Погода
Погода у Києві

вологість:

тиск:

вітер:

Re:цензії

12.01.2017|07:42|Сашко Завара

Голосуй – не голосуй, все одно

Олдос Гакслі. Який чудесний світ новий. Львів: Видавництво Старого Лева, - 2016 – 368 с.

Знаєте, буває, люди люблять наголошувати на тому, як у світі стало страшно жити. Європою вкотре вештається привид комунізму; більшість громадян США досі шоковані перемогою Трампа на президентських виборах, що ніби більше свідчить про загальну деградацію, а не розвиток; Китай чимшвидше набирає технологічної і економічної сили, і як зауважують деякі експерти, – тамтешня влада керується метою панівного статусу і світового лідерства; браття українці знову чубляться за те, хто насправді має очолити країну і здолати внутрішні проблеми. І коли сидиш тишком і спостерігаєш за усім цим, складається враження, що людство не позбулося дикунського минулого і його пріоритетів. Воно досі рефлексує за сокирами і палицями. Більшість з нас – це ті самі варвари, що і тисячі років тому. Змінилися тільки іграшки і зброя, вони вдосконалилися. Але стадний інстинкт, любов до блискучого добра і до загарбання чужого просто з метою показати, хто тут сильніший і розумніший, це залишилося незмінним. Homo sapiensвперто марширує до самознищення. І щоб його утримати – читайте зберегти, – щоб навести у суспільстві бодай якийсь лад, людей необхідно тримати на прив’язі. Їх треба посадити на голку, на ейфорію, зіскочити з якою буде неможливо. Такий крок принесе мир і злагоду. Тоді-то і запанує «чудесний світ новий».

На відміну від колег-антиутопістів, які щиро вважали, що майбутнє людства – це тоталітаризм і диктатура, Олдос Гакслі пропонує своєму читачеві цілком реальний і сповнений задоволенням соціум, який позбавить його усіх страхів. І якщо Джордж Орвелл наголошував, що влада вдаватиметься до тотального контролю за допомогою залякування громадян, то Гакслі, навпаки, задовго до Орвелла написав: щоб тримати людей під наглядом, достатньо просто запропонувати їм щоденне задоволення, яке вони обиратимуть з власної волі і думатимуть, що самі впливають на своє життя. Бо загнана у куток людина може чинити опір, адже втрачати їй більше нічого, та коли цю людину не лякати, а почати задовольняти її примхи, вона швидко забуде, що таке бунт і навіщо той потрібен. Саме на цьому триматиметься успіх держави (Світової Держави, Імперії etc).

Зважаючи на вище згадане, написаний у 1932 році роман «Який чудесний світ новий!» для сучасного читача стане справжнім, може навіть шокуючим відкриттям. Запропонована «Видавництвом Старого Лева» (спільно з проектом "Вавилонська Бібліотека") понура сатирична проза покаже сучасникам доволі багато знайомих речей. Це справді вражає, а передусім найбільший ефект спричиняє сама робота автора, адже пан Гакслі добряче попрацював над тенденціями, на які звернув увагу ще у двадцятих роках минулого сторіччя.

Працюючи над романом, Гакслі акцентував увагу на характерах і способах життя одразу кількох персонажів, але головним героєм врешті-решт постає хлопець на прізвисько Дикун. Він народився і виріс у спеціальній Резервації пліч-о-пліч з індіанцями. Земля того племені, то один з небагатьох островів на планеті, яких не торкнулася світова Цивілізація, або Утопія, мешканці якої живуть у абсолютному задоволенні, не знаючи, що таке лихо. Названий при народженні Джоном, хлопець ненавидить навколишню реальність, бо він там чужак. А ще парубок з дитинства чув від матері про переваги Цивілізації, адже жінка колись була мешканкою «чудесного світу нового», однак через прикрі обставини тепер мусила жити з невігласами-тубільцями. Піддаючись озлобленості, бо індіанці завжди вважали його аутсайдером, і реалізовуючи дитячі мрії, Джон Дикун одного дня опиняється посеред Утопії. Та чи така вона прекрасна, як він уявляв?

Живучи у Цивілізації, люди позбавлені хвороб, страхів і переживань. Їхнє життя, це запропонована урядом Утопії робота і веселощі у вільний час. Секс з десятками або сотнями партнерів, синтетична музика і таке саме кіно, а ще сома – легальний наркотик, який підтримує у людях вічний стан ейфорії. Жінкам тут не треба народжувати, адже нові покоління виростають завдяки штучному заплідненню у пляшках, де їм одразу роблять щеплення від усіх можливих захворювань. А ще ембріони відразу розподіляють по соціальних щаблях і до появи дитини на світ вирішують, чим саме вона займатиметься у майбутньому – підмітатиме двори і вулиці чи засідатиме в уряді. Відповідно до відбору і щоб позбавити суспільство бунтів і революцій, усіх майбутніх чорноробів вирощують приземкуватими і потворними напівдебілами, здатними на якийсь один вид роботи. Приміром, піднімати і опускати ліфт. Кількість генетично-створеного пролетаріату нараховує сотні тисяч. Кожна окрема група виконує доручену їй справу. А ще у суспільстві є «альфи». Це також генетично змінені, але, навпаки, покращенні представники Цивілізації. Високі, міцні і сильні, вони займають урядові або керівні посади на фабриках чи у компаніях, контролюючи забезпечення суспільства необхідним товаром, ба навіть з надлишком. По суті, владна верхівка примушує людей споживати якомога більше усіляких товарів, адже, по-перше, споживання – це стрижень економіки, а, по-друге, споживаючи, людина залишається бранцем системи, яку сама і підтримує. У особистому житті «блакитні» і «білі комірці» між собою не пересікаються, бо кожному члену новоствореного суспільства ще у пробірці прищеплюють зневагу до іншого класу. Таким чином усі «альфи» щасливі від того, що вони «альфи», і що тримають цей світ на руках. А усі чорнороби щасливі від того, що вони чорнороби і на відміну від «альф» наводять навколо чистоту і порядок, і тим самим вдосконалюють світ. Вам це нічого не нагадує?

На противагу Цивілізації, письменник зображає побут занедбаної Резервації, де по-справжньому вільні люди вікують, як їм заманеться. Відповідно до своєї природи і попри здобутки сусідів, тубільці живуть у повній антисанітарії, від чого часто хворіють і помирають. Вони не вивчають ніяких наук, не читають книжок, керуються прадавніми віруваннями – химерною сумішшю відомих колись світових релігій і полюють на тварин у лісі. На думку жителів Утопії мешканці Резервації є кимось на кшталт клоунів-деградантів. Їх вважають значно гіршими за напівдебілів, які у Цивілізації принаймні виконують якусь роботу і тим самим роблять суспільству добро. З цієї причини цивілізовані люди часто приїжджають до Резервації, як до зоопарку. Їм смішно від того, що у індіанців досі збереглося поняття родини. А той факт, що індіанські жінки народжують дітей самі, викликає у них чи не найбільше почуття огиди. Слова «мама» і «тато» в Утопії вважаються знущанням і образою. 

Надавши головному герою можливість виховуватися у одному світі, а потім потрапити до іншого, автор таким чином виховує свого читача. Він спонукає його до певних роздумів. Наприклад, непримиренний із побутом індіанців, Джон Дикун радо оживає у Цивілізації. Однак захоплення «чудесним світом» швидкоплинне, бо він майже одразу помічає вади нового суспільства і чим вони загрожують. Але пізнавши його, він вже не може повернутися туди, де був аутсайдером. Тепер його власний світ – це реальність між двома чужими для нього світами. Таким чином пан Гакслі змушує обирати з-поміж двох видів зла: з одного боку людина може залишатися вільною, але бути при цьому заручником існуючого і терпіти вади оточуючого, а з іншого, вона може підкоритися і втратити волю, але у той же час жити у золотій клітці, сповненій усілякими насолодами. Третього варіанту, на думку письменника, для людства не існує.

Згадуючи культові антиутопії, треба зауважити: до роботи над твором Олдос Гакслі поставився дещо інакшим чином. Книжка не служить попередженням, як, наприклад, «1984» Орвелла, а навпаки: «Який чудесний світ новий!» – це констатація факту. Це картина того, що саме чекає на людство у майбутті. І вибору немає, бо коли читатимете роман, обов’язково помітите нововведення уряду світової держави, які зреалізувалися тут і зараз.

Розділ за розділом, пан Гакслі натякає своєму читачеві: якщо той хоче жити у порядку і достатку, він має миритися з Системою і приймати Цивілізацію такою, як вона є. Вустами одного з персонажів письменник подає думку, що суспільство не може бути рівним. Хоча б тому, що у суспільстві, де всі рівні, хтось все одно муситиме прибирати калі у громадських вбиральнях. А хто погодиться на таке, коли всі навколо рівні? Хто, маючи широкий вибір, чесно зізнається, ніби це все, на що він здатен і більшого йому не треба? Певна річ, таких немає. Відповідно суспільство не може бути рівним, бо воно має бути збалансованим. А бунти і революції цей баланс руйнують, і тоді починаються хаос. І у якості прикладу той персонаж подає цікавий експеримент. Одного разу на Кіпр заселили двадцять дві тисячі «альф». Попри те, що їм надали усі можливості для розвитку інфраструктури, результат досліду виявився доволі передбачуваним: за кілька років там почала громадянська війна. «Альфи» так і не змогли розвивати рівне суспільство, бо весь час мітингували «за правду», яка насправді у кожного своя. Вони постійно бунтували проти обраної ними самими влади, а та у свою чергу, замість того, щоб опікуватися людьми, тільки й робила, що плела інтриги навколо, граючись у друзів і ворогів уряду. У результаті війни загинуло дев’ятнадцять тисяч «альф». Ті, яким пощастило вижити, попросили центральний уряд Утопії взяти їх під свою опіку. Таким чином науковці світової держави довели: у суспільстві не може бути рівності, кожен має займати своє місце і робити свою справу, і тільки тоді воно буде спокійним, стабільним і забезпеченим.

Щоб тримати вертикаль соціуму і примусити людей підтримувати Систему, влада світової держави вигадали низку заохочень. Попри генетичний відбір ще на стадії ембріону, людям згодом почали закидати у голови думки про приємності, які на них чекають, наприклад, після восьмигодинної робочої зміни. Що стосується напівдебілів-чорноробів, їм щодня видавали порцію соми – наркотику. Таким чином пролетаріат керувався думкою про насолоду трунком після закінчення ще одного важкого дня. А середній клас і еліта у свою чергу надихалися синтетичною музикою і кіно, які закликали усіх веселитися, веселитися, веселитися. А ще довколишній простір пронизували заохочувальні до активного споживання вірші, вершина цивілізованої поезії: «Краще викидати, ніж латати», «Грамулька соми рятує від утоми», «У здорової дитини на сніданок вітаміни» і багато інших. І усе це заради того, щоб задовольнити людські примхи і зберегти існуючий порядок.

Описуючи «чудесний світ новий», пан Гакслі, звісно, керувався не власними фантазіями. Як і колеги-антиутопісти, письменник озброювався речами, які бачив навколо. Тож читаючи роман, ви обов’язково помітите, що відсутність родин у суспільстві, де усі належать одне одному, це не що інше як художня адаптація ідей революціонера Лейби Бронштейна, більше відомого, як Лев Троцький. Розмноження «пляшкуванням» і навмисне втручання у організми, це модна на початку двадцятого сторіччя євгеніка, наука, що мала покращити людський генофонд, і адепти якої забули вказати, хто ж таки займатиметься прибиранням вулиць, коли всі стануть надлюдьми. До всього, на вас чекають ідеї Фройда і Форда, один з яких є справжнім і єдиним божеством Цівілізації, а точніше «Чудесного світу нового», де всі живуть здорові, чисті і абсолютно задоволені своїм життям.

А ви на таке погодилися б?



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери