старшого брата, підспудно залазить у комірчину, звідки краде їжу. При тому Юзьо наївно дивиться на цей світ широко розкритими очима, дофантазовує його героями з книжок, котрі він прочитав. І тут уперше читання ‟не йде”, бо ти не можеш, не хочеш вірити, що Василь може красти, але доведена голодом до відчаю дитина може йти на хитрість. Сцена, як на мене, відштовхуюча − делікатний хворий Юзьо та бурлакуватий Василь. І ці сліди ідентичності автора виразно помітні по всьому тексту обох повістей. Юзьо відчуває себе серед українських дітлахів  ‟білою вороною в зграї чорних”. Батьки хлопця у своїх національних опціях поводять себе відповідно, ось короткий діалог батька з мамою про страву, яку вживають через злидні українські селяни: ‟ − Токан, − пирхнув зневажливо Юзів тато. – Картопля вимішана з борошном. Таке годиться для… Тато замовк, підшукуючи відповідне слово на означення споживачів токану, який дуже смакував Юзеві з кисляком або маслянкою. – Для українців, − підказала мама батькові. – Я не це хотів сказати, − роздратувався той. – Я мав на увазі свиней…”. Я думаю, що діалог досить промовистий, аби показати стосунки між селянами та родиною надлісничого.

Якщо ж говорити про прочитання повісті в аспекті постколоніальних студій, то для цього є дуже рельєфний момент, коли Юзьо, звернувшись до дівчини польською, не отримавши відповіді, пропонує говорити їй українською мовою: ‟Йому спало на думку, що він – Робінзон Крузо, і це зелене море, яке оточує зусібіч, викинуло його на безлюдний острів, а мовчазна дівчина перед ним – то ніяка не Ольга, а П̓ятниця, якого йому доведеться навчити людської [польської − Б.П.] мови”. Надлісничий про українських селян: ‟Усі вони тхнуть потом, гноєм і послідующою махоркою”. Розмова між Юзем та польським солдатом, слова останнього: ‟Православні чи греко-католики – одна голота, − махнув рукою солдат”. Вишенькою ідеологічної лінії в тексті є те, що впійманого для Юзя маленького лісового поросятка називають Хмельницьким, він за добу ще й помирає. Здається, що тут усе зрозуміло. Єдине, що сяк-так рятує ситуацію, це те, що хлопець-оповідач дещо дистанційований від батька і наратив має певну претензію на незаанґажовану об̓єктивність подій, голосів в повістях. Не можна не помітити також, що автор збиткується над нічим не підкріпленою військовою пихою батька та його товаришів, ура-патріотичними теоретизуваннями про те, що: ‟брутальна сила й напад мають долатися силою, і що треба мати солдатів, які уміють боротися і умирати за вітчизну […] А ми ж бо маємо таких солдатів, тож більшовики не наважаться напасти на нас”. Та з історії ми знаємо, що все відбулося з точністю до навпаки.

Попри дитячий наїв, попри деякі оніричні фрагменти, натуралістичні пасажі, через які дитина пізнає стосунки між статями, роман написано з дуже виразним ідеологічним підтекстом. Останній сильно занижує художній рівень твору, коли усі персонажі покликані вдовольнити бажання автора показати різку відмінність між українцями та поляками. Можна дивитися на ці повісті як певну відплату автора за втрачене дитинство, за війну, коли його рай поглинуло пекло і українці були на протилежному боці його добра. В теперішніх умовах, після кінофільму ‟Волинь”, я насправді не знаю як прочитають переклад цього твору в Україні. Важко передбачити реакцію, дуже свіжий оголений нерв суспільства. Та я знаю точно, що цей роман буде цікавий культурологам, історикам, тим, хто вивчає проблеми ідентичностей, особливо в західній частині України. Натомість слід розуміти, що ідеологічна точка зору Богдана Лебля не постала сама по собі, її сформували спогади: в інтерв̓ю він говорить про сусіда, лісничого М̓яновського, якого ‟замордували бандеровці”. Ідеологію письменника визначив спосіб руйнації його держави. Усе має свою основу, і спроба прочитати цю книжку через її автобіографічний стимул, дає можливість почути голос ‟іншого”, а прийняти його чи ні – справа кожного. Та дослухатися, думаю, для того, щоби знайти золоту середину, пробувати говорити через двосторонні переклади потрібно. Це дає можливість бачити горизонти очікування ‟інших”, відмінних від тебе голосів. Що ж стосується дитячої аудиторії, то ці повісті я б рекомендував давати читати вже після кількаразового прийому першої редакції ‟Тараса Бульби”. В такій послідовності молодий організм адекватно засвоїть текст.