Загалом книжка про Любов у всіх можливих її виявах. Передусім – до свого, рідного, предківського, заповітного. Це становить потенціал нашого самоствердження у світі. Інакше – небуття.

Прочитавши роман, не можна не розділити ключову думку: усе в світі просто, але ж до усвідомлення цієї «простоти» треба рости й рости.

Ще один до банальності простий «ключ» – змагання. Лише змагання між тим, що росте і тягнеться до сонця й тим, що протистоїть цьому, породжує ЖИТТЯ. Змагатися й не скиглити, коли тяжко. Так – у всьому. У тому числі й в особистих взаєминах.

За шкалою виміру моральності: найвище – самовідданість, найнижче – байдужість.

У романічному часі теперішнє – вже по війні. Це варте особливої уваги. Варто порозмислити, щоб утямити: «сліпа епоха» по війні, де панує фальш, це – наслідок чого? Це – пострадянський синдром? Історична карма українців? Або через свою специфічну ментальність ми здатні продукувати лише… сліпоту? Тут автор застерігає: по війні «люди забулися. Осліпли серцем, і знову підкрадається біда… Люди мають зрозуміти, що через їхні сліпі серця біда вкотре і вкотре буде калічити рідну країну!»

А щирі носії світла… Які вони серед наших реалій: мов сірники  серед безмежжя темряви, що спалахнули, догоріли і … згасли?..

Вражає багатоаспектність роману, яку годі відобразити. Тому цей відгук (як і будь-який інший) відбиває лише індивідуально-авторські зацікавлення у певному часі й просторі, зумовлені як його внутрішнім почуванням, так і зовнішнім контекстуально-дискурсивним чинником.

Чарівний твір – про вміння жити щасливо, пам’ятаючи про нещастя. А ще – про справжнє мистецтво, котрого без Любові бути не може. Автор має рацію: саме кохані жінки «творять мистецтво через своїх чоловіків», тому їх називають музами.

Досить переконливо окреслено проблему співвідношення творців і споживачів мистецтва, еліти і маси. Автор слушно наголошує: народне – поза елітарним, воно не має з ним нічого спільного, бо їхня природа різна. Народне – продукт Вічності, елітарне – мінливості та кон’юнктури.  Тренди і щире мистецтво – несумісні речі. Але ж, прагматичний розум зауважує: тренди приносять гроші, без яких «щирість» не має матеріального опертя. Про творців мистецького товару: акт купівлі-продажу – загалом нейтральний – ні добро, ні зло. Питання в тому, що саме продаєш і заради чого.

Актуальне: розумно й розважливо розібратися в мішанині цінностей – своїх і чужинських. Ординці, як відомо, вже не приховують намірів винищити будь-які вияви етнонаціонального на окупованих теренах. Якою має бути наша реакція? Із цього приводу – посутня думка: навчитися шанувати своє, прапредківське, а потім – нарікати на чужинців.

Одним із ефективних чинників розмивання нашої ідентичності є сервіс морнотних розваг, заробітчанство без моралі. Саме він висмоктує з людини суто людське. Ця книжка – дороговказ для заблуканих, що прагнуть віднайти себе справжніх…

Чи треба творити міфи? Маємо відповідь: міфотворення як передумова життя нації є щоденним трудом як окремої особи, так і національної спільноти водночас. Жодна хижа орда не здатна знищити міфотворців, але є загроза взаємної гризні й самознищення.

Показово-символічне ім’я героїні – Клевер – «клекотати і вертатися»: будити сплячих і повертати заблуканих до рідних джерел. Найганебніше – блукати загубленим між чужинськими фікціями, перечіпляючись через предківське коріння.

Ключова мантра гуцулки від прапредків – «Люблю. Дякую. Пам’ятаю». Мудра думка: любов не зустрічають, ні. Вона оселяється в серці, а зустріч – потім. Так само із вдячністю і пам’ятливістю.

Пронизливий образ сажі, що сиплеться з неба… Її породжують «загублені люди» під час сварок і запеклих змагань за гроші…

Метаобрази протистояння: лише змагання між тим, що росте і тягнеться до сонця, й тим, що протистоїть цьому, прагнучи спричинити занепад, породжує життя.

Ненав’язлива настанова читачеві: не слід боятися виглядати диваком, ініціюючи акти повернення загублених у часі народних витворів, що стали квітами забуття під шаром сажі. Очищення від того бруду, продукованого «елітами» – добротворча діяльність.

Волонтери, що світляками долають темряву, докладають надзусилля, очищуючи душі від сажі, сприймаються диваками або прибульцями з Утопії.

Ми покликані протистояти ординцям. Вони ніколи не залишать нас у спокої. Їхня пиха, амбітність і заздрість витворюють різні шляхи і форми руйнування нашої самобутності. Вони століттями спеціалізувалися на витворенні фальшиво-облудних методів «братньої допомоги», «співпраці», «обміну передовим досвідом» тощо заради «об’єднання зусиль» на сумісне творення «загальнолюдських цінностей…»

Та ми, на жаль, є той народ, якого трагічна історія взаємин із ордою нічого не вчить. Їм і не треба довго шукати шпари в нашому паркані, аби протиснутися до нас зі своїми підступами-підлотами у привабливій обгортці, – ми власноруч розчиняємо зловмисникам брами… Бо – щирі, привітні, доброзичливі… І так – століттями по колу. Болюче. Надто болюче усвідомлення цієї правди.

Текст цієї книги, мов сувій полотна, витканого народною майстринею, що розгортається читачеві стежкою, яка веде до глибин.

На подив рясно розсипана метаобразність, з якої молода письменниця творить прості й водночас мудрі поради (все істинне – просте): вівці – «зберігачі казок і дитинства»; малювати слід не фарбами, а – любов’ю; дівчина-горянка ходить на гостини з … Лелекою, а в її саду кожна яблунька дихає і співає вночі; ластівки щирості й любові б’ються «в зачинені вікна збайдужілих людей країни»; важливо бачити не так очима, як серцем.

Загалом смисли цієї дивної книжки – мудра підказка читачеві – де і як віднайти своє «червоне яблуко» пізнання світу і себе в ньому.