Мирослав Дочинець прийшов до читача п’ятим великим романом «Мафтей» і втоми в його письмі не відчувається. Усе та ж енергія і напруга мислі, все той же блискучий і витриманий до кінця стиль – без будь-якого силоміття, спаду, ганжу чи слідів поту. Потужний подих минувшини (письменник любить повертатися в давні часи і шукати там залежаних скарбів), добре переданий дух часу і майстерно виписані герої оповіді, як і в попередніх романах.

Головне у тексті  М.Дочинця – мова. На ній усе закроєно і все тримається. Тут свої пахощі-аромати, «воздухи», як каже автор, акустика і барви. Досить прочитати дві-три фрази, щоб зрозуміти, кому належить це письмо. Прозаїк легко упізнаваний, він відточив свій стиль, що називається, до гостроти стилета. У нього свій словник. Неповторний, особливий. Прикметно, що ця мова така ж далека від «чистої» літературної мови, як у Стефаника і Франка. Закроєна на закарпатському діалекті, яким сьогодні послуговуться такі маститі майстри слова, як Кешеля, Кухта і Мідянка, вона однак засвідчує і засвічує інші глибини і підземні нурти. До того ж письменник поводиться зі словом, як гончар із глиною, демонструючи абсолютний слух і особливе чуття лексеми, її краси і чару. Як наслідок, він по-справжньому впивається розкошуванням і смакуванням «замашного русинського слова» і дарує цю втіху читачам. На неповторний мовний колорит «працюють» у романі не тільки прізвища і прізвиська діючих персонажів, перелік предметів побуту і ремесел, а й численні типоніми, назви рік, лук, озер, пагорбів, левад тощо: Гуцулія, Русинія, Мадярщина, Потисся, Тур’я, Марамош, Хусі, Теребиш, Солена Падь, Дірявий Камінь, Вачилове озеро, ріка Латориця, Симкова Пазуха, Кминне поле, Мазурські болота, Зеленяків торжок, Лохівські горби, ріка Уголька, Гнилий міст, Черлена скала…

Та чи не заслоняє мова все інше: події, героїв, природу, композицію? І чи не губиться в ній сюжет?

Відповісти однозначно на це питання не так просто, і до цієї проблеми я ще повернуся, а наразі скажу, що той, хто любить Беккета, Льосу, Юнгера і  Фолкнера, прийме і Дочинця. Прикметно, що й автор сушить собі над тим голову і з цього приводу незрідка пускається в ширші розмисли, як-от:

«Русинська бесіда рясна на примовки, лукавинки й фіглі – і в тій словесній сумішці ще більше губиться зміст. Прикарпатські русини, вікуючи під чужинцями, стягували щось прикметне від них і припасовували до свого, закоріненого в глибокі пласти слов’янського старовіку. Прадавня щира, мудра, ясноока і високочола Русь, як ніде відлунює в говірці нашого люду, що додержав сі карби і скарби в укритті карпатських гір. Через мене пройшов огром людей різного племени і язика, то мушу визнати, що тутешнятська примова найближче рідниться до строю біблійних притч». Так говорить головний герой роману Мафтей, але так сказати про себе може і сам автор. Однак естетично підготовлений читальник, для якого мова стоїть на першому місці, спроможний впиватися неспішним плином дочинцевої оповіді, як добре настояним вином. Але письменник виграє не тільки на тому, а й на вміло закрученій фабулі, «живому повіствуванні», що має «свій обряд». Ось як починається цей роман:

«Вісті з околиць. Дивовижні речі відбуваються в підкарпатському русинському містечку Мукачево. Там зникають дівчата. Упродовж року пропало безвісти восьмеро дівиць різних верств і сповідань. Місцева жандармерія збилася з ніг у пошуках, та все намарно. Відряджений у спромогу кінний загін жандармів із Кошиць теж не напав сліду. Магістрат зажадав допомоги Будапешта. Доки столичні детективи провадять розшуки, розтривожена громада Мукачева сама вдається до всіх зарадних засобів. Залучили в поміч знаного в домінії зільника на ім’я Мафтей  Просвирник, якого за вдатність до лічництва милує навіть родове панство Великої Мадярщини». Це начебто було надруковано в одній з місцевих газет 1851 року.

Однак Мафтей – не Шерлок Холмс, Пуаро чи Мегре, хоч і береться розплутати таємничий клубок і знайти зниклих дівчат, але робить це незвичним робом: не так шукає потрібну стежку-бігунку як вірить у те, що правильна путь знайде його. Мафтей – філософ-любомудр, що багато розповідає, розважає над життям, досліджує потаємні смисли і знаки минулого, маючи певність, що вони так чи інакше проявляються у теперішньому часі й приводять його до успіху. Його над усе цікавить дорога. Тож неспішний розвиток сюжету тримається ось на таких трьох узагальненнях, як своєрідних китах: «Куди б ти не йшов, вирушаєш із Дому і вертаєш Додому»;  «Те, що ти шукаєш, теж шукає тебе», «Путь є чимось більшим, аніж дорога, чи ходіння, чи пережиття, чи навіть доля. Бо не він тебе обирає, а ти його. Вибираєш напрямок і  йдеш. Ідеш із чимось і за чимось, а лишаєш на перепуттях щось. Се твої віхи у безмірі часу і простору…»

За переконанням головного героя, а отже й автора, дві найбільші тайни супроводять чоловіка: дорога до Бога і до жінки.

Мафтей – духовний брат Криничаря, Горянина і Вічника. Четвертий у їхньому ряду. Автор ризикнув, бо добра трійця рідко приймає четвертого. Але йому поталанило: Мафтей не випадає з того високого строю, хоча він абсолютно інший і з іншого світу. Та може тому так природно і легко вписався, що інший?

Хто він сей мукачівський філософ? З кого він списаний? Має прототипа чи це художній витвір письменницької уяви? Про себе Мафтей розповідає багато і охоче. Ось принагідні свідчення:

«Я зелельник. Трави Господні  – мій хлібець. Моє ремество. Травництво – заробок нетривкий, бо челядь у безнастанній роботі й нужді болістями не надто пеститься. Тому, опріч зілля, мене підгодовує ріка, хаща і звірка – тхори… Ймено моє – Мафтей. Чудне навіть на наш велемовний підкарпатський вигін, яким людність протяжить, як вихор у доброму комині. Але ймення не від Бога – від людей. А все людське – недовершене. До імені свого я й досі не звик, як пес не звикає до реп’яха за вухом. Чорноризець Аввакум нарік мене так, бо заявився я в грішну сю юдоль уночі між днями апостола Матвея і великомученика Фатея. Либонь, аби не уразити жодного зі святих, Божий чоловік поєднав їх одним наріччям – Мафтей. Як перст і ніготь. Як стовп і рамено Христа… Моя матиця була шептухою, повивальницею і просвирницею при монастирській церковці. Се й на мене прилипло другим назвиськом – Просвирник».

Добре вирізьблені у романі й інші персонажі: вісім дівиць, що щезли без сліду і протопту: Емешка, Оленка, Марточка-вишивальниця, Обручарова Мокрина, сліпа Ліза, добросердна Павлинка, Анниця, Монця, а також старчик Аввакум, Марковцій, Данило – дідо головного героя, «філозоп з конюшні», батько Гринь, що розкопав цілу гору, мамка Мелана, баба Злота, Миха-деревач, дурний Цильо, тітка Доромбаня, купець Жовна з Подолля, монах Клим, Митро Желізний і, звичайно, красуня Ружена, на якій зав’язані головні вузли сюжету. У романі багато шинкарів, крамарів,  господинь, служниць і всякої іншої челяді. Як наслідок твір щедро залюднений, поліфонічний, багатоголосий, але разом з тим напрочуд притишений.

Дочинець не любить надто широких описів, відбувається назагал кількома штрихами у змалюванні того чи іншого діючого персонажа, але якими промовистими є ті штрихи. Наче різьба. І вся людина враз постає перед внутрішнім зором читача, як жива. «Слова, якщо їх вигойкувати, позбуваються смислу», – наголошується в романі, тому лаконічна густина, якщо можна так висловитися, найперша заповідь письменника.

«На сінешньому порозі стояла, як примара, жона. Розмаяна, восковолиця, з імлистими безтямними очима». «Гробар вищирив з’їдені, як старі граблі, зуби. Був він страшний на твар, а коли сміявся, то ще страшніший. Либонь, жодному з ремісників не пасувало обличчя так, як йому. Якби чого доброго мрець устав з гробу, то вмер би наново».

У творі раз од разу зринають тіні «мудрослова Грегорія Сковороди (так у тексті) і Гатила («Атили, бича божого»), численних правителів і володарів Карпатських гір і долів, що залишили помітний слід у Мукачеві.

До кращих сторінок книги належать розповіді про батька і діда Мафтея, ув’язнення і визволення Олекси, загадкову Рожену, любомудра Аввакума та інші. Вони сприймаються як самодостатні і окремішні твори (романи в романі), але при тому такі, що не випадають із загальної структури твору. Виписані майстерно і артистично, не буде перебільшення сказати, з геніальним надихом, вони ніби розширють текст до галактичних розмірів і читаються з такою наростаючою цікавістю, що забуваєш про зниклих дівчат та інші зав’язки оповіді.

Стиль М.Дочинця близький до таємничої лагоди легенд, густого замісу міфів і саг, але найближче стоїть до притчі. «Що високо держиш, те й ціну має високу», – каже автор устами свого героя, і високо держить своє слово: воно дзвенить як скло (опис роботи склодува Кізмана легко проектується на роботу зі словом), пахне травами (їх перелік зайняв би цілу сторінку) і зберігає акустику, як готичний собор.

Відповіді на питання: в чому секрет творчості Дочинця, таємниця стилю, найкраще шукати в його тексті.

«Пиши затинами – коротко і гостро, як дерево тнеш, – повчає Аввакум Мафтея. Нарізай слова з твердого матеріалу і клади їх у щільні, незрушні ряди… Пиши, пам’ятаючи: слово, позбавлене любови, невиразне і марне».

 «Тонко, живо, зі зримою яснотою».

«Майстер – се той, хто знає правду і потрібен для життя».

«Не те вражає, що засліплює. Не те провіщає, що голосно звучить».

Багато хто закидає письменникові надмірну тягу до повчань, але насправді це письмо не дидактичне, а мудре. І мудрість ця справдешня, глибока, сказати б, сковородинська, глибоко народна, вікова.

Книга має підзаголовок «написана сухим пером». Це вимагає пояснення і автор не відтягує з ним.

«– Як се – сухим пером? – сіпнувся я. – Хіба так хтось чинить?

– Наш Учитель не лишив жодного слова в чорнилі, а Письмо його шириться світом. Хіба не вчив я тебе, що мовлена правда втрачає, а переписана чорнилом спотворюється. Правду знає лише несхибне і непомильне серце».

Усі ці перелічені вище добра в романі є тільки прибрані в такі пишні шати колоритної мови і густо оздоблені розлогими філософствуваннями і перлами мудрості, що потребують додаткової напруги і роботи душі та мозку.

Підтекст і надтекст проглядається в усьому, про що тільки заходить мова.  «Правдивий мистець витворює не поверхню, а потайну сутність», – каже автор устами свого героя.

Події, що розгортаються у романі, мають ненадивлянне тло – готичну велич карпатських гір і барокову барвистість рік.

«Прозор’я воздухів уже тонуло у воді. Рябе сонце скочувалося з мідного неба. Субота вмирала для завтрього воскресного дня».

«Сього разу спустився з другого боку – спадом Червеної гори. Звідси ціла пустош лежить як на долоні. Рушив в обхід поля, під низькими покрученими соснами. Вузлуватим корінням, схожим на лаби грубих птиць держалися вони за камінні розсипи. Поміж клаптями трав де-не-де чорніли вічка багна, світили залисини моху. От тобі й поле! Якби не пам’ятав, де стою, то чисто гадав би, що втрапив у верховинне заболоття.

Сонце стало на полудень. Над розпареною лужиною тремтіла сиза заволока. Слоїстий кминний дух різав ніздрі. Я ступав наче тонкою кригою, спираючись на галуззя…».

М.Дочинець – майстер невеликого, сказати б, імпресіоністично-точного і образного мазка. «Ріка грала. Сонце гладило». «Клалося на день». «Тьмарився вечір». Скільки таких щасливих мистецьких знахідок у творі – не злічити.

Письменник малює словами і відчувається, що робить це з якоюсь особливою внутрішньою утіхою, ніби впивається своєю майстерністю.

У цієї книги два крила, що рухають її вперед і здіймають у високе небо духовності – любов і мудрість.

Любовна лінія зав’язана на стосунках Мафтея і Ружени (магнетично зав’язана!), тому, власне, не викрадення (гіпнотичне одурманення) Руженою дівчат є, як на мене, найбільш інтригуючим фактом, а глибокий драматизм кохання тих двох непересічних особистостей, для яких любов так само много важить як свобода і страх утрати її.

«Правдешня свобода – се не миттєве пізнання. Се тривке і болісне дозрівання, як у того мотиля, що продирався крізь нори й дупла і ухилявся клювів. Се пережиття й нутряна переміна, що вимагають напруги, терпеливости, душевного вмирання і воскресання».

Набуті в горах і ширших світах знання письменник найчастіше подає афористично. І це зрозуміло: стиснуті до неймовірної щільності, вони отримують заряд вибуховості. Усі ці незліченні крилаті вислови розсіяні на широкому полі оповіді, як добірне зерно. Збирати їх, роздумувати над ними, вишиковувати в тематичні ряди – неабияка втіха для неспішливого читача, бо вихоплені з контексту вони нічого не втрачають, хоч вкраплені в густу мозаїку оповіді засвічуються просто незліченною кількістю додаткових граней.

«Пережите звітриться, як хмарина, а записане лишиться тестаментом твого серця», «Не вгамуєш спраги на чудо, доки сам не виплекаєш чудо в собі», «Світ не переломиш. Подолати його чорноту можна лише створивши нову світлість», «Зловмиснення – від мислення», «Зла іскра все поле спалить і сама щезне», «Бог занурює нас у глибокі води не для того аби втопити, а щоби омити», «Історії людської душі повніші й повчальніші, ніж історія цілого народу», «Якщо довго не знаходиш те, що шукаєш, значить, воно під ногами», «Історії любови пишуться на небі. Колись ми їх перечитаємо всі і побачимо весь свій путь», «Світ належить тим, хто йому радий», «Нам не розгадати небесні глаголи. Зате нам відкриті прописи пережитого», «Сам Бог прокидається, коли радість видить у світі», «Всі значущі речі бувають позначені печаттю смутку», «Дух тісноти не боїться. То одинокість потребує простору», «Коли мене питають, що вартий той чи інший чоловік, я з підсміхом кажу: придивися, яка жона за ним стоїть», «Кохання переслідуватиме нас і в колишніх віках», «Все мине, лишиться тільки любов і милість Божа», «День сіє, ніч збирає», «Люби прибульця. Бо всі ми на сьому світі прибульці», «Ми не змінюємося, ми все більше стаємо собою», «Загадка дерева не в тому, що воно горить, а в тому що воно не тоне», «На рідкий ладан і чорт гавкає»,

Письменник не обходить гострі кути, не уникає відповіді на болючі й, здавалося б, незручні питання, які ставить життя, а ніби свідомо шукає їх, щоб розв’язувати, як своєрідні гордієві вузли, – розв’язувати терпеливо і повільно, але в жодному разі не розрубувати.

Одна з таких тем – єврейство.

«Жидів не любили, – констатує Мафтей, роздумуючи над долею Мукачева. – Не любили тихо, потайно, з якимось острахом… У їхніх тенетах скніє-борюкається цілий край, ціла Підкарпатська Русинія. А ще ж є верховники німецькі, а під ними пани мадярські та підпанки руські, свої. Як ті блохи, воші й гниди на бідацькій гуні. Як реміняччя на бочкорах. Стиск, гніт і бездолля.

Дві лакомні, дві спасенні пристанища в русина – церква і корчма-крамниця. Стоять на белебнях і розпуттях, як дві віхи одвічного вибору. До одної веде вузький пішничок недільної сходки, а до другої – протоптана дорога і там цілоденно кипить хмільний здвиг. Віковий голод душі і труйний пересит плоті… Побіч стоїть укопаний чорний хрест, і Йсус із-під тернового вінця сумовито поглядає на ті дві дороги – рятівну і руїнну. Два керунки, які теж принесли в предковічні карпатські креси всеможні й всюдисущі гебреї. «Нате вам до вибору: наш крам і наш храм». Як не обернешся – вони сіль землі нашої. Сіль, що різною мірою палить і живить».

І ще:

 «Гебрей розпечатав джерело, з якого інші народи почерпнули свої віри. Гебрей – першовідкривач культури і заступник цінності нашого життя… Гебрей – поборник свободи, Мойсеєво вчення не допускало держати людину в рабстві понад шість літ. Гебрей, як ніхто, терпимий до всіх релігій і визнає, що праведники всіх вір успадкують царство небесне…»

Дочинець не був би собою, якби уник розмови про цілительсво. Тут вона, що називається, на кожному кроці. Мафтей, яко духовний брат діда Ворона, так говорить про себе: «Я не ворон, проте перебрав від них звичай помічати прикметні речі. Вони з них збирають своє гніздо. Як я тепер – своє гніздо знахідок…».

Думаючи про безсмертну душу, перейнятий її позагробною долею, головний герой твору ніколи не забуває про тіло. З цього приводу найбільш характерним  видається мені такий уступ:

«Я вас лікувати не буду, самі себе вилікуйте… В першу голову, пийте много чистої води. Вода – волога землі, що дає нутряне живло для всього сущого. Та крий вас Боже запивати їду. По-друге, мало їште, много жуйте. І економно, і хосенно. Без м’ясива обходьтеся, на крайній випадок споживайте м’ясо дуже свіже і з чималим пучком зеленини. По-третє, спіть уволю і призвичайтеся ходити без діла, ліпше понад рікою. Лем мало ходити ногами, треба ще й сідницями кутуляти на помості. Чому? Тому, що там наш серединний вузол, там ми зачинаємося і кінчаємося, звідти ноги ростуть і хребет. По-четверте,  вдихайте коротко, видихайте довго, а воздух тягніть «згори». По-п’яте, відучіться солити і солодити страву. По-шосте, щоднини споживайте по жменьці горіхів, ягід, насіння, свіжого сиру, пареного вівса, кусник риби, цибулину і мису городини й садовини. По-сьоме, під постіллю, де спите, тримайте сіль, зерно і яблука. По-восьме, клопоти, журу і страх віддавайте в руки Господні – Він ліпше знає, що з тим робити».

Нанизати такого можна чимало, бо рідко кому Мафтей не радить якийсь лік, рідко кого не рятує од недуги і рідко в якому розділі (автор означує їх як «затини») не посилається на свої знання цілителя й зелельника. Знає навіть як уберегтися од смерті й дає моторошний рецепт.

Мирослав Дочинець письменник європейського масштабу. Межі рідної літератури давно стали затісними для нього (хоча не тісні рідне слово і духовна культура). Добре було б, якби його активніше перекладали і видавати іншими мовами. Від цього виграли б усі: читачі, перекладачі, видавці й, головне, українська література. Такого добра як у Забужко, Жадана, Андруховича чи Дереша в світі вистачає і тому резонанс од їхніх книг не вельми помітний, а такого як у Дочинця немає більше ніде. Це чисто українське, питоме, нутряне, це те, що може відкрити світові автентичну красу і силу Русі-України.

 Хоча у «Мафтеї» сюжет начебто не головне для автора і мета його зовсім інша, він добросовісно і чесно доводить усі фабульні лінії до логічного кінця, розставляє усі необхідні акценти, зв’язує всі «обірвані нитки химер» і змотати їх у «клубок цілости»: дівчата знаходяться і повертаються додому, життя Мукачева вертається у звичний триб і мудрий Мафтей здобуває ще більшу шану земляків.

«При сьому годилося б сказати «амінь», бо дійшло кінця моє сердечне сповіддя, писане сухим пером», – ставить крапу Мафтей і разом з ним автор, а читача огортає сум і жаль, що все так швидко закінчилося.

Та чи закінчилося?

М.Дочинець пише такі книжки, які вимагають не тільки повільного і вдумливого читання, а й неодмінного повернення. Знаю з власного досвіду, що читані вдруге, вони сприймаються по-іншому чи трохи інакше. Така тайна таланту, сухого пера і великої любові маститого письменника.