Щоденникова проза Володимира Сапона, власне, як і вся творчість, то дар органічний, не підретушований. Його невеличкі новели читаються легко і невимушено. Тут живе народне слово майстра, а не завчений штамп. І сьогодні письменник, як творча особистість, відомий не лише на рідній Чернігівщині (народився в селі Рудка поблизу обласного центру), а й далеко за її межами. Бо його твори приваблюють себе насамперед технікою віртуозного володіння словом, оригінальними сюжетами, а ще в них відчуваєш щедрість доброти, яка дарує людям радість.

Яскравим свідченням цього є нова книжка Володимира Сапона «Чубарейко небо оре». У щоденниковій прозі читач порине у ностальгійні часи дитинства та юності письменника чи раптово потрапить у сучасний комп’ютерний світ, де, на жаль, красному письменству, до якого часто звертається автор, усе менше і менше залишається місця під сонцем.

Прочитавши своєрідні оповідки з нової книжки, приходять на думку слова тернопільського письменника і науковця, автора висококласної щоденникової прози Петра Сороки, який писав про попередню книжку «Страсбурзький пиріг» Володимира Сапона: «Що б не писав автор, робить він це з любов’ю, з почуттям подивування і захоплення… Літературні ремінісцензії перемежовані спогадами про дитинство і юність. У книзі відчувається дух епохи – другої половини ХХ ст. Цей дух хвилює і бентежить, відкидає пам’ять в минуле, часто б’є в ніздрі, як запах «Шипру» чи детанурату, але не залишає байдужим, аморфним, ніяким. Володимир Сапон – цікавий оповідач і чудовий стиліст, слово в нього запашне, добірне, але найцінніша його якість як письменника – залюбленість – у світ і в людей. Це у нього справжнє, нутряне, без найменшої імітації чи фальші».

Йдеться про книжку «Страсбурзький пиріг», але ж точнісінько те ж саме можна сказати і про нове видання Володимира Сапона – «Чубарейко небо оре». Тож для початку і звернемося до одноіменної новели письменника. Мова в ній іде про те, що в сусідки висіла «найстрашніша ікона» – юнак на здибленому огирі в залізних латах мужньо простромлює списом пащу велетенського змія. Хлопчик боявся тієї ікони, а тітка Марина пояснювала йому, що то – святий Григорій-Змієборець, наш захисник, а дракон – нехрист. А коли на день Григорія-Змієборця в селі храм і корів вперше виганяли на пашу, слідом за чередою, окрім дорослих чоловіків, чимчикувала й дітвора. «Нам, – пише автор, – додавали святковості і цей ранковий вихід за село, й поважний чоловічий гомін, і шемрання молодих трав під коров’ячими губами, й ледь видимий туманець над річкою, і пісня чубарейка в небі (так називав жайвора дід Лександр)».

Просто і зрозуміло. В його новелах немає зайвих слів, навпаки – кожне з них чи ціла фраза вкарбовуються в пам’яті, бо написані вони просто, дохідливо, без вишуканої витіюватості, та разом з тим цікаво, майстерно. Ось хоча б, як і в цій же новелці «Чубарейко небо оре»: «Отой чубарейко то високо здіймався в голуб просторінь травневого неба, то, склавши крильця, стрімко падав «каменем» униз і в цю мить ставав схожим на маленьку грудочку землі. І аж ніяк – на птахів: ні на всюдисущих і розбійникуватих горобців, що живуть під стріхою, ні на співочих синичок (насправді вони не сині, а світло-зелені), котрим я щоранку насипав пшоно в годівничку на старій сливі, ні на пишних червоногрудих снігурів. «Чубарейко небо оре», – згадую я також слова старого. Мені невтямки було, що дід мислить метафорами, хоч і не знає, що воно таке. Та цю метафору я запам’ятав на все життя. Вона нагадує мені і про ту «жахливу» ікону, і про радісне храмове свято, і про те, як виганяли череду на луки, й, безперечно, про пісню чубарейка, яка оре не тільки небо, а і мою душу, і мою пам’ять…»

У щоденниковій прозі Володимира Сапона, окрім простих трударів, зринають імена видатних людей, зокрема, відомих письменників, таких, зокрема, як Микола Костомаров, Павло Тичина, Борис Грінченко, Володимир Дрозд, Григір Тютюнник, Микола Лукаш, Григорій Кочур… У розповідях про цих та інших відомих особистостей знову ж таки – простота, яка аж ніяк не межує з примітивністю, стислість, глибина думки, інтрига. І все це – від глибокого знання життя, вміння сприймати його різнобічно, осмислено, образно.

Візьмемо хоча б новелу «Тюбетейка і Капеерес». Картинка, як бачимо, взята із реального життя. Свого часу, навчаючись в інституті, автор мешкав в одній кімнаті із узбецьким студентом Камілжоном Санатовим, який розповів, що в них вряди-годи сивобороді діди-аксакали знімають тюбетейку і струшують – не тільки від куряви, а й від поганих думок у своїй голові. «Я, певна річ, – пише Володимир Сапон, – не струшував ні пилюки, ні недобрих помислів, яких ще було чимало у наших юних головах: одягнувши Камілжонову зелену з камерним східним гаптуванням тюбетейку, довгими осінніми вечорами перекладав його вірші. Ці прості юнацькі вірші й досі пам’ятаю… Пізніше, років із двадцять тому, мій давній знайомець Бахтіяр, один з багатьох узбецьких випускників інституту, який одружився на українці й не повернувся у свій сонячний Самарканд, жартома запитав: чому розвалився Радянський Союз? І сам притьмом відповів: узбек хотів ходити в тюбетейці й попивати в чайхані зелений чай, а Капеерес настояв на своєму: мовляв, одягни краватку й пий в ресторані горілку. Звісно, узбек не послухався. Отож і маємо…».

Як бачимо, автор у своїх новелах використовує і дотепне, «приперчене» слово, щира українська мова пересипана цікавими спогадами, думками, фразами, прислів’ями, звідки й народжуються образи, які яскраво оживають у його прекрасних творах.

Звичайно, можна б довго аналізувати творчі доробки автора, а тим більше його щоденникову прозу. Та особливо хотілося б процитувати  поета і етнолога Миколи Ткача, який написав: «Насамперед оповіді Володимира Сапона захоплюють своєю щирістю, душевністю та простотою викладу. Відчувається, що автор добре обізнаний із вітчизняною та світовою літературою і мистецтвом. Тут читач познайомиться з цікавими художніми бувальщинами з життя автора та бувальщинами з життя його друзів і знайомих, роздуми про сучасне життя та глибоко ретроспективні тропи з історії. Цим книжка не лише посилює захоплення читача, а й для багатьох стає одночасно пізнавальною і корисною…».

Талант людині дається Богом і батьками. Своє рідне село Рудку, дитинство, юність, навчання в Ніжинському педінституті письменник згадує хай і нелегку, але щасливу пору життя, бо саме тоді починали відкриватися перед ним світ, краса природи, людські характери. Органічна єдність характеру письменника і його героїв ще раз підкреслює істинність таланту Володимира Сапона. Іще одне підтвердження тому – його нова книжка «Чубарейко небо оре», яку неодмінно схвально сприймуть читачі.