З авторкою роману особисто я не знайома. Але можливо, це навіть і краще, адже можу сказати без жодних упереджень про написане те, що думаю, і що відчуваю. Читаю анотацію: «Він і вона. Світ емоцій її очима. Зародження і розвиток почуттів…  Історія кохання у кожного своя і неповторна, а цінності – незмінні у всіх. Як утримати та зберегти стосунки? Відкривайте книгу, із задоволенням читайте і знаходьте відповідь».

Починаю шукати відповідь. Гортаю сторінки: першу, другу, третю. Хоч роман досить об’ємний, проте легкий для читання, наче пір’їнка, яка  сіла тобі на долоню невагомо, й, на перший погляд,  ненадовго. Так, про кохання мільйони книг написано. І мільйони історій розказаних , і мільйони історій поглинуті Хроносом. Тож, здається, нової америки не відкриєш. Але це до пори і до часу.  Бо, коли  кохаєш, одного дня  можеш  зіткнутись із жорстоким світом  реальності. І вище трьох метрів над рівнем неба злетіти не зможеш. Бо хоч любов окрилює і надихає, проте зрада жалить гірше  ядовитої зміюки. Птах з перебитими крильми приречений на вірну загибель, якщо… Якщо не знайде в собі мотивацію жити далі. Треба бути сильним, щоб пробачити і не згадувати вчорашній день. Але, водночас , буває, не можеш мовчати, хочеться розповісти всьому світові, знайти співбесідників, які вислухають мовчки… які задумаються потім… Бо спокус багато. Аж занадто багато на одне людське життя і на дві взаємопов’язані долі.

 Повернемось до сюжету прочитаної  книги.  Насамперед зазначу, що  роман Ірини Стефанюк написаний простою і доступною  для кожного читача мовою, без  сюжетних викрутасів, надмірного пафосу, епітетів, порівнянь, метафор, без оцього  прагнення показати себе оригінальним, відмінним від інших. Важливо інше: авторка показує світ справжнім,  і ця справжність, ця природна простота й душевність направду спонукає до того, що від сторінки до сторінки перебігаєш – наче по містку, і важко зупинитись, бо не відчуваєш втоми, хочеш йти далі.

Ключові герої  роману Роберт і Лана – щасливе й любляче молоде подружжя. У них підростає донечка Катеринка. Лана закохана до безтями в свого чоловіка, а іще в музику і в осінь…  Здається, вона чекає  цієї пори  року, як найбільшої і найжаданішої події. Бо тоді  пригадує собі смак  яблука…Роберт «…взяв велике зелене налите соком яблуко, підійшов до мене, опустився на коліна та лагідно сказав, – дай свої долоні!

Простягнула…  Він з ніжністю перекотив яблуко в мої руки та охопив своїми. Таке тепло пройняло… енергія від його дотику перелилася і потекла по всьому моєму тілу…» (с.78)

Але рай, де тривала ідилія двох, був до того часу, доки не з’явилась розлучниця, спокусниця Ольга. Лані важко пережити зраду чоловіка. І хоч він не одразу про все розповів, вона здогадалась інтуїтивно… 

Коли  Роберт з’явився з  пишним букетом гладіолусів і пакунком,  Лана все зрозуміла…

«Яблука. Великі, масивні, вони гордо лежали  у пакунку. Тут перемішались зелені, червоні та жовті. Я витягла одне. Здоровенне, червоне. Поклала його праворуч, витягла інше, поставила ліворуч. Знову рука дістала яблуко, й воно теж перемістилося до попередніх. Невдовзі увесь килим навколо мене був устелений кольоровими плодами.

–        А  це останнє… – Я дивилася на соковитий зелений фрукт і… простягнула його  Роберту.

–         Ти  хочеш яблуко?

–        Тільки з Тобою…

Цей зелений плід розбуджував і відновлював почуття…  Я розуміла, що хочу води, відчувала спрагу та голод, бажання любити та жити разом із ним…» (с.120-121)

 Таким чином, головна героїня роману стала тим всесвітом всепрощення й любові, який здатен  врятувати долі близьких людей.

Відлунням болю став той факт, що на день народження свекрухи Мирослави Юріївни брат Роберта Ігор привів свою дівчину. Нею виявилась… Ольга. Звичайно, сюжет можна було б розвивати далі, але Ірина Стефанюк надала перевагу щасливому завершенню, де світ любові чітко відділений від світу зради червоною лінією і непорушним кордоном: Лана при надії, вони з Робертом чекають на народження іще однієї донечки.

Сімейні цінності як для головної героїні, так і для Ірини Стефанюк є головними в житті.  Тож і свою першу книгу вона присвятила коханому чоловікові, дорогим донечкам, і з низьким поклоном батькам.

…Одцвітають яблуні і зав’язуються перші плоди.  Під щоденними  травневими дощами-зливами випробовують міцність своїх  гілок- рук, чи витримають вони тягар буднів і відповідальність материнства. Наче багаторукі індійські божества, яблуні звіщають про те, що все  живе народжується з надії і все, що народжується під Сонцем.  Яблуко-плід наскрізь пронизаний символізмом й овіяний міфами. Коли Всевишній Творець посадив  перші яблуні в раю , поселив там Адама і Єву й дозволив споживати  плоди зі всіх дерев, окрім одного. Але змій, котрий  первинно уособлював непослух, спокусу  й зраду, спонукав Єву до відомого всім вчинку. Але вона скуштувала заборонене для спожитку яблуко не сама, а в парі з чоловіком, за що і були вигнані обоє з раю. Тавро вигнанців на людях досі. За первісний гріх – непослух зі зрадою розплачуємось ми, сотні поколінь і мільярди людей.  Одна з найбільших  і найтриваліших війн людства – Троянська,  теж почалась із яблука…Від   повторень застерігає  нас багато історій, про це нагадує нам іще раз  роман «Ти хочеш яблуко?»

Хочете яблуко?   Звичайне, непоказне… Ммм… те, що з дерева правди, вірності й любові. Те, котре виявляється смачним й соковитим,  коли смакувати удвох.

Хочете  яблуко? Привабливе і яскраве… Ммм… Але коли вкусити його, то відчуваєш  смак гіркуватої дички й удушливу  глевкість. Вони минають повільно або і зовсім не минають…

…Бог дав нам дві руки. Але не для двох  яблук, а лише – для одного. Бо його ж потрібно тримати в обох долонях,  як тримаєш воду в пригоршні спекотного літнього полудня,перш, ніж освіжитись нею.

Любий читачу…. А… «Ти хочеш яблуко»?

 Швидше простягни свої долоні…

Тримай… Воно для тебе… Воно для вас Двох…