Re:цензії

Пекло і рай незаземлених

Ірена Коваль. Незаземлені. Переклад з англійської Петра Таращука. Львів: Видавництво Анетти Антоненко, 2016

Слово «незаземлені» дуже точно передає одвічну неприкаяність тих, кого колесо історії безжально жбурляє по всій землі. В оригіналі, англійською, роман американської письменниці українського походження Ірени Коваль має назву «Displaced», дослівно, «Переміщені особи», але має й інші смисли, сукупність яких не в змозі відтворити жоден переклад.

Сюжет «Незаземлених» простий, і його переказ не стане спойлером для майбутніх читачів. Адже сутність цього роману – не в сюжетних колізіях, а в деталях і в характерах. Рідні брат і сестра, яких доля розвела в часи другої світової, зустрічаються в туристичній поїздці по СРСР в 1969 році. Їй 22 роки, вона народилась у таборі переміщених осіб в Німеччині, прожила свідоме життя в США. Вона добре освічена і дотепна, але із заниженою самооцінкою себе як жінки. Йому 27 років, і в нього рання сивина. Батьки не взяли його з собою, коли тікали з України в січні 44-го. Хлопчик мав надзвичайно тяжке дитинство, а потім опинився в Сибіру, де згодом прижився. Він теж здобув освіту, і він помітно вільніший і впевненішій в собі, ніж вона. Між братом і сестрою виникають закоханість і небанальне спілкування, що було помічено агентами КДБ, які завжди супроводжували іноземних туристів на території СРСР (і радянських на територіях інших країн). Агенти роблять спробу завербувати її, вимагаючи якісь абсурдні послуги. Як же поведеться дівчина, щоб не нашкодити братові, до якого в неї виникли щирі теплі почуття?

Роман є великою мірою автобіографічним. Навіть імена не змінено. Героїня має те саме ім’я, що й авторка, герой – те саме, що й адресат присвяти: «Присвячую цей твір Орестові…» Немає сумніву, в житті письменниці зустріч з рідним братом була надзвичайно сильним переживанням, яке довгі роки чекало свого втілення у слові. Але Ірена Коваль відтворила не лише власний досвід, а доповнила його епізодами творчої уяви, чим зробила своїх «Незаземлених» не спогадами, а, власне, романом.

В романі багато планів: трагічних, трагікомічних, відверто комічних. Коли Ірена Коваль наводить пропагандистські завчені тексти, які торохкотіли радянські гіди для іноземних туристів, це викликає  цілковите розуміння тих, хто прожив в СРСР чималий відтинок життя. Можна заперечити Ірені, що в українських книгарнях були не лише «Розплата» і «Героїня». Але такого було й справді багато. Багато хто сміявся з подібної літератури вже тоді, але скільки було тих, хто сприймав радянську пропаганду всерйоз! І хто щиро вірив, ніби мешканці Західного світу були мало не людожерами.   

Ірена Коваль не ідеалізує Західний світ і те середовище української еміграції США, в якому зростала. Чого варті погрози емігрантського священика, який лякає дівчинку пекельними муками через те, що їй хочеться мати нове платтячко! Батьки Ірени й Ореста з євангельськими іменами Йосип і Марія, які одружувалися по любові, не зберегли цього Божого дару на чужині. Любов пішла від них, лишилися сварки й неврози, як мало не в кожній звичайній родині. Дядько Ірени, Мирон, який на відміну від свого брата Йосипа, добре прижився В Америці і навіть розбагатів, допомагає своїм родичам в Україні не зі співчуття, а заради того, щоб ствердитися перед тими, хто зневажав його до еміграції. Мирон, можливо, не такий огидний, як ще один родич Ірени, Роман, який добре пристосувався до життя в СРСР і також розбагатів – на радянський штиб. Але все це люди з числа тих, хто служить лише мамоні. А колоритна пані Капустинська, в якої рот не закривався продукувати звинувачення проти підступного СРСР, де нема свободи, виявляється радянською провокаторкою, яку вже давно купили радянські спецслужби. Українська еміграція не завжди виступала світлою альтернативою темній ночі в Україні радянській, про що чесно пише Ірена Коваль. Її «незаземлені», здебільшого, явно чи таємно потурають своїм низьким пристрастям.

Але не всі. Серед них – вже згаданий брат Ірени Орест. Він є найбільш цілісною особистістю, власне, героєм роману. Незалежно від того, чи ставила Ірена Коваль таку мету, чи так вийшло само по собі, але Орест, громадянин СРСР, виявився етично вищим і морально сильнішим за всіх інших, зокрема й за громадян так званого вільного світу. Саме особистість Ореста робить «Незаземлених» небанальним твором з проблематикою Людини, а не черговим антирадянським, історичним романом. Досвід Ореста стверджує можливість перемоги людини над дуже важкими обставинами, коли «man will not merely endure: he will prevail» («людина не лише вистоїть: вона переможе»), як сказав великий американський письменник Вільям Фолкнер.

До речі, ще один план «Незаземлених». Ірена розповідає Орестові, як під час навчання в університеті вона полюбила англомовну літературу, яка на той час затьмарила для неї українську. З одного боку, це природно: вона жила в англомовному світі, а в тій літературі чимало яскравих текстів та шляхетних постатей. Але з іншого боку, це й ще одне свідчення того, як великі імперські культури перемагають культури національні, бо сили нерівні. Але водночас «Незаземлені» нагадують, що в кожній національній культурі, в нашому випадку, в українській, так само є непересічні постаті, варті великої уваги. Англомовний варіант «Незаземлених», власне, оригінал, «Displaced», так само з’явився в на книжковому ринку цього року, і його щаслива доля була б так само бажана для України, як і успіх перекладної версії в нас.

…То чим закінчуються «Незаземлені»? Ірену намагається завербувати КДБ, спокушаючи її тим, що випустять до Америки її брата. Перед дівчиною нелегкий вибір, вона готова заради брата на все. Але Орест не купився на таку спокусливу для радянської людини перспективу перетнути радянський кордон. Він дав зрозуміти сестрі, що його нікуди не випустять. І дівчина зуміла рішуче відмовитись від настирливої пропозиції агентів КДБ Ткаченка і Томенка.

І от брат і сестра прощаються на львівському вокзалі. Їм обом боляче розлучатися, цілком можливо, назавжди, як воно і сталося. Але кожен з них віднині носитиме в собі частку єства іншого. Ірена саме в результаті зустрічі з братом стала дорослою людиною, свідомою своєї жіночої сутності. Радянський хлопець допоміг дівчині з Америки назавжди позбутися тягаря юнацьких комплексів, які є смішними, коли подолані, а коли ще ні, то роблять життя нестерпним. А в Ореста устами Ірени нарешті попросили вибачення батьки за те, що кинули його, прирекли на страждання. Він зрозумів, що й вони неймовірно страждали за сина. І він дав їм прощення.

«Незаземлені» написано в реалістичній манері. Проте ключовими є фантастичні візії Ореста й Ірени. Орест спускається в долину відчаю, у пекло, де божевільні червоні комісари знущаються і з мертвих, яких вони вбили, і з живих, яких не добили. Орест бачить, як комісари шаліють від відчаю, що не мають достатньої влади над Західним світом, куди їм так хотілося б перебратися. Радянські спецслужби служили не комуністичній ідеології; вони цинічно захищали свій добробут, дещо вищий, ніж у пересічних громадян СРСР. Вони так само служили мамоні, як і тупуваті споживачі «вільного світу», але ті, принаймні, не проливали задля того стільки крові. Орест із жахом споглядає криваві сцени. Але то не поразка його духу. То в такий спосіб хлопець долає свою чорну ніч душі, після якої вже остаточно розпочнеться сходження.

А Ірена бачить рай, де за столом зібрався весь рід: і убієнні, і ті, хто втекли, і ті, хто лишилися, де до божевільних повернувся розум а до безсовісних – совість. В реальності зустрічі роду є чимось дуже банальним. Це ритуал, не наповнений божественними смислами, замінниками яких виступає надмір їжі та горілки. Але чи не є однією з основоположних мрій кожної людини побачити на щедрому застіллі всіх, кого любиш, і щоб усі вимовили за тим столом якісь дуже особливі слова, які, до того ж, неодмінно будуть почуті?...

Тож будемо сподіватися, що слова Ірени Коваль будуть почуті і в Україні, і в Америці. 



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери