Книга історика Дмитра Вєдєнєєва «Український фронт у війнах спецслужб: історичні нариси» побачила світ ще в далекому 2008-му році. Однак вона залишається потрібною й нині. Адже питання, порушені у ній, є дуже близькими для українського сьогодення.

Здавалося б, яке відношення до сьогоднішніх реалій життя в Україні має відомий радянський диверсант часів Другої світової війни Ілля Старінов чи діяльність бойовиків в Іраку? Однак, коли на сторінках книги Д. Вєдєнєєва читаєш аналіз теоретичного доробку вказаного ветерана спецслужб щодо міської партизанської війни (с. 276–277), чи настанови іракських снайперів щодо деморалізації противника (зокрема, про необхідність ліквідації медиків, с. 418), то перед очима відразу постають події в України зими – весни 2014-го року.

Праця складається з 36-ти науково-популярних історичних нарисів (згрупованих у три тематичні розділи) та додатку (у вигляді короткої бібліографії історії спеціальних служб в Україні). І, як видно вже з її назви, присвячена невидимим протиборствам вітчизняних та іноземних розвідувальних й контррозвідувальних органів.

В основі книги документальні матеріали з українських та закордонних архівосховищ, доступні до недавнього часу лише для вузького кола осіб. Хронологічно вона охоплює практично все XX століття: починаючи від спецслужб періоду національно-визвольних змагань 1917–1921 рр. й закінчуючи епізодами з діяльності співробітників Служби безпеки України.

У першому розділі автор припіднімає завісу над біографіями ряду спецагентів та операціями, до яких вони були залучені. Життєписи людей він накладає на загальноісторичне полотно, розглядає їх долі в контексті історії тих спецслужб, на які вони працювали. Тут ми дізнаємося про спецслужбовців Української Держави гетьмана П. Скоропадського, резонансні операції чекістів 1920–1940-х років, як то виведення з-за кордону генерал-хорунжого армії УНР Юрія Тютюнника, ліквідація лідера ОУН Євгена Коновальця тощо.

У другому розділі автор розкриває протиборства, взаємодію й окремі операції органів радянської держбезпеки, Абверу, військово-морської розвідки Третього райху, польської спецслужби «Двуйки», УПА та ОУН під час Другої світової війни. Д. Вєдєнєєв описує долі як відомих (наприклад, Д. Медвєдєва, М. Кузнєцова, І. Старінова тощо) так і маловідомих до цього часу співробітників спецслужб (наприклад, Б. Одуда та ін.).

Третій розділ присвячений (за невеликим виключенням) антиповстанським та антитерористичним операціям у світі напередодні Другої світової війни й закінчуючи врегулюванням наслідків війни в Іраку 2003-го року, де, як відомо, були залучені також українські військовослужбовці та спецслужби.

Книга містить значну кількість фотографій, що висвітлюють окремі епізоди з діяльності спеціальних органів, показують описані історичні події та персоналії. Тому, зважаючи на залучення великого масиву ілюстрацій, автору не вдалося оминути прикрих повторень. Так, на с. 31 та с. 111 розміщені одинакові фото. У першому випадку світлина підписана як «Проголошення Акту Злуки УНР та ЗУНР 22 січня 1919 року», то в другому – «Підписання Брестського миру делегацією УНР». Власне остання подія й зображена у книзі.

Не видаються критичними (хоча є важливими) й окремі неточності. Зокрема, на с. 274 зазначено, що Ілля Старінов з травня 1943-го року був «начальником Українського штабу партизанських дій». Однак з вказаного періоду він був заступником начальника Українського штабу партизанського руху .

Більш предметні зауваження є до окремих історичних невідповідностей у фактах. Так, на с. 335–336 йдеться про розстріли «радянських громадян, представників різних народів СРСР, у Бабиному Яру» у 1941-му році, які, начебто, здійснювали українці з 118-го батальйону німецької допоміжної поліції порядку («поліцейський батальйон СС»). Але у цьому злочині вказана частина не могла брати участь, оскільки, згідно із сучасними дослідженнями (зокрема, І. Дерейка), була сформована тільки взимку – навесні 1942-го року.

Деякий фактаж, у зв’язку з відсутністю посилань, важко перевірити. Так, було б цікаво ознайомитися з документом на який посилається автор вказуючи, що командувач УПА Дмитро Клячківський («Клим Савур») віддав наказ про вбивство польського населення Волині (с. 258). Або ж принаймні прочитати у книзі більш вичерпну інформацію про це. Натомість посилання на джерела якщо і є, то дуже загальні: «За даними архіву…».

Також виглядає не зовсім зрозумілим розміщення інформації про депортацію кримських татар, проведену більшовиками у 1944-му році. Вона розміщена у підрозділі, присвяченому покаранням за колабораціонізм та за злочини, скоєні нацистами та їх помічниками проти людності. В цілому Д. Вєдєнєєв зважено підходить до опису вказаного питання. Однак виглядає трохи дивним висвітлення цієї важливої проблеми у нарисі з назвою «Возмездие без строка давности».

Книга написана російською мовою. Вона сповнена епітетами, фразеологізмами та метафорами, що безумовно є великим плюсом для видання подібного жанру. Однак, подеколи, не зовсім зрозуміле значення вживаних слів: це авторська іронія, цитата з документа чи те й інше? Так, наприклад, на с. 234, описуючи супротивників отамана Івана Каменюки – більшовиків, автор, взявши у лапки, називає їх «краснопузыми» (с. 234), на с. 66 – «щирый украинец» (про агента органів радянської держбезпеки, який розробляв українську еміграцію під прикриттям, тобто удаваний патріот), на с. 63 – «борцы за светлое будущее» (про людей, які з власної ініціативи допомагали Комінтерну), на с. 87 – «неньки Украины», на с. 399 – «московские оккупанты» (стосовно російських геологів, замучених бойовиками Служби безпеки Рожнятівського районного проводу ОУН).

Не зовсім зрозумілий також акцент автора при вживанні слова «самостійність». Замість того, щоб подати його в російському перекладі як «самостоятельность», історик вживає це поняття як «самостийность» без лапок.  Термін використовується, зокрема, у таких випадках: «наступления на самостийную Украину» (с. 13), «идеалы борьбы за самостийность Украины» (с. 51), «Украинской самостийной соборной державы» (с. 77) тощо. Подібне слововживання надає терміну і, відповідно, самій державній самостійності України, негативного відтінку. Оскільки відомо, що це слово ввійшло до лексикону росіян як реакція на національно-визвольні прагнення українців 1917–1921 рр. Російський лінгвіст Дмитро Ушаков навіть включив його в другій половині 1930-х років до одного з найбільш повних тлумачних словників нашого північного сусіда – «Толкового словаря русского языка». У трактуванні мовознавця «самости́йность»це «буржуазное контрреволюционное движение на Украине, выступавшее под флагом национального самоопределения». Більш сучасний словник під редакцією Тетяни Єфремової називає «самостийниками» прибічників «националистического движения на Украине, ставящего своею целью отделение от России». Інакше кажучи, у деяких російських авторів державна самостійність України є історичною помилкою, чимось неприйнятним для них. Тому Д. Вєдєнєєву задля уникнення ідеологічних штампів та уникнення суржику варто було вжити замість «самостийности» російське слово «самостоятельность».

Відсутність загальних та чітких висновків не дають змоги повністю оцінити роботу. Однак червоної ниткою через увесь збірник проходить думка, що українська діаспора активно використовувалася західними державами у Холодній війні проти Радянського Союзу. У багатьох випадках вона виступала заручником та виконавцем чужої волі, яка нічого спільного не мала з інтересами жителів України. Красномовним є приклад Ярослава Добоша – члена емігрантської Спілки української молоді. Його Д. Вєдєнєєв хоч безпосередньо й не звинувачує (як в радянський час) в роботі на ЦРУ, але підводить до подібних роздумів у нарисі з промовистою назвою «“Підстава” для українських дисидентів» (с. 179–187).

Посилюють вищезазначену авторську тезу своєрідне «одкровення» Олеся Бердника. Його один із засновників Української Гельсінської групи, висловив ще на зорі державної незалежності України. Головна суть: «завдяки» роботі західних спецслужб «ми опинились на гігантській купі світового сміття» (с. 183–184).

Рецензований збірник є шостою книгою із серії «Таємні війни: історія та сучасність». Інші видання автора також прямо чи опосередковано стосуються вітчизняних та світових спецслужб. Тому, враховуючи напрацювання Д. Вєдєнєєва, було б добре побачити продовжену версію «Украинского фронта…» з фаховою та зваженою оцінкою подій новітньої історії України.

Загалом, книга містить певні неточності, мова написання має неоднозначні трактування, окремі викладені факти часом є доволі суперечливими й потребують доповнення. Проте, вдумливий читач знайде для себе «їжу для розуму» й, можливо, навіть для наукового використання.