Re: цензії

Цікаво та незбагненно іноді складаються людські та літературні долі. Світлана Бреславська-Кемінь дебютувала ще в юності (наприкінці вісімдесятих років), а потім на тривалий час (років приблизно на 25) випала (або самоусунулась) із літпроцесу. Втім, минулого року повернулася одразу двома поетичними книжками, додавши до них уже цього року третю – «Вниз головою». Чітко продумана композиція цієї збірки зраджує свідомий (дорослий) підхід авторки до літератури. Єдиний нюанс – бажання самостійно оформити навіть обкладинку книжки, – виказує чи то почерк початківця (охопити все-все-все), чи реальний голод до творчости . (Як розуміємо, йдеться про другий випадок, що підтверджує й В.Єшкілєв, говорячи в передмові, що «в її поезії практично відсутній роззявлений ентузіазм молодих поетів-першопроходців, відсутня піонерська претензія на чергове винайдення літературного велосипеду. <…> Її верлібри структурно виважені та інтонаційно збалансовані, в них відчувається не лише знання про ординарне “лексичне ткацтво”, але й ретельно опрацьована світова традиція верлібристики»). Занадто довго поетка перебувала поза творчими дискурсами, тому сьогодні припадає до їхніх цілющих джерел і можливостей із ледве не захланною жадібністю. Не хотілося б, аби попереднє речення – хай і суто стилістично, – псувало портрет авторки, який я тут малюю («жадібність» я можу з легкістю замінити словом «пристрасть»). А пристрасть – таки понад вагомий маркер лірики С.Бреславської-Кемінь, звідси й оце емоційне коміть головою в творчість, у екстатичні ресурси поетики, – навіть у тих випадках, які нібито цього не вимагають. Підозрюю, віднедавна маємо в сучасній українській літературі ще одного представника божевільної експресіоністичної конвенції, ще один надійний багнет, який у контексті шоколадно-пінних рік сучасного літпроцесу зайвим не буде.

Збірка «Вниз головою» чітко структурована та складається з чотирьох розділів, а посередині книги знаходимо «Поема крику», що виступає смисловим та емоційним пуантом усієї збірки, попри те, що сама поема написана понад двадцять років тому (1995). Назва твору містить аж надто прозору алюзію, яка відсилає читацьку свідомість до витоків европейського експресіонізму, власне, до його смислотворчого та емблематичного лекала («Крик» Едварда Мунка, 1893), а також (якщо вже маємо справу з авторкою, яка працює з верлібром ) до Аллена Ґінзберґа з його культово-бунтівною поемою «Крик» (1956). Але повернемось до перших двох розділів книжки. Розділу першому «… боюся світу цього…» (точніше, всій книжці) передує вірш-заспів, який з одного боку випрозорює назву всієї книжки, а з іншого – виступає ліричним камертоном до всіх подальших творів, захованих під обкладинкою. Присутність такого заспіву недвозначно вказує на свідому поетичну працю, на концепцію й чітко продумані сенси, заради яких писалася книга. Тобто це не спонтанна діяльність неандертальця, душа якого несподівано прихворіла; наша авторка міцно стоїть на ґрунті культури. Так було з дебютною збіркою «Психетози» (1922) футуриста Ґео Шкурупія, те саме можна спостерігати у ранніх збірках експресіоніста Павла Тичини «Замість сонетів і октав» (1920) або «Вітер з України» (1924). Зрештою, це можна спостерігати у багатьох поетів-інтелектуалів, які схильні розглядати власний поетичний доробок не просто певною кількістю творів, об’єднаних мотивним комплексом, але дещо складнішою ідейно-стилістичною художньою єдністю , підкореною логіці та динаміці особливої ліричної драматургії , що має власні закони розгортання у часі та просторі. Квінтесенцією першої поезії є людський біль, загорнутий у червоно-чорний сувій спогадів; це умовно-осіння реальність, відкрита дощу, який «прошиває голками», вітру, який «гойдає вниз голову»: «… на голому дереві / яблуко… / на чорнім – червоне… / боляче, серце моє, / висіти вниз головою / на голому дереві / спогадів…». І читач відчуває (більше того, – розуміє), що втрапив на терени виключного людського драматизму. Чи потрібна читачеві така забава, він вирішить сам; принаймні авторка гранично чесна із ним від самого початку.

Перший розділ я би кваліфікував у певному сенсі як факультативний. Принаймні, з точки зору поезії як мистецтва. І, думаю, що ранній Томас Еліот мене би підтримав. (Утім, за тим же Еліотом, читач для поезії є категорією майже факультативною, тож авторка може не зважати й на моє попереднє речення). Цей розділ переповнений принципово риторичними текстами, які сирцем потрапили із життя до літератури – без помітної обробки, без повільного перетравлення матеріялу (занадто він нестравний – матеріял). Можливо, лише так і має бути, бо йдеться про актуальність війни. Мова з одного боку про кров і біль нашого фронту, а з іншого – про страх і безсонні ночі тих, хто в тилу, але кревно пов’язані з фронтом. Гнів, тривога і страх є лейтмотивами першого розділу. Один із найліпших творів – «Сидіти на березі…». Першопричина страху ліричного суб’єкта, втілена в алегоричній рибі арапаймі , тут набуває добротного універсального звучання: «Сидіти на березі / і чекати / велику зубату рибу – / арапайму , / що пірнає / в глинистій течії / Амазонки. // велику й зубату // Я знаю: / з тобою / нічого не може трапитись, / але наді мною / в небесних водах / пливе страхітлива / арапайма ». Поруч зустрічаємо не менш цікаві зразки алегоричних перенесень включно з прозорими алюзіями, вмонтованими у тканину віршів («Боюся світу цього…», «А з яйця випала…» тощо). Мені загалом непросто писати саме про твори першого розділу. Я беззастережно поділяю позицію авторки, але, повторюся, з великими труднощами можу прийняти її рефлексії за власне поетичні. Як от сатиричні інвективи «Почали помирати…» («Почали помирати бійці диванної сотні… / Гинуть / від теле-поранень в серце, / згасають / від контузій-депресій / і посттравматичних синдромів…»), «Пакують валізи…» («Вітчизну / комфортно любити / в зоні комфорту / фешенебельно і / респектабельно / заїдаючи / пляшку шнапсу / морепродуктами / рефлексуючи власними / ямбами і синкопами»), або «На екрані…», де йдеться про цілком упізнаваного середньостатистичного поета «серед інших поетів / серед критиків / і літературознавців» – «ще досить таки мобілізаційного віку, / розповідає пристрасно / скільки було людей / в концертній залі на презентації, / яка вдячна, / обізнана в творчості / публіка: згадували молодість, читали вірші під оплески…». Щоправда в цьому, останньому тексті, використаний цікавий і плідний (гуманізуючий, у підсумку, весь текст) прийом смислової антитези: «А внизу “рухома” стрічка / повідомляє, що / “В Михайлівці на розтяжці / підірвався місцевий пастух” / І все. Його ушпиталили». (Я теж пам’ятаю цього пастуха із новинної стрічки, хоча було їх уже чимало в новинах останнього року). Іноді моя свідомість бунтує цілком раціонально. Приміром, коли зустрічаю такі прикінцеві рядки тексту, інспірованого не лише невтішними теленовинами, але й, до певної міри, книжкою Люби Якимчук «Абрикоси Донбасу»: «Звідки він взявся на наші голови?! / Сичить зміїно: / Дон-бас-с-с-с-с-с» («Від Франківська до Калуша…»). Тут, мабуть, не місце для пояснення елементарного, поготів, цілком зрозуміло: якби очільники нації, починаючи з 1-го грудня 1991-го року, займались цією країною (не лише так званим Донбасом), то сьогодні ми жили б у зовсім іншому просторі, й навіть у якісно іншому, екзистенційно беручи, часі. Я дуже добре розумію авторку, але варто не забувати про витоки сьогоднішньої спільної біди. (Водночас, мені цікаво, що вона скаже, якщо «зміїно засичить», скажімо, Закарпаття?). Інший ситуативний спротив викликає риторичний текст із надмірно-імперативними інтонаціями «Переверніть прапор!...» («Ми вільні! // І не треба нас / блакитним комбайном / до пшеничного поля / придушувати»), поготів, що авторка апелює у пошуках підтримки до поета В.Сосюри: «Щоб не було сумніву, / запитайте / в короля Данила, / гетьмана Полуботка, / чи поета Сосюри / із Дебальцевого…». Не знаю, як там у короля і гетьмана, але у мого земляка-поета є відомі рядки: «Бій одлунав. Синьо-жовті знамена / затріпотіли на станції знов, / і до юрби полонених / сам курінний підійшов» (баляда «Комсомолець»; курсив мій. – О.С .). Гуманістичними за звучанням і, водночас, майстерно виконаними є вірші «А на тому березі…» та «Ніколи не кажи…». Вони – так само про цю прокляту війну, але вже без «риторики порожніх місць» (Жан Полян), і навіть імперативність у цьому випадку на своєму природньому місці та в зрозумілій ролі: «А на тому березі / ляже сніг. А на цьому березі / тане лід. / А по тому, хто / вже не має ніг, / плями крові / прокладають слід. // А у того, хто / вже не має рук, / крила на плечах / проростуть. / Я страждання їхні / беру, / бо вони з долини горя / ідуть. // Боже, / ні про що не питай! / І нехай крізь сльози / мій сміх, / дай мені від плакати, / дай / пожаліти і простити усіх…». Комфортним у розділі, в якому так багато болю, страху та ледве не відчаю, є життєствердний текст («згадуючи Ґолду Меєр»), який, залучивши до своєї орбіти історичну жіночу постать, виводить ліричну героїню С.Бреславської-Кемінь до усвідомленого стоїцизму:

Хотіла б я мати

сукню

одненьку

на всі випадки…

А в шафі

замість одягу

нехай висить автомат!

У наступному розділі «… так кохають на відстані…» домінують вірші про кохання, себто це жіноча лірика у традиційному розумінні цього поняття. Вірші цього розділу, і це помітно вже з назви, – так само позначені драматичними інтонаціями. Ймовірно, мова про кохання, яке мусить долати труднощі та перепони. Зрештою, так найчастіше й буває, але ліричній героїні від цього не легше. До речі, вже згадуваний сьогодні Еліот був переконаний, що «насправді мова кохання, себто взаємнення між закоханими і лише поміж ними, – це проза» («Три голоси поезії», 1953), а не поезія. Перед поезією, мовляв, серйозніші завдання. У цьому контексті варто, мабуть, наголосити, що авторка користується виключно верлібром, тобто мова її віршів про кохання є такою ж мірою поетичною, як і прозовою. Попри те, що ці верлібри все-таки є поезією. Це – поза сумнівом. Ось так усе складно. Не менш, ніж у самої ліричної героїні цих віршів: «Так кохають / на відстані, / наче воду п’ють / з джерела ковтками. <…> Чи зрозуміє хтось / як це – на відстані… / … як обпікає / зимна вода / … ковтками…» («Так зминають…»). Виникає враження, що лірична героїня викликає свої почуття з далекого минулого, вдаючись до спогадів, які в неї переплітаються із сьогоденням, доводячи свідомість до стану ледве не марення: «Хлопчику / ніжний / з далекої тихої вулиці / в паралельних світах / минулого / з вогнем на раменах / і мечем при боці // як накреслити / алгоритм / твоєї присутності?» («Хлопчику ніжний…»). Ретроспективний аспект чуттєвости вказує на деяку безнадію і невигойний сум: «Згадую руки твої / теплі / і тіло юне… // Залишися в мені / таким / назавжди…» («Зоре далека…»). Стан закоханости героїня порівнює із хворобою, причому невиліковною («Несподівано / важко / і невиліковно / захворіла тобою…», або в іншій поезії: «Скажи, чому я / ковтком отрути / називаю кохання?!»), та з гіпотетично-летальним наслідком, а тим часом, говорить вона: «… я лише / поцілунок / хотіла…». Ось так мало потрібно для жіночого щастя і для людського життя. Ми часто не зауважуємо градус жіночої пристрасти, особливо ж, коли йдеться про інтровертів, але там все направду гаряче: «Не уявляєш, / як хочу тебе / обняти / і щосили втиснути / в тіло своє! / … та як тебе втримати?!» («Мати чи бути?..»). Жанрова палітра цих віршів коливається від інтимної до ледве не еротичної лірики з домінуванням усереднено-любовного жанру: «пригорни мене, / затисни в долонях своїх, / милий… / притули до обличчя мого / свій подих… // … як ти далеко!» («Мовчиш і мені так боляче…»). Втім, зрозуміло, що до всього іншого в це кохання втрутилась також війна: «Лицарю, / з червоно-чорною фаною / і мечем / замість пензля! // Серцем / волаю до тебе: // Не забудь повернутися!» («Вибухом в грудях…»). А відтак у подібному контексті з глибинного субстрату цієї лірики з’являється ледве вловимий, але таки вже відчутний образ Ярославни, яка в Путивлі на валу чекає на повернення свого лицаря з далекого небезпечного походу. Лірична героїня цієї конкретної лірики на диво легко та органічно виростає до універсального національного жіночого образу (ця суголосність добре відчутна, вона навіть артикульована: «Я – птаха / з крильми / синіми…»); я би навіть сказав, – до образу-камертону, яким можна вимірювати багатьох, які кохають, караються, але чекають. Утім, вистачає тут і більш звичного, але не менш від того болючого й суто жіночого, чого чоловікам ніколи не збагнути: «Жбурнув жменю / солодкого, / три жмені гіркого / і пішов, / не зачинивши / двері…» («Що привело тебе…»). Ірраціональність почуттів, боротьба за них, відчай і біль, але попри це все – надії та сподівання – відбиті в більшості творів другого розділу («Повернися мовчки…», «Говорити до тебе…», «Занадто близько…», «Тебе не було…», «Ті дні з тобою…», «Зробила смертельну помилку…» й ін.). І все лірична героїня нібито правильно розуміє та усвідомлює, але людське, занадто людське перемагає: «Кохання моє, / сенс життя – / в тобі! // Витягну стріли / із серця / й піду далі…» («Сиділа на квітці лотоса…»). Тож дещо несподівано виглядає раптове осяяння героїні, хоча не зовсім віриться, що вона дотримається слова й виконає власний вирок:

Більше тобі не напишу

жодного слова…

Жодної думки

не промовлю в слухавку…

Нехай твій світ

вибухне

тишею…

«Поема крику» представляє собою зразок якісної ліричної драматургії, в якій чітка логіка викладу поєднується з відповідним градусом внутрішньої напруги ліричного суб’єкту: «Я буду про тебе плакати / ридати, / стогнати, / скиглити / і дерти на клапті / довколишнє // Я буду про тебе думати». При цьому цікаво та оригінально трансформуються давним-давно розтиражовані в історії культури людства епізоди на кшталт біблійного, – «ти – мій плід заборонений / ти – яблуко / одного разу надкушене / і вирване з рук моїх / долею…», або з віртуозною імітацією фольклорного компоненту: «народи мене, мамо, / птахом – / кров’ю на крилах / я заплачу / за тим мисливцем… // його рушниця / оком всевидячим / душу мою / на шматочки… / на крихточки… // як побачиш птаха / убитого, / запали свічку…». Це – направду поема крику , можна навіть не сумніватися у автентичності цих замовлянь: «Я / забути тебе / не можу / серцем обпеченим, / холодним вечором, / чи одним словом… // Муко, моя, / муко…». Підсумовуючи, скажу, що Світлані Бреславській-Кемінь таки вдалося чиюсь (свою?) непомітну сторонньому окові приватну драму втілити у формі не лише переконливій, але майже універсальній, верифікованість якої перебуває як у фольклорному континуумі, так і в тисячах авторських зразків світової любовної лірики: «Бачити тебе – болить, / Не бачити – пекло…». Єдине, що порадив би авторці і то наполегливо, – уникати аж такої кількости фігур умовчання, позаяк у такому тиражуванні вони швидко зачовгаються, втрачаючи свій глибинний первинний сенс: «Жити без тебе?! / очима в небо… / горло стиснувши… / з іншим за руку / йти… / і думати // не про тебе, / і не про небо… // а про те, / що / якось треба // жити… / Все ». Два останні розділи книжки «… бути книгою…» і «… клаптики…» містять здебільшого медитативну лірику з діалогічними вкрапленнями. Вистачає тут також і вже знайомої нам інтимно-сповідальної лірики. Є цікаві зразки ретроспективних рефлексій, у яких найвиразнішим є мотив утрати та неповернення (показовий тут текст – «З’явлюсь раптово у нашому місті…»). І вкотре зауважую, як багато тут осіннього дихання: «Скину камінчик з моста – / тиша на дні. / Дівчинка-сирота / плаче в мені. // Хтось загубив ключі – / в дім не зайти… / Втомлено уночі / пишу листи» («Креслить осінній дощ…»). Окремим людським теплом опромінені вірші, що являють собою портретні замальовки («Вуйко показував жабку…», «Поховали бабу…», «Кучерявий дим…», «Дивно так…» й ін.). І в цьому – послідовний гуманізм нашої авторки.