Книжка є вже четвертою у своєрідній серії, проілюстрованій Ольгою Ладижець і присвяченій різноманітній нечисті. Попередні три були про чупакабру, чорну кішку і привиди смерекового замку. Тепер автор вирішив на дріб’язки не розмінюватися і податися просто до володаря усього цього тераріуму.  

Для В.Шкірі характерна принципова відсутність межі між реальним та ірреальним. Чесно кажучи, це взагалі типово для нинішньої нашої закарпатської дійсності, де усе давно змішалося – “коні, звірі, люди”. То ж, можливо, оповідна манера В.Шкірі ще найбільш адекватна на для відтворення  довкілля.   

А ще світ В.Шкірі – це світ торжествуючого позитиву, де все тривожно-тривожно, але врешті-решт якось алхімізується у хеппі-енд. Хоча не бракує і негативу. На останніх сторінках – досить яскравий опис війни у колишній Югославії. Взагалі, багато про що сказано уперше в закарпатській літературі. Казкар може собі дозволити значно більше, ніж реаліст.

Як відомо, казки бувають хлопчачі і дівчачі. Ця – дівчача про просту дівчинку Оксану з Іршавщини, яка живе без загиблих в автокатастрофі батьків і виховується бабусею і дідусем. Щойно закінчила школу, побувала на «Битві екстрасенсів”, працює у їдальні, але прагне чогось більшого. Казка вийшла дотепною пародією на класичний хлопчачий сюжет про змієборця – отой, де герой рятує красуню від дракона. Тут, навпаки, дівчина шукає шарканя і рятує його. У нашому фемінізованому світі частіше вже буває саме так.

Але сюжет для автора – це міцний цвях-сотка, вбитий у стінку смерекової хати. На нього можна повісити усе, що завгодно – десятки і сотні найнесподіваніших відступів, вставних новелок, афоризмів, спогадів і просто замальовок. Цвях витримує все і нічому не дивується. Тут і серйозні роздуми про смерть, сюжети про реформи і корупцію, про взаємини поколінь, екологію, плюси і мінуси туристично-рекреаційного розвитку і взагалі усе чого тільки хочете. Особливо рельєфним є автобіографічний образ газетяра Василя Бужори, якого робота “навчила бути спокійним і роздумливим». Гм, це він у якійсь особливій пресі працював. Традиційно у повісті фігурують як персонажі відомі закарпатці – цього разу Юрій Пітра і Юрій Станинець. Згадуються Микита Хрущов і Федір Потушняк. Словом, це текст мозаїка, який можна читати з будь-якої сторінки, гортаючи вперед або назад.

Ну і трохи про заголовкового персонажа. “Шаркань, аби вберегти себе, жив у печері” біля Арданова. У книжці, власне, геть усі герої тільки тим і займаються, що «сокотять” себе звечора і до ранку, а зранку до самого вечора. Інстинкт самозбереження у них просто гіпертрофований. У принципі, не найгірша якість, котру автор намагається виховати у своїх юних читачів, котрі вже нічого не бояться.  Шарканя же просто затюкали, той пішов у внутрішню еміграцію і переховувався від усього, що рухається. Типаж напрочуд знайомий. Але Оксанці конче потрібно «занести його у Червону книгу України”, а для цього хоч на мить витягти його на білий світ і задокументувати.  У Бужори свій інтерес – потрібна сенсація, щоб про неї три дні поговорили і забули. Але волею автора усе повертається взагалі несподівано.

Казка завершується так само негадано, як і почалася. Точніше – не закінчується, а переходить у навколишню дійсність читача. Проблеми не знімаються, але казка показує, що бодай у принципі вони вирішуються. Ну і вчить ставитися до усього з гумором, а це вже зовсім немало у наші непевні часи.