Стисла інформація про автора і його твір – вельми корисна річ. Бо коли  на четвертій сторінці обкладинки читаєш, що повість молодої письменниці Фаїзи Ґен «Завтра кайф» – не просто французький бестселер, а твір, «перекладений більше ніж двадцятьма мовами», до того ж, українською – Леонідом Кононовичем (!), то не прочитати його означає взяти неабиякий гріх на свою книгоманську душу…

Щоденникові оповіді – традиційний жанр, котрий гарантовано тримає читацький інтерес, бо більше, ніж інші створює ефект живого спілкування з героєм.

Загалом йдеться про стійкість, силу духу, оптимізм і здатність опиратися скрутним обставинам на чужині.

П’ятнадцятилітня марокканка Дорія – напівсирота – в реальному (не-кіношному) Парижі має чи не найнижчий серед емігрантів соціальний статус: «Проблема в тому, що зараз я ніхто». Їй болить щоденне приниження її неписемної матері, безгрошів’я, придбання одягу в «крамницях лахмітників», кепкування однолітків, відсутність друзів із шанованих родин тощо.

Читаючи болючі рядки щоденникових записів тої, яка назвала себе «Ніхто», починаєш відчувати внутрішню силу, яку породив її спротив. Певно, вона могла б сказати: моя життєва енергія і оптимізм витворені запереченням слабкості у скрутних обставинах.

Читач непомітно для себе залюблюється в цю юну марокканку, яка по-дорослому критично ставиться до безґлуздих шкільних програм, купує на базарі «чаклунські проспекти» і бачить незвичайні сни: «Ніби я відчиняю вікно, і крізь нього вдирається сліпуче сонце… Я просуваю ноги у вікно і … рвучко злітаю. Лечу вище й вище, бачу, як віддаляються і дедалі меншають наші будинки. Я махаю крильми, себто руками, щоб піднятися ще вище, і вже наяву вдаряю правою рукою по стіні, від чого заробляю величезного синця…»

Та попри такі знакові візії підсвідомості, вона напевне знає, що слід застерігатися зневіри й слабкості, що вирощують в людині покірну жертву: «Той білявий малюк в окулярах завжди сидів за першою партою, в нього завжди були відмінні оцінки, під час карнавалу він носив шлейф за вчителькою… Ідеальна жертва».

Героїня, як видно, не боїться разючих контрастів, суперечностей реальної повсякденності… Можливо, тому іона й дає цікаву дефініцію терміна «альтернатива»: Це таке, наче ти жонглюєш двома різними штуками. Плутаєш солодке із солоним або чоловіка з коханцем. Нелегке заняття…

Спримаючи текст, періодично згадуєш назву твору – «Завтра кайф», та щоденник описує безпросвітні злидні, образи й неприємності. Питаєш себе (і автора): та де ж той «кайф» як репрезентант гідного життя? Може, затонув у бурхливому й небезпечному (для таких, як Дорія з матір’ю) потоці життя?

Та зрештою віриш – вони не пропадуть, виживуть і будуть щасливі, бо їхній човен має назву Надія. Саме надія у сполученні з діяльним наближенням омріяної вдачі є для них рятівною енергетичною силою.

Ця дівчина не боїться труднощів та випробовувань: «Часом я думаю, –  мовить вона, – людям усе дістається нелегко». Навіть «за кохання треба боротися».

Щоденникову історію Дорії не завершено. І це слушно, бо наше (як і цієї юної героїні та її матері) життя – таке цікаве у своїй непередбачуваності – продовжується.

Може, саме в цьому – «кайф»?!