Сага про «Гаррі Поттера» – унікальне явище сучасної літератури. Історія про хлопчика-чарівника, який вижив , майже двадцять років завойовує серця читачів усього світу. З 1997 по 2007 було видано сім частин славнозвісного творіння Джоан Ролінґ. Поттероманія серед дітей та дорослих постійно підсилювалась, тримаючи в напрузі мільйони шанувальників. Книжки  загальним обсягом понад три тисячі сторінок перекладені майже сімдесятьма мовами світу. Касові збори фільмів, знятих за мотивами історії Роулінґ, б´ють усі рекорди кінопрокату.

На окрему увагу заслуговує українське видання «Гаррі Поттера», здійснене видавництвом «А-ба-ба-га-ла-ма-га». Переклад усіх томів поттеріади належить Віктору Морозову. Поряд із тим, оригінальність української версії також і в концептуальному художньому оформленні обкладинки, автором якої є Владислав Єрко. Склавши семитомник в ряд, отримуємо символічну картину, що об´єднує Гаррі та його alter ego –  Дамблдора.

Після завершення сьомої частини, кожна з яких відповідає одному року навчання Гаррі у школі відьомства та магії, авторка оголосила, що історія завершена. Проте, серця фанатів, які роками спостерігали за боротьбою між юним Гаррі та незнищенним Темним Лордом, завмерли, коли влітку 2014 року Джоан Ролінґ анонсувала вихід восьмої частини.

Отже, 30 липня 2016 року, в день народження письменниці, нова історія побачила світ. Перше, що кидається в очі, – новий жанр – п´єса. «Гаррі Поттер та прокляте дитя»  – п´ятигодинний спектакль, що складається з двох частин і ставиться у два вечори. Квитки на літературну новинку у Лондоні почали продавати ще у 2015 році і вони розкуплені на рік наперед. Ажіотаж, м´яко кажучи, шалений. Кінокомпанія Warner Brothers вже заявила, що у 2020 році восьма частина з´явиться на екранах. Абсолютно логічний крок при такому попиті.

Перехід на комерційні рейки примусив авторку згадати про винахід дідуся Форда. Гаррі Поттер поставлений на конвеєр, тож у написанні задіяні сценарист Джек Торнт та режисер Джон Тіффані. Сама ж Ролінґ, звісно, теж брала участь у створенні сюжетної канви.

Ну що ж, розпочнемо подорож сторінками нової історії про Гаррі. Попереджаю, якщо книжку ви не читали, але збираєтесь, то будьте обережні, адже далі буде багато спойлерів.

На перших сторінках жанр п’єси дуже відволікає незвично короткими репліками та малою кількістю описових, деталізуючих моментів, які створювали характерний магічний колорит, демонструючи побут чаклунів, їх зовнішність, одяг тощо. Хоча в процесі звикаєш. Як і попередні частини, читається твір на одному диханні. Оскільки композиційною одиницею «Гаррі…» є сцена, то події розгортаються швидко та динамічно і розраховані на часту зміну декорацій.

Нова історія відбувається через дев’ятнадцять років після фінальної  битви з Волдемортом. Гаррі очолює відділ аврорів у Міністерстві Магії. Разом із Джинні Уізлі він виховує трьох дітей, молодший з яких, Альбус Северус Поттер, і стає головним героєм п´єси. Цілком логічно, що титул Міністра Магії дістався розумниці Герміоні Ґрейнджер. Щодо рудого улюбленця фанів Рона Уізлі, якого свого часу Ролінґ планувала вивести із сюжету, проте на прохання читачів залишила, то вони з Герміоною одружені та мають дочку Роуз. Та не буду переповідати сюжетні перипетії, аби не розкривати усі таємниці та повороти.

Фани Поттера легко помітять ретроспективи, зокрема – трійка «Гаррі-Герміона-Рон» у новому варіанті частково втілилася у тріо «Альбус-Роуз-Скорпій».  Уже в Гоґвартс Експресі читачу стає зрозумілим, що дружба можлива лише у Альбуса та Скорпія. І який би жвавий інтерес не проявляв Скорпій до Роуз, вона так і залишається другорядним фоновим персонажем. Прикро, що донька чесного добряка Рона та розумної гарнюні Герміони виведена на маргінеси сюжету.

Книжка одразу ж навіює почуття м´якої ностальгії. Читач за стільки років так скучив за знайомими героями та улюбленими місцями! Той самий вокзал Кінґс-кросс, платформа дев´ять і три чверті, стрімкий Гоґвартс Експрес, загадковий Сортувальний капелюх...

Головна ідея п’ єси – подорож у часі та його наслідки. Намагаючись врятувати Седрика Діґґорі, який трагічно загинув від рук Волдеморта ще у четвертій частині, під час Тричаклунського турніру, Альбус Поттер та Скорпій Малфой викрадають спеціальний прилад – часоворот, за допомогою якого здійснюють кілька спроб змінити минуле. Заповітна тема «якби можна було все повернути назад» неабияк хвилює уяву і завжди актуальна. До слова, подорожі у часі Джоан Ролінґ використовувала і раніше, у томі «Гаррі Поттер та в´язень Азкабану». Тоді Маховик Часу дістався Герміоні та застосовувався у благих цілях, щоб відвідувати більше предметів водночас. Та якщо у «В´язні...» усе було спокійно, навіть після того, як Герміона і Гаррі здійснили подорож у часі і, здавалося б, порушили хід речей, то у восьмій частині все набагато складніше. Тут діє «принцип метелика». Після кожної спроби врятувати Седрика, Альбус та Скорпій значною мірою впливають на майбутнє, змінюючи не лише характер, соціальний статус чи стосунки між героями, але й їх існування в принципі. Наприклад, повернувшись після першої подорожі, не розуміючи, що сталося, вони дізнаються, що Герміона ніякий не Міністр Магії, а викладач захисту від Темних Мистецтв, самотня жінка, відповідно, Роуз не існує взагалі, а Рон одружений з іншою. Ідея Ролінґ очевидна: не варто гратися з часом, шкодувати про вчинки та дії у минулому. Все йде саме так, як має бути і ніяк інакше.

Ще одна важлива ідея п´єси – стосунки між батьками та дітьми, яскраво втілена у лініях Гаррі та Альбуса, Драко та Скорпія. 

Кожен герой «Гаррі Поттера» наділений характером, в якому є константна домінуюча риса. Гаррі – абсолютне добро, Герміона – постійна жага до нового та почуття справедливості, Рон – скромність та відданість, Невіл – відвага, яка зростала від частини до частини, Драко – заздрість. Ці риси навмисне були дещо гіпертрофованими, аби юний читач якомога точніше міг їх розпізнати та зростати разом з персонажами. Адже за всіма чарівними паличками, мантіями, заклинаннями криється дещо набагато глибше.

Протягом семи частин характери тримали конструкцію, не деформуючись кардинально проте перебуваючи у постійному розвитку. Яке ж здивування, а подекуди обурення виникає при новій зустрічі зі знайомими героями! Адже несуча конструкція їх головних рис спотворюється інколи до непізнаваності. Одним з найбільших розчарувань стає новий образ Рона, який на фоні успішних у своєму кар’єрному рості друзів — Гаррі та Герміони — явно програє. Він продовжує справу своїх братів-близнюків, керуючи магазином розваг та ігор. А куди ж подівся Джордж? І сам Рон з´являється лише епізодично, постійно ремигаючи...

А надто вже сентиментальний професор Снейп? Так, у сьомій частині ми дізналися, що увесь час він був захисником Гаррі і любив його маму Лілі, але чи варто робити з нього романтичний образ? А Драко Мелфой? Гаррі і Драко завжди ворогували, тоді як їх сини по сюжету нової книги стають нерозлучними друзями. Не притримуючись принципу Монтеккі-Капулетті, автори зближують колишніх ворогів. І тут лінія багаторічної дружби Гаррі та Рона фактично замінюється парочкою Гаррі та Драко. Картина, де всі усім подобаються і виникає така от раптова дружба виглядає дуже утопічною та банальною навіть для фентезі. Все приправлено занадто вже чуттєвими репліками. Як на мене, багато мелодраматизму.

Книжка помітно програє своїм попередницям. Все якось надто просто. Скажімо, наявність раптово Двох Часоворотів, коли одного стає мало. І тут знову питання – зі сфери здорового глузду: знаючи про існування такого приладу, чи не міг би Волдеморт повернутися в минуле і взагалі запобігти народженню Гаррі?

Якщо у всіх семи частинах була постійна напруга, очікування, від книги до книги інтерес ставав все гострішим, а драматургія, якщо скористуватись термінологією музикознавства, була хвилеподібною, то тут переважає епічний тип викладу, немає ані несподіваних поворотів, ані раптових сплесків. І навіть вау-новина про існування дочки Темного Лорда не викликає ніяких бурхливих емоцій. До речі, щодо Волдеморта. Там, де існує Абсолютне Добро (в данному випадку – Гаррі Поттер), йому мусить протистояти Абсолютне Зло (Лорд Волдеморт). Абсолютне Зло незнищенне, як Той, кого не можна називати. З частини в частину він переходить, перевтілюючись, немов Чахлик Невмирущий. Джоан Ролінґ наче боїться відпустити його, знайти щось нове. У восьмій же книзі присутні і сам Темний Лорд і його раптово знайдена донька. Тема Волдеморта давно себе вичерпала. Боюсь, якщо побачить світ і дев´ята частина, то ми з ним ще зустрінемось, але чи буде бажання?

Хоча п´єса вийшла під назвою «Гаррі Поттер і прокляте дитя», краще її б назвати «Альбус Поттер і прокляте дитя». Зміна головного героя може і вдалий хід, проте, використання тут імені Гаррі виконує виключно маркетингову функцію. Звісно, прочитавши сім частин, вже неможливо зупинитися і від кожної нової очікування не менш високі. Проте, якщо почати знайомство з поттеріаною саме з останньої, то шанси захопитися не такі вже й високі. Прикро, коли мистецтво, а саме витвором мистецтва правомірно називати сагу Ролінґ, перетворюється на конвеєр, тиражування прототипу.

Втім, завершу огляд книжки на позитивній ноті. Недарма ж вона п’єса, орієнтована на сценічне втілення, а не тільки на прочитання. Можливо, яскраві спецефекти, декорації та залучення нових технологій компенсують те, чого не вистачає сюжету.

І все ж таки, вміння вчасно відпустити і зупинитися – теж талант...