Справіку в українців казка була способом пізнання світу. А ще – «інструментом», який допомагає людині примиритися зі світом. Можна стверджувати, що жанр казки ніколи себе не вичерпає. Просто він обростатиме новими – інколи несподівано-авантюрними – варіантами.

Беручи до рук нову книгу Еліни Заржицької «Легенди про козаків», я відчуваю, що несподіванок буде немало. Щоб оповідання були цікаві маленьким читачам і водночас – відображали автентику української минувшини, автор повинен не тільки знати історію, любити її, а і… бути трохи авантюристом! «Легенди про козаків» – це приклад авантюрного і мрійливо-казкового тексту. Така книжка налаштує дітей від 9 років на пізнання світу, історії своєї країни, а там і підштовхне до краєзнавчих досліджень.

У творі збережено «канони» української народної казки. Як відомо, герої українських легенд, казок і переказів здобувають бажане не тільки тому, що доля їм посміхнулася, не лише через те, що якийсь чаклун, мавка чи мудрий крук навчив їх, як треба поводитись у час випробувань. Вони отримують те, до чого самі прагнуть, і тому, що докладають до цього чималих зусиль.

«Легенди про козаків» теж несуть на собі відбиток народної притчево-повчальної традиції (я б назвала її «казковість без зайвого меду»). Герої авторки вчаться на своїх помилках, вдосконалюють себе та свої вміння, щоб досягти якоїсь заповітної мети.

Юрко – герой казки «Бронзовий, срібний, золотий»  – на початку оповідки мало нагадує звитяжця. Це хворобливий юнак, який ріс без матері й проводжає в останню путь батька-козака. Перед смертю батько взяв з Юрка обіцянку, що той три ночі приходитиме на його могилу. І хоча «Хлопець труситься – так йому боязно», та обіцянку виконує. Три містичні нічні зустрічі з духом померлого батька залишають дивний «спадок» Юркові – три пальці в нього на правиці перетворилися на бронзовий, срібний і золотий.

Не зразу розуміє Юрко, що з допомогою чарівних пальців він може будувати міст через річку, викликати золотого коника чи дістати нізвідки срібний човен, аби переправитись через річку. Свій дар хлопець використовує з розумом – іде на Січ і допомагає братчикам. А коли негідні люди захоплюють Юрка в полон, щоб він служив їм, козак, ні хвилі не вагаючись, відстрілює собі два чарівні пальці… Коли його полонили втретє, разом із чарівним коником Юрко стрибнув у безодню. А далі – письменниця пом’якшує сумне враження від фіналу надією на диво: «Чи загинув Юрко чи, ні – не знаю. Казали, що врятував його золотий коник. Відтоді приїздить він до тих, хто у велику скруту потрапив, кому допомога конче потрібна». Напрошується висновок, що той коник (символ безперервності буття) перебуває біля кожної української оселі. І в тяжкий час він обов’язково нагадає про себе. 

Іван з казки «Про жадібного парубка» – приземлений, спраглий матеріальної вигоди. Випадково зловивши в рибальські сіті русалоньку, нечемний хлопець вимагає, щоб та показала йому місце, де лежать скарби. Ні застороги казкових істот (чайки та рака), ні власний здоровий глузд не вберегли Івана від халепи – у печері, наповненій золотом, він перетворився на брилу. І тільки безмежна любов його матері – вдови Пилипихи – не дозволила хлопцеві загинути. Повернувши собі людську подобу, Іван змінився. Він вибачився перед мамою, попросив пробачення у мудрого рака, взяв додому чайку, якій не так давно поранив крило… І вирішив не шукати чужих грошей, а здобувати добро своєю працею. Тому й життя його склалося щасливо.

Оповідка «Про Стешу – чорнооку козачку» знайомить читача з образом волелюбної відважної дівчини Стеші, яка боронила рідний край від татарських орд. Яскравими образами, міфологічним світоглядом приваблює оповідання «Як з’явилася червона калина». Історія про те, як батько Небо створював намисто для своєї коханої – матінки Землі – ненав’язливо нагадує школярикам третього – п’ятого класів, що природа – жива, що все на світі пронизане любов’ю.  

Важливі думки про помилку та каяття знайшли своє відображення в оповідці «Про козачку Ганну, її дітей та Святого Миколая». А в «Легенді про трьох братів» змальовано цікаві образи братів-козаків. Кожен із них втілив у собі могутність стихії: старший брат був подібний до ночі, середній приносив з собою завірюху і холод, а молодший – «полум’я жагуче». Не дивно, що, здійснивши свої козацькі подвиги, брати зникли: «Шукали серед мертвих –немає, серед живих – теж». Читач може здогадатися, що ці три душі злилися з природою, щоб охороняти рідний край від усякого лиха.

«Легенди про козаків» – книжка емоційна, самобутня й цікава. Тож, школярикам від третього класу і старше, вона може дати привід помріяти, посміятись, поспівчувати скривдженому герою.

Сторінки книжки приємні на дотик, ілюстрації Олени Железняк (м. Київ) добре продумані, одразу викликають зацікавлення у дитини. Дуже важливо, що всі малюнки дійових осіб наближені до історичної правди, відповідають дійсності і зовнішність князів, і панів, і мужніх козаків. І одяг, і зброя, навіть зачіски, є саме такими, якими їх описують історики.

До того ж, кожна історія-казка супроводжується необтяжливим для маленького читача тестовим завданням, яке наприкінці спонукає дитину в ігровій  пошуковій формі віднайти ключ – розгадку. Це спонукає юних читачів читати книгу більш уважно, розвиває увагу та пам’ять.

Цитати:

«Що, дітоньки, зібралися, коло мене повсідалися? Знову казочку послухати бажаєте? Ех, тепер я старий дід, а колись... Колись хвацьким хлопцем був – на боку шабля гостра, за поясом пістолі турецькі, сріблом-золотом прикрашені, а за спиною – мушкетик вправний. Довелося мені побувати у далеких землях – і турецьких, і французьких, і милувався я їх краєвидами дивними, тільки кращої за Україну-неньку не бачив. Безліч дівчат зустрічав, красунь і східних, і західних. Тільки кращих за наших, українських, немає. І не в тому річ, які в дівчини очі – зелені, чи блакитні, чи карі. Головне те, яка душа. Бо ж коли душа над золотом в’ється чи за коштовності продається, не людина це, а лялька холодна.

За ті роки, що Господь мені відпустив, дізнався я, які наші дівчата бувають. Ось про одну з них я вам і розповім...»

(Про Стешу – чорнооку козачку)

«...Тріснула брила, маленькими камінцями додолу стекла, і замість купи каміння перед матір’ю її Іван постав. Схопила Пилипиха сина і мерщій на світ вільний потягла, подалі від зачарованого золота, від русалчиної помсти.

Мати синові не докоряла. Він вже й сам, мабуть, зрозумів, що не слід чекати добра від чужих грошей, тому й не взяв зі скарбниці жодної перлини, жодного червінця. А як вийшов на світ Божий, тричі матері вклонився, вибачення попросив. Побачив рака – йому вклонився, за спасіння подякував. А чайку додому взяв і годував, допоки у неї поламане крило не зрослося.

Відтоді Іванка як підмінили. Покинув він мріяти про незбагненне, у матері в усіх справах поради просив, а працювати почав так, що вона й нарадуватися не могла. Не розбагатів Іван, але жив добре, ні в чому лиха не знав. Помираючи ж, залишив дітям та онукам заповіт: "Роби, небоже, то й Бог поможе".

А коли моя бабуся мені цю казочку розповідала, то ще й додавала: "Пам’ятай, Гнате, невелика справа родитися багатим та вродливим, краще родитися при долі та щасливим"».

(Про жадібного парубка)