Найдавніша потреба та розвага людини, що ніколи не втрачає своєї актуальності, не залежить від віку, статі, національності, характеру особистості, майнового та соціального статусу. Доступна найбіднішим із нас, вона дуже часто лишається останнім притулком людської гідності. Ми любимо слухати/читати/дивитися та розповідати історії, і найбільше - про себе та інших людей. І розвага це лише на перший, побіжний погляд, адже насправді за цим стоїть глибинна потреба - через окремі долі зрозуміти, що відбувається насправді, виявити закономірності життя, зважити Божу справедливість на власних терезах досвіду та сумління. 

Міленко Єрґович родом із колишньої Югославії - і в усіх її колишніх частинах він чужий: хорват родом із Сараєво (Боснія), де пережив трирічну сербську облогу і наразі живе в Загребі (Хорватія) в атмосфері відчуження. Свій роман “Срда співає в сутінках, на Трійцю” (2009) він присвятив жертвам великих історичних змін - безіменним, що гинуть на історичних перехрестях без документів і захисників. П’ять доль, пов’язаних із головною жертвою цього роману, - це п’ять життєвих історій про звичайних людей, які в один поворотний момент, як і їхні співгромадяни, раптом усвідомили свою національність і опинилися в середовищі, де вона стала визначальним фактом для фізичного (не)виживання і подальшого вибору. 

Тонкий іронічний стиль Міленка Єрґовича чудово передала команда з перекладача Катерини Калитко та редактора Леся Белея, він допомагає, глибоко проживаючи кожного персонажа, не ідентифікуватися з жодним із них. Лишатися спостерігачем і бачити загальну картину, але не соціально-економічних процесів та військово-політичних конфліктів, а схожу на східні візерунки деталізовану панораму усього балканського багатолюддя, раптово розділеного на “свого” й “чужого”, хазяїна і гостя, правого і винного без урахування обставин. Зануритися в розповідь, де щемкі деталі змушують у кожній людині бачити насамперед людину, тонкий гумор викликає глибоку радість життя, а нанизані одна на одну нескінченні розповіді про родичів, сусідів, знайомих викликають жаль, що книжка в 600 сторінок так швидко закінчується. Стати свідками сімейних таємниць та їхнього впливу на цілі покоління, бачити, як кістки прихованих по шафах скелетів вивалюються назовні. І згадувати свої, адже “скільки б людина не намагалася забути щось огидне чи страшне, завжди знайдеться інший, який нагадає” (М.Єрґович). 

За словами автора, що підготував до українського видання коротку і дуже інформативну передмову про те, що тоді відбувалося на Балканах, “низка актів помсти геть знищила найліпшу частину спільної культурної історії”. Кожен нащадок тієї історії мав у сім’ї речі, про які не говорилося - ким був дід, як зник батько, звідки родом мати, - густа кров не прощених образ, убивств, зрад переливалася між родичами, немов у сполучених посудинах. Її критична маса вибухнула - і більшість тих, хто вижив, стали різною мірою безпритульними. “У певні роки життя, зазвичай уже тоді, коли ти кинув якір, кілька разів у паспорт вклеїв нову фотографію, придбав собі вудку і перезнайомився з усіма, розумієш, що ти десь прикро помилився, бо просто-на-просто ти нетутешній. Розумієш, що місця, звідки походиш, більше нема і що стан речей ніяк інакше, ніж твоєю смертю, не можна виправити. У великих містах є цвинтарі чужинців. Коли помреш, знову матимеш сякий-такий шмат своєї землі”. У цих словах вгадується авторський сум відносно власної долі, по інший бік якої - дівчина-жебрачка Срда, що співає в сутінках на головному столичному перехресті і гине заново в кожній з п’яти частин роману. 

Але всупереч усьому жахіттю наших і чужих історій ми не можемо лишатися самі, ми прагнемо сусідства і єдності, які живуть у кожному з нас і проявляються в любові до ближнього - і в мирі, і на війні, поза національностями та іншими наліпками. І доброта, яка ніколи не входить до наших обов’язків, звільняє нас від ненависті, що розділяє, і наповнює любов’ю простір навколо і всередині, що зрештою стає домом, у якому чужі стають своїми.