Погода
Погода у Києві

вологість:

тиск:

вітер:

Re:цензії

29.12.2016|07:36|Тетяна Качак, м. Івано-Франківськ

Так говорять небеса…

Дмитро Кешеля. Помилуй і прости: роман-покаяння. – К.: ВЦ «Академія», 2017. – 160 с.

«…І най під вашою хатою цілий рік співають красні рожі…»

Сучасна українська література дуже різноманітна, але насправді не так багато текстів, які торкаються душі, вражають енергетикою слова, дивують, заставляють жити героями, відчувати їх біль і радість, перейматися внутрішнім світом, розуміти на рівні інтуїції. Такою є проза Дмитра Кешелі, а це роман-колаж «Родаки», роман-покаяння «Помилуй і прости», роман-видіння «Дай сили заплакати», які вийшли друком у 2016 році у ВЦ «Академія».

Кожен з романів особливий як у змістовому, так і жанровому плані, неповторний мовностильовою стихією. Роман-покаяння «Помилуй і прости» по вінця сповнений болю…каяття… Так написати про родинну драму і трагедію самотньої людини міг тільки Дмитро Кешеля – справжній знавець людських душ, майстер психологічного, закоріненого у традиції свого краю письма, ювелір слова, яке постає з духовних джерел.

Часові межі роману «Помилуй і прости» дуже оригінальні: це один день  Різдва Христового,  в якому через спогади оповідача Дмитрика, як на долоні, постало усе життя двох родів – Пастеляків і Петахів. Непросте життя. « Багато років тому за прекрасної ярньої днини, коли земля співає хвалу життю і радується не нарадується кожній травинці, кожній мурашці, прадіди Пастеляків і Петахів зламали на межі наболілі зуби. У напливі осліплого гніву один одному розкраяли сокирами черепи » [С. 10]. І з того часу згарище, що зосталося на обійсті Пастеляків, усьому Черешневому нагадувало про трагедію.

Діти – Дмитрик і Павло збираються колядувати, але баба забороняє йти до діда Пастеляка, якого вважає причиною всіх нещасть. Насправді дід Пастеляк несе свій хрест. Все життя він прагнув бути газдою, міцно стояти на ногах, «гнався за маєтностями, не думаючи про розплату за гріхи». Наживався легко, адже володів надзвичайною силою і мав свого слугу – Дзьобака, якому колись на війні врятував життя. Містичний фрагмент додає роману енергетики боротьби двох вічних стихій – добра і зла. Герої та читачі немов балансують на цій межі. Символ великого, могутнього птаха, який мав надзвичайну силу, але не мав неба, вражає. « Бо в мене були величезні вільні крила, але тяжким виявилось для них твоє мертве небо »  [С. 114]. « - Ось видиш, Василю, покалічило твоє небо мої крила, в землю загнало, а тепер впало і  на тебе… » [С. 115]. Після смерті Дзьобака нещастя ставалося за нещастям. Образ птаха з пораненим крилом і кривавий слід на все небо ожив у дзеркалі, коли повернувся син Михайло. Душа Дзьобака оберігала його і виводила з усіх небезпек аж до того часу, поки Дід Пастеляк не знищив це дзеркало.

Доля Михайла – це життя вбивці, якого переслідують видіння скоєного, не дають спокою душі покійників. На межі божевілля він іде до брата Андрія, щоб помститися за те, що забрав у батька землю. Крадеться вночі, засліплений місячним світлом і вбиває дружину Андрія, матір Дмитрика і Павла.. Михайло розстрілює місяць і небо… і тікає у гори на Чортовий хребет. Дід Пастеляк просить у Бога легкої смерті для сина, щоб не мучив довго себе і людей… Михайла вбив брат Андрій, а дід ховав його.. Хто винен? Образ малого семирічного Михайлика зринає у спогадах діда: хлопчик ховав під ліжком поранену сову, а він, батько, заставив його відрубати цій сові голову. « І ось тепер, біля мертвого сина, Пастелякові чомусь подумалося, чи не заставив він силоміць того далекого вечора самого Михайла відрубати голову власній долі? Чи не з того почалася його трагедія » [C.141 - 142].

Андрій – комуніст, у часи створення колгоспів забирає у батька землю. Дмитро Кешеля тонко описує відчуття землі дідом Пастеляком, ту оранку, коли земля парує, а скиба до скиби лягають під плугом… Туга за своєю землею, в яку вклав стільки праці, змінила Пастеляка і він почав випивати. У цьому стані зненавидів сина ще більше.

Серце Василя Пастеляка було каменем, коли посилав на війну синів, зрікся Андрія, який оженився проти його волі, проклинав Михайла. І тільки тоді, коли в один місяць отримав похоронки на чотирьох своїх хлопців, щось защеміло. « І та невидима для ближніх рана не гоїлася, а ятрила все більше, розросталася спершу у грудях, а далі прорвалася назовні, виплеснулася на весь довколишній світ, не даючи його душі жадного спокою. Раз по раз у нього з’ являлося таке відчуття, ніби дорога, по якій давно і щасливо брався вверх, притьмом скрутилася змією під ногами і поповзла до прірви » [с. 43]. Людина і звір боролися в ньому весь час. Людина перемогла. Пастеляк звернувся до Бога. І коли його онуки прийшли колядувати, він вже не проганяв їх і не кидав мідяки, як колись. Він просив прощення за себе і за сина-вбивцю, просила прощення й Михайлова душа, яка прилетіла вітром, « липою заговорила, ладаном себе хоче освятити ». Душа вила вовком, коли приходила до діда, а зараз каялась і просила прощення  у невинних дітей…  Це не звичайний текст, а направду роман-покаяння… Діти пробачили… і колядували, і завіншували дідові, як він просив: « Віншуємо, діду, аби під вікнами вашої смерті, завжди і цілий рік співали красно рожі » [С. 143]. На другий день Різдва діда знайшли мертвим під хрестом розп’ятого Ісуса.

У Дмитра Кешелі немає другорядних персонажів, кожен з них – це згусток емоцій і почуттів, глибина характеру. А як виписаний образ гордого верховинця Штефана Царя, який, втративши свою сім’ю, довіку носив душі покійників на гору Віщунку?! Він помер на Різдво – для нього відкриті ворота раю. Так написати, ні – пережити і  переболіти долею кожного свого героя, може лише Дмитро Кешеля.

 Вражає образ мами, світлий і чистий, як і  в «Родаках». Він зринає в уяві її синів у образі жінки, яка спускається з гори Віщунки у село, заглядає до них крізь шибку: « великі голубі очі, довгі вії, широкі чорні брови, кучеряві хвилі волосся над чолом і загадковий погляд – мама !» [С. 7]. Такі ж голубі очі і ласкавий погляд був у баби. На неї дуже схожий Павло, « маленький, худий, ніс загострений, ледве душа в тілі  животіє, але очі вражають » [С. 12]. Хлопчик пережив ту ніч, в яку убили його маму і три місяці не міг мовити слова. « Тільки очі в нього з тих пір якісь дивні. Коли гляне зболено на тебе, одразу втрачаєш самовладання і в горлі з’являється щемкий клубок. Очі брата, здається, не просто споглядають, а поволі увіходять, вглиблюються в душу, збурюючи смуток і біль » [С. 13] .

Сповнені любові і замилування світом описи наповнюють художній світ життям, вмінням насолоджуватися кожною хвилею буття. Дивовижно автор описує, як різдвяні дзвони, які « лунають світло, легко і чисто, наповнюючи село і околиці радісними хвилями нових людських сподівань. І бачиться, що хатини, які подрімували у білому сні новорічних снігів, тепер уже назовсім прокинулися, піднялися навшпиньки по обійстях і кожною усміхненою шибкою ловлять голоси щедрувальних дзвонів, ховають їх у собі, аби грітися ними цілий рік. А дзвони співають-колядують... » [С. 49].  

Штрихом, але глибоко прописані у тексті історично-суспільні перипетії, які випали на долю героїв: війна, голод, зміна влади. З гумором та іронією описано у творі вуйка Семена, якого називали Другим Фронтом, і його прагнення «привести людей до світлого майбутнього».

У анотації Василь Теремко написав дуже точно: «...про людське і нелюдське в людині, кохання і втечу від нього, смерть і незнищенність життя ». А ще – мова і стиль Кешелі. Неповторні. « На таке читання рідко щастить » – ці слова видавця були сказані про «Родаки» Дмитра Кешелі, але вони стосуються кожного твору цього письменника. Для мене роман-покаяння «Помилуй і прости» – це читання-враження, читання-подив, читання-переживання, читання-жаль, читання-віра, читання-щем...

«Над горами, спеленаними великими снігами, кружляли Ангели – біліші за сніги, світлосяйні, як світло різдвяної зорі, що сповістила гріховному світові про народження Сина Божого…

Видите, діточки, Богонько ще любить наші гори. Раз він посилає до нас своїх Ангелів, то не одвернув лиця від свого народу. Він чекає нашого покаяння, а ми будемо сподіватися на його, Всевишнього, ласку і благословіння» [С. 159]…

Це більше ніж тексти. Так говорять тільки небеса…



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери