Ідеться про прем’єру 4-серійної епічної драми «Століття Якова» за однойменним романом Володимира Лиса в ефірі каналу 1+1, що відбулася 30 вересня 2016 року.  В анонсі прем’єри на сайті телеканалу зазначено: «В основі сюжету – історія України очима волинського селянина-довгожителя Якова Меха. Ще з дитинства він був закоханий в Уляну, проте незважаючи на взаємність почуттів, батьки видали її заміж за хлопця із заможної родини. Не в силах змінити що-небудь, Яків їде з села. Він вступає до Війська Польського та зустрічає польську шляхтянку Зосю… У його долі – війни, полон і втрата близьких, але її головний підсумок – збереження людяності і здатності любити». 

Тетяна Белімова пише схвально і м’яко: «Художній фільм «Століття Якова» справив враження. Яскравий. Динамічний. Упритул до української історії. Єдине, що мова... Куди і чому зникли діалекти, що їх так майстерно відтворив Лис? Для чого ця театральність у мові? Я завжди за літературну, але не в цьому випадку. І лінія сторічного Якова і молодої наркоманки Олени, дуже яскраво виписана в романі, у фільмі чомусь провисла. Не дотягли.
Але «Століття Якова» ‒ це прорив попри все. Будемо чекати наступних українських фільмів». 

Борис Гуменюк висловлюється категорично: «Після перегляду фільму «Століття Якова» (а мене стало не на довго) постало питання, що краще – не мати українського кіна, української мовою, з українськими акторами на українському матеріалі чи мати погане? Бо те, що довелося бачити – дуже погано. Це не кіно зовсім. Це те, що дратує буквально з першого кадру, своєю – ні, не грою – награністю, штучністю, не обдарованість знімальної групи чи шо?
Хотілося кіна. Усім давно хочеться доброго українського кіна. Але не цього разу. На жаль. Цього разу знову мильна бульбашка». 

Мої перші враження про фільм такі: є український антураж; атмосфери, гармонії – кіна ‒ немає. Домінують театральність, штучність, фальш. 

Є театр: клеєні бороди, вуса, перуки; вози, столи, хати і миски; є костюми – саме театральні костюми, у які актори вбрані як для етнічної фотосесії. Не вбрання, що увиразнює час, культуру, соціальний статус, характер тощо і є органічним доповненням образу героя/персонажа, який у цьому вбранні живе ‒ працює, молиться, їсть, ‒ а не лише промовляє текст перед камерою.

Не можна не погодитися з Тетяною Белімовою в тому, що мова теж створює колорит і епохи, і нації. І вихолостивши текст В.Лиса на користь класичної української мови, сценаристи програли. Україна різна, барвиста. І Одесу, наприклад, не сплутати зі Львовом, хоча це все ‒ Україна. Уніфікація на рівні мови спрощує український світ. Через те мовна палітра фільму видається спримітизованою: наші розмовляють літературною українською (є лише дозовані вкраплення сленгу), німці – німецькою, совєти – російською, євреї і поляки закцентовані окремими фразами та словами рідної їм мови.

(Одесу згадала не випадково. У телесеріалі «Ліквідація» (2007), котрий теж створено для масового глядача, відтворено й одеську говірку, і бандитський сленг. І саме цими фразочками – «тудой-сюдой», «идите как хочете», «не делай мне нервы», «я имею кое-что сказать» ‒ додано (хоча іноді й занадто) особливих одеських барв цьому фільму).

У фільмі бракує колориту краю – Волині ‒ загалом. Селяни («хлопи») на Черкащині і на Волині живуть по-різному, і ці барви варто увиразнювати, щоб глядач пізнавав Україну і в такий спосіб.

Про темпоритм фільму. Він уповільнений, можливо, режисер мав намір таким чином надати фільму епічної розлогості. Але, в цілому, фільм «не тягне» на епопею, тому ритм мав би працювати на сюжет і на глядача. Наприклад, тема столітнього Якова, мудрого Якова – це один темп життя, і уповільненість тут є органічною. Але історія молодого запального Якова, прожиті ним епохи/етапи, стрімкі зміни влад, війни – це шалена динаміка, коли людина не встигає оговтатися, пристосуватися, згармонізувати світ навколо себе. Ритм тут має бути не розлогий, а стрімкий, пошматований.

Щодо акторського складу. Впало в око використання вузького, одного й того самого кола артистів у низці кінопректів цього каналу (в очікуванні українського кіночуда, я переглядаю і новітні українські телесеріали). Не знаю, чиє це рішення, продюсера чи режисера. Але більшості з цих акторів бракує досвіду, акторських барв, глибини тощо. Наприклад, я тільки уявила, як би зіграла Голду-корчмарку Наталя Сумська, вона би на трьох фразах показала і характер, і типологію, а не тільки костюм єврейки… Я бачу в доборі акторів певний протекціонізм. Це так по-українському.

Чуда не сталося. Допоки і в царині українського кінО править бал кумівство – кінА не буде. 

Про те, що сколихнуло позитивні емоції. Є гарна романтична історія про кохання Якова, Уляни і Зосі. Є високий рівень шляхетности у вчинках. Є хороші діалоги. Є глибокий психологічний акцент на «попадання» Якова на розчахнутих жінок, котрі кохають одного, але заміж ідуть за іншого.

Є цікаві режисерські рішення, наприклад: через сторінку альбома із фото молодого Якова у формі улана проступають кадри про його службу у війську і знайомство із Зосею.

Про пісні Святослава Вакарчука і Христини Соловій до фільму практично усі глядачі висловилися позитивно. 

Проте, різна реакція різних глядачів на фільм в цілому зрозуміла.  А коментарі тільки цих двох моїх «френдів» на Фейсбук – Тетяни Белімової і Бориса Гуменюка ‒ викликали розлогу дискусію.

Очевидно, що для масового глядача, для «кисейной барышни»[1], котра прожила (слава Богу!) донині захищеною і благополучною, це кіно яскраве, пізнавальне і класне.

А людину, котра причетна до мистецтва слова, котра пройшла в наш час реальну війну, тобто має інший життєвий досвід, таке кіно розчарувало. 

Отже, новітнє українське кіно не повинно бути примітивним, рівня «Рабині Ізаури». Воно має поетапно, від фільму до фільму, витягувати масового глядача на новий рівень, формувати його смак, а не йти шляхом задоволення найпримітивніших побажань обивателя. 

Висновок. «Століття Якова» Володимира Лиса – хороша книга, варто читати. Що я й зроблю, переглянувши невдалу кіноверсію твору. Очевидно, що в романі, цьому своєрідному епосі, йдеться про моральні цінності, про відповідальність перед самим собою, своєю совістю і Богом, а не перед партією чи владою. Такі книги варто читати. 

Отака обернена реакція.