Детективний жанр, хоча й вимагає від письменника розумової еквілібристики, вважається перш за все, розважальним. Саме тому він такий популярний. Когось захоплюють любовні інтриги, а когось – убивства і розслідування. Але такою була моя думка до знайомства з романом Олексія Волкова «Вовчий місяць».

Найголовніше, читання роману вимагає не аби яких зусиль. Героїв треба не лише  швидко запам’ятовувати й ідентифікувати, але й так само швидко забувати через їхню непотрібність. Сусідка Варибрусів? Забудьте. Кочегар Василь? Теж забудьте!

А ось щойно питуща Сонька порпається у хаті, і раптом – якась Дарка. Хто це? Звідки? А… то вже зустріч на сходах. А от нарада слідчих. Чи то їх п’ятеро, чи восьмеро? Персонажі зринають під різними ознаками – то за ім’ям, то за званням, то за зовнішністю. А от іще якась нарада… в якійсь країні, в якомусь кабінеті… були якісь люди…  І усе це змішано, наче у блендері, і годі когось виокремити. А от іще якийсь персонаж. Він теж щось робить, кудись йде, щось думає… а… просто автор забув нам повідомити, хто це.

З особливою засторогою до роману слід поставитися тим, хто має підвищену чутливість, адже усі події щедро приправлені, на думку автора, незамінними для детективної оповіді натуралістичними подробицями на кшталт «полковник пішов відлити» або «він розстібнув на ходу ширинку і справив нужду», а також поетично оформленим поїданням блювотиння!

Автор намагається одночасно «вести» розслідування, піднімати соціальні проблеми і займатися політикою. Але робить це настільки незграбно, що роман нагадує недосмажений стейк, политий збитими вершками і прикрашений солоними огірками на вершечку!

Що має запам’ятати читач «Вовчого місяця»?

З рефлексій головного героя

Історія – як жінка, і любов до неї – як до жінки і навіть більше. Але жінки – бувають всякі, а Історія – одна. От тому, хоча вона й схожа на жінку, вона краща, і любов до неї – краща, і хоча Історія – це не зовсім жінка, але схожа, тому й любов до них така схожа, але в чоловічому світі існують тільки невірні жінки і вірна Історія, а тому ця любов… ну, Ви зрозуміли.

На повний місяць виють вовки. А вовки – це вам не собаки. А собаки – не перевертні. А місяць такий страшний, та ще й на нього виють вовки. А вовки – такі страшні, бо вони – не собаки. А місяць – теж страшний, бо вовчий, а вовчий місяць – це, коли виють вовки, а не собаки, і він дуже страшний. Але коли дуже тихо, стає так страшно, що краще би вили вовки…

Політичне

Поки Україна не розкриє всі злочини, її не візьмуть до «Європи».

Поки Україна «всіх» не «посадить», її не візьмуть до «Європи».

Поки Україна не зробить дороги, її не візьмуть до «Європи».

Поки не скінчиться війна на Сході, її не візьмуть до «Європи».

Коротше, Україну ніколи не візьмуть до «Європи», бо її населяють бандити і лохи, і навіть бандити є лохами, бо досі тут живуть, а отже, вони автоматично – лохи, навіть, якщо бандити. Ну і т.д.

Пересічні поліцейські в Україні – тупі. Слідаки – тупі. Їхні начальники – тупі. Начальники цих начальників – тупі.

Поліція – основний порушник закону в Україні. Поліція і досі не з народом. Без належних мотивів забігає до помешкань, чіпляє кайданки на пенсіонерок і дітей, тицяє носом у підлогу, а потім запихає в автобус, розважаючи сусідів. Але озброєних наркоманів поліція довго й чемно виманює, проявляючи дива дипломатії й знання психології. Та ж поліція не спроможна цілою ватагою зловити одну-єдину людину (шкільного вчителя), що втікає від них не один раз. Полковник (до речі, найрозумніший з усіх копів) дає взяти себе в заручники та ще й накладає повні штани (і це не метафора). А все тому, що поліцейські в Україні – тупі, вони не вміють розкривати злочини, бо є лохами, і тому нас ніколи не візьмуть до «Європи».

І навколо – суцільна зрада. Все крадуть. Всі крадуть. Всюди крадуть. Бо українці – це або лохи-крадії, або бандити-крадії, тому Україну не візьмуть до «Європи». Українці – мають ген продажності, а тому приречені бути зрадниками і жебраками. Революцію зробили лохи, а тепер наживаються бандити, політики, бізнесмени й поліція. Врешті, вони усі бандити, а останні ще й тупі, Україна – суцільна помийна яма, і тому її ніколи не візьмуть до «Європи».

Складається враження, що автор заблукав «у трьох соснах», безперестанку повторюючись і навіть не помічаючи цього.

Антигерої

Про кого би не йшлося у якийсь конкретний момент (охоронців, поліцію, бандитів чи учителів)  схема для всіх однакова. Особисте життя – нещасне. Матеріальний стан – жахливий. Моральність – нижче нуля. Одне слово, життя абсолютно усіх українців – перебування у вигрібній ямі, тому її й не візьмуть до «Європи».

Водночас щире захоплення письменника викликають представники аргентинської мафії – усі як один підтягнуті красені, розумні й шляхетні! Просто якісь заокеанські Робін Гуди! І навіть колишній українець, хоча й зберіг властиву, на думку автора, усім українцям безхребетність, лякливість і продажність, влившись у ряди «командос-мафії» теж стає більш-менш цікавим персонажем.

А насамкінець врятований великим дивом герой, та ні – Герой, опиняється перед вибором: як же йому жити далі?.. І от доля, в авторській персоні, скупо пропонує йому або жити лише для себе, не йти в політику і не намагатись змінити суспільство на краще, зрадивши країну, або ж піти в депутати й з головою пірнути в повнісіньке лайно, знову ж таки зрадивши країну. Чим завинив перед письменником персонаж, що він так старанно заганяв його у глухий кут?

Роман містить безліч «ляпів». То трапляються якісь примітивні розборки, то герой намагається за допомогою ножа і сала продірявити алюмінієвий бак з пальним (не вистачало тільки, щоб автор на додачу до всіх недоліків українців, ще назвав героя «салоїдом»), то Богдан виливає душу, мов на сповіді, своєму ворогу, то вже цей ворог також мало не сповідується аргентинцю, то снайпери бігають по полях замість стріляти, то хтось із персонажів влаштовує чергову несподівану істерику. У цьому романі бандит-олігарх, що є заклятим ворогом героя, трохи покатувавши його, відпускає з миром, давши грошей і очевидно, шмат сала!.. Поліцейські без жалю розправляються із своїми ж. Ну, і не будемо забувати про половину дублона, проковтнуту колись шалопайським родичем мудрого аргентинського мафіозі.

Інтрига з Яною – чому повірила і допомагає, ризикуючи собою, яку автор обіцяє розкрити («Колись поясню» каже дівчина герою), так і лишається інтригою. Можливо, автор і знає відповідь, але читачам її не відкрив.

Сюжет, що вкладається у п’ять речень, розвивається мляво і розтягнутий на 460 сторінок. Щоправда, глави, присвячені власне переслідуванню-втіканню написані більш цікаво, у них відчувається потужність авторського потенціалу описувати напружені події і майстерність примусити читача хвилюватися. Та триває це не довго, бо знову вражає авторська жовчність і просто ненависть до своєї країни і народу. Це не критика системи, не бідування над нещасним героєм, не план дій вдосконалення країни. Це більше схоже на зойк «Ой, шеф, всьо пропало!» із відомого фільму. Протягом довгих майже півтисячі сторінок автор намагається зрозуміти сам себе, дошукатися причин глибокої і невиправної зневаги до всього українського, та сеанс психоаналізу вочевидь зазнає невдачі, адже усі без винятку герої-українці не мають жодного майбутнього, отримавши від автора безжальний «вовчий квиток».