Автор передмови до цієї книжки, сходивши, сподіваємось, не за одне море, так і не навчився розрізняти людські типажі, окрім буремних «фізиків» та штильних «ліриків». А тут ні те, ні се – тобто сучасні ботаніки, хіпстери, фріленсери, дауншифтери. В автора передмови, повторимо, аж мову іноді відбирає, і він починає висловлюватися так само кострубато, як автор роману, хоча насправді це не лексико-граматичні огріхи (в обох авторів), це занурення у вітальний романтизм (не романтику з привітом) першого, і цілком реалістичний прагматизм другого.

Коротше, проза ця всуціль кінематографічна саме тому, що написана людиною, яка закінчила, здається, сценарні курси. Ось звідки така розкладка, чи пак розкадрування, речень, розмов і подій в «Ені» Остапа Соколюка – за місцем і часом, дарма, що марки одягу, сорти пива і ціни на таксі не з’являються поруч, як в екранізації романів Бегбедера. «Нарешті з’являється Марк. Ми бачимо, як він бі­жить по платформі. Це трохи старший від Агати ху­дорлявий чоловік із кучерявим волоссям і розумними очима».

Аби завершити із горопашним автором передмови, зауважимо, що він тут недаремно. Він уособлює віджилий типаж у романі, він потрібен для яскравішого контрасту, як усі ми, що сидимо і читаємо цю книжку, натомість її героїня вже десь далеко. І таку прикру та сумну ініціативу вже на самому початку переймає водій таксі, який так само не один океан нічних поїздок боронив, але все одно заскочений «молодіжним» станом речей. «-А звідки ви? - Нізвідки конкретно, — спокійно відповідаємо ми. - Як це? - дивується таксист. - Хіба так буває?- Буває як завгодно…».

І ось, значить, цей nowhere man, точніше, women (бо це таки героїня) описує наш привокзальний світ – як би це сказати, щоби зрозуміли всі передмовці світу  - від Антона Савченка, що подарував авторові роману путівку в життя, пославши його свого часу, наче Горький, в люди (чи пак, на рятівний, мов круг, конкурс «Смолоскипу»), до літературознавця Леоніда Ушкалова, який висловився на заду обкладинки – у кращих традиціях нашого філологічного просвітництва. Тобто спершу це нагадує екзистенцію Ігоря Костецького, якщо про неї товкти на факультативних заняттях в університеті, а потім вже природа бере своє, і все це скидається на фантастику якогось Сєвєра Ганцова чи просто мультик «Тайна Третьої планети».

Мовиться це для того, щоби всі зрозуміли, що писати сьогодні можна абияк, тобто не зважаючи на канони і фізиків з ліриками в лавах журі «Смолоскипу», бо вони ніколи не зрозуміють, як можна не боготворити Стефаника, а нагадувати своїми писаннями Йозефа Рота, і чим загиджені філософією байдикування пляжі Гоа кращі за натруджені всією історією українського письменства береги Сули, Десни чи Дінця. Не кажучи про Дніпро та інші несходимі моря-океани нашої традиції.

Отже, пише автор «Ені» досить моторно, іноді навіть моторошно. Утім, правда завжди жорстока, як удар коханця. «І все: вона миттєво змінилася, як стається зі всіма цими сучками з вагінами між ніг. Однієї миті вони три­мають твій член у роті, а іншої - кажуть, що ніколи не любили тебе. І - що ти мудак». Тобто якщо взяти Макса Фрая, додавши Іллю Стогова і не забувши про Дугласа Коупленда, то цілком можливо, що вільно буде уявити першоджерельні витоки цього письма, але краще не треба, бо цілину згаданих авторів до нього вже сходили Артем Чех, Любко Дереш і Наталка Сняданко. Які теж щосили намагалися вибитися за вікові та географічні межі свого покоління, але вийшло не «померти молодим», а лише виїхати в село чи на стипендію до Польщі.

До речі, щодо географії. Вона у романі, про який мова, не дуже широка, хоча герої заявлені сучасні, тобто без територіальних прив’язок. Але оскільки кінематограф, так само сучасні зразки якого нагадує «Ені», у нас так само доволі локальний, то все вкладається у відому схему довгих короткометражок про Нью-Йорк, Париж і Москву, де кохання героїв розігрується у безлічі варіацій. Тож ясний май, точніше серпень (бо у романі серпень), що близнята обов’язково зустрінуться (близнята не тому, що за фахом герої роману однаково щасливі нероби, вони якраз різні – хакер, картяр, дауншифтерка, а тому що за сюжетом тиняються одним містом, їздять одним таксі, жеруть в одній забігайлівці)

І це, між іншим, ще одна ознака оновлення сучасної прози, яка зазвичай складалася з камлань одного лише героя, яким оперував його автор, списуючи характер, вчинки і мову із себе самого. Натомість в «Ені» цих самих героїв кілька, вони різні, вони цікаві та непередбачувані (принаймні для старшого люду з наших передмовців, а для ровесників – упізнавані, і це вже половина успіху, бо читати завжди кортить не про заморські краї морехідного штибу, а про добре відоме, з чого постали улюбленці публіки останніх двох-трьох десятиліть – від Ульяненка до Жадана), вони, нарешті, живі. Ну, наче в кіно, як ми й казали – з випадковим сексом із коридорним (привіт «Чотирьом кімнатам» Тарантіно), дженджикуватим зайдою-картярем (вітання «Місту гріхів-2» Родрігеса) і неземною втікачкою Лолою, тобто Ені, чи пак «Алісою в містах» (добраніч Вендерсу).