Ми, люди, - тварини. Так, звісно, ми наділені інтелектом, який начебто вивищує нас над "братами нашими меншими". Ми можемо поводитись доволі культурно і чемно. Буваємо дуже розумними, а інколи навіть і геніями. Але… вирвіть нас зі звичного середовища, зануріть у певні обставини – незнайомі, напружені й критичні, – а на додачу нашпигуйте пігулками і побачите, на кого чи радше ЩО ми перетворимося. Очевидно, той, хто сильніший, – може стати нещадним лютим звіром; хто слабший – безпомічним і терплячим. Мабуть. Бо насправді хтозна, ЯКИМ хто буде, коли... стерти у нього пам’ять. Коли отямлюєшся раптом на галявині голяка, і поняття не маєш, хто ти є і ким ти був. Усе, що маєш – це твоє тіло та інстинкти. Тваринні інстинкти. А поряд – такі самі голі тіла із кришталево-чистими свідомостями. Ось тоді починається найцікавіше. Усе дуже швидко розкладається на полички. Не маючи в пам’яті вантажу минулого, кожен стає тим, ким він Є насправді, проявляється його істинна сутність.

Завжди страшенно любила сюжети (і книжкові, і кіношні), де дії відбуваються в психіатричних лікарнях, де проводять різні психологічні експерименти або ж просто спостерігають за тими, хто не такий як усі. Себто, несповна розуму, як кажуть у народі. Або ж такий, як усі, але потрапив у певні ситуації – незнайомі, напружені й критичні. Мусив потрапити, бо так потрібно комусь, хто спостерігає за всіма.

Усе це - "Крадії пам’яті" Сергія Комберянова. Доволі напружений психологічний трилер з цікавим, захоплюючим сюжетом.

Те, ким у фіналі виявились усі ті люди в реальному житті, як поводились до втрати пам’яті, для мене, зізнаюсь, стало несподіванкою. І це добре, коли розв’язка дивує. Бо час іноді теж краде нашу пам’ять, і саме подив у розв’язці зазвичай найглибше закарбовується у неї.