Як свідчить роман Віржині Депан «Дресировані сучки», проблеми в житті людей бувають прямо пропорційними до відсутности моралі в їх таки незрозумілому й хаотичному житті. Втім, не дуже віриться, що вісім озброєних бандитів можуть так просто заявитися серед білого дня до піп-шоу в сучасному Ліоні й розстріляти адміністратора та цинічно й жорстоко покалічити одну з танцівниць (працівницю цілком легального, зауважу, закладу, який відраховує податки до місцевого бюджету). Після чого спокійно залишити заклад, почуваючись правдивими господарями життя та зовсім не переймаючись поліцією. Швидше за все, такого в сучасній Франції давно немає, саме тому молода письменниця й ностальґує за такими фабульними американізмами часів освоєння дикого Заходу. Зрештою, література й не повинна мати нічого спільного із реальним життям. Справжня література висвітлює зачаєні інтенції та глибинні потоки свідомости, тобто події, які відбудуться хіба що в майбутньому. У житті – протести студентів і транспортників, спалені машини й сутички із поліцією, а в романі вигаданий і моторошний по-своєму світ порноіндустрії, в якому так само, як і деінде на іншому виробництві, люди живуть, працюють, відпочивають, кохають, ревнують, ненавидять, убивають.

Віржині Депан (1974-го року народження, як от наші Жадан і Дністровий) дебютувала романом «Трахни мене» («Baise-moi», 1993). Як розуміємо, ця авторка є навіть не речником сексуальної революції далеких, майже нереальних 1960-х, а дещо інфантильним коментатором доби завершального розпаду, останньої декади інфернально-привабливого ХХ століття. Впродовж згаданої декади вона встигла видати ще два романи – «Привабливі речі» («Les Jolies choses», 1998; премія Флора) і «Дресировані сучки» («Les Chiennes savantes», 1999), – перетворившись на ніби-то модну авторку, яку знають навіть деякі вітчизняні письменники на кшталт Андрія Кокотюхи (див. його «аналітику» «Вибуху не сталося», присвячену С.Жадану). Російські видавці письменниці вважають її творива бомбами , що вибухаючи, кожного разу лише зміцнюють і без того скандальну славу авторки. Не знаю, як на рахунок бомб, не говорячи вже про скандальний суспільний контекст (бо невже сучасного читача можна ще й досі бодай чимось епатувати?) її творів. Утім, В. Депан, як на мене, направду вставляє свої п’ять копійок до палітри сучасної французької прози, – позаяк епоха елєґантної Франсуази Саґан або брутально-рафінованого Моріса Бляншо давно вже позаду, а нині у французькій літературі час, якщо не Нотомб, то принаймні, Депан. І в цьому, на жаль, є своя неспростовна логіка – надто вже просто й цинічно живе сучасна людина, зокрема й людина Старого світу, до якого усім нам сьогодні кортить, і де нас насправді ніхто не чекає. Але нам все одно кортить; можливо, твори Депан бодай мінімально притлумлять нашу воістину дитячу нетерплячість стосовно тієї Европи. Не говорячи вже про те, що ми й так, споконвіку, в Европі. І европейцям ми насправді потрібні не меншою мірою, аніж вони нам. Про всі ці мало цікаві речі, як не дивно, таки змушує рефлексувати модна французька авторка. 

Депан не є ані вишуканим майстром сюжетної прози, ані помітним хоч трохи стилістом, ані автором цікавих формальних прийомів. Вона досить банальна в своїй майже жіночій прозі , проте в цій банальності знає міру, поводиться з підготовленим читачем коректно та обережно. Мабуть, у цьому і полягає відносна читабельність її творів. Ще варто згадати обов’язкові елементи детективно-екзотично-пригодницького жанру, які теж на своєму місці, але використовуються дозовано й доволі праґматично. У даному романі – це собака-вбивця, на рахунку якого три жінки-жертви, хоча собака, ясна річ, не отримує насолоду від того, що робить, він є лише виконавцем напівусвідомленої волі своєї не зовсім нормальної хазяйки, що безкінечно й безпідставно ревнує свого чоловіка буквально до всіх жінок , що живуть поблизу. І яка ніби теж не збиралась нікого вбивати, але убивши, вже не може зупинитися, й відчуває при цьому реальне людське задоволення. Власне, пізнає ту неповторну людську насолоду від убивства, яку здатна відчувати лише людина, і яку ніколи не зможе відчути звір, бо звір без потреби не убиває.

Оповідачка на ім’я Луїза працює в секс-індустрії, – танцівницею в піп-шоу. Їй пропонують зніматися в дорослих фільмах, але вона неодмінно відмовляється, і справа тут зовсім не у моралі. Відмінність її від інших товаришок по цеху полягає в тому, що вона не реаґує на мужчин, вона їх просто не впускає в себе – в прямому й переносному сенсах. Відповідно, навіть мешкає разом із рідним братом Ґійомом, а за жінками та більшістю їх жіночих проблем спостерігає ніби збоку, навіть не розуміючи їх до кінця. (Промовистою є історія на марґінесі романної дії; за стінкою помешкання, яке винаймають Луїза з братом, живе жінка, яка врешті-решт закінчить доволі погано, і все це – знов-таки, через дурнуваті ревнощі та невпорядкованість людського життя). Але все це до певного часу, а саме – до того дня, коли вона потрапляє на свого мужчину, який і зробить її врешті жінкою, – істотою, яка живе й відчуває свою екзистенцію лише в ті менти, коли займається коханням, даруючи йому насолоду й від цього факту отримуючи також неабияке задоволення: «Я могла лизати й смоктати його годинами й кожного разу, як уперше, дивувалася, що здатна дарувати йому таку насолоду». Або: «Я зробила велике відкриття – моє єство переживає мільйон різноманітних відчуттів, коли він у мені, я створена для того, аби белькотіти незв’язно непристойності в гарячці, вигинатися та вибухати». Сцени кохання в романі виглядають жорсткішими навіть за сцени вбивств. Це засвідчують і рефлексії оповідачки, позбавлені сантиментів: «В усьому цьому не було нічого еротичного або загадкового – ані легких доторків, ані дражливого очікування, лише вага чоловічого тіла й проникнення до горлянки, і яйця, що б’ють по сідницях, і струмінь сперми в обличчя, і стиснуті груди, аби йому було зручніше кінчати, і удари об стінку. Скажені перегони, і пробудження почуттів, і непритомність – але тільки не ніжність». Але справа в тому, що все це героїню цілком улаштовує, їй саме так і смакує . І заради чергової порції цього фізичного та морального задоволення вона здатна навіть убити людину, до того ж, найближчу подругу. Воістину, гуманітарні запити жінки мають аж надто багато спільного із чимось суто тваринним і рефлекторним; невипадково, в цьому романі жінок часто називають сучками, що течуть , причому, так про жінок говорять самі жінки, розуміючись, мабуть, на цій проблематиці. Додам, що це позиція самої авторки, а я наразі лише коментую жіночий текст. Хоча й за таких умов авторові сих рядків не набагато простіше, бо писати про жінок – це все ‘дно, що ходити по мінному полю у протигазі.

Утім, звичка жити, дослухаючись до своїх інстинктів, характеризує передовсім найогиднішого персонажа, Віктора, в якого й закохується оповідачка Луїза. Словом, все як завше, хороша дівчинка, якщо й повинна закохатися, то неодмінно в найгіршого самця та невиправного злочинця. В.Депан проте наголошує, що підкорює своїх жінок Віктор не фізичними якостями й навичками, а тим, що є неабияким майстром розмовного жанру. Втім, це чергова банальність: мовляв, ці істоти, жінки, люблять спочатку вухами. Як би там не було, але на розмовний жанр ведуться всі жінки, окрім оповідачки, яку негідник жорстоко ґвалтує, ламаючи спочатку фізично, а потім уже остаточно підкорюючи собі; не виходить у нього лише із фаховою повією на ім’я Соня. На Соні Віктор всерйоз проколовся й міг би нарешті закінчити свою блискучу кримінальну кар’єру, але на допомогу йому встигла Луїза й, не вагаючись, прикінчила подругу, вистреливши їй у обличчя. Елементи детективно-мафіозного жанру використані автором уповні, без цього сьогодні, треба думати, вже й не можна обійтися, тож у романі таки вистачає трупів. Крім того, в романі присутня розгалужена кримінальна структура, що тримає в руках усе місто Ліон, і якою керує жінка на прізвисько Королева-Мати.

Роман по-своєму цікавий економічністю засобів і ледве помітною театральністю; всі події й розмови відбуваються в невеличкій затишній каварні, а крім того – лише у кількох, не менш герметичних локаціях. Франції, як такої, читач не зустріне і не відчує. І це, як на мене, недолік. Події роману могли б мати місце у будь-якому іншому куточку світу. В епіцентрі романних подій, треба думати, перебуває загадкова жіноча логіка в обрамленні вже згадуваних життєвих і белетристичних банальностей, які, як не дивно, для романістики й надалі лишаються актуальними. А починається роман із напівпрозорого натяку-попередження на адресу читача, що праця в секс-індустрії є передовсім доволі небезпечним заняттям, і тільки вже потім – складним, некорисним, напівкримінальним, аморальним тощо. Загалом, враховуючи популярність цієї авторки, романи якої вже перекладені кількома мовами, зокрема й російською, можна зробити доволі втішний висновок: навіть посередній сучасний український прозаїк виглядав би в світі доволі незле, будучи перекладеним, наприклад, французькою. Тільки от, хто ж його стане перекладати? Питання – майже риторичне.