Невидане — давить, тож вихід нової книги є неабиякою подією для будь-кого з тих, хто знайомий з цією тезою завдяки емпіричному, в сенсі — власному досвіду. Тож нова книга Ростислава Мельниківа (освіта та суспільний статус якого такі, що про його творчість краще за все було б писати насамперед професійним філологам) є дійсним святом, і святом не тільки для нього, — і навіть не лише для професійних філологів. Тому, що читати — і чути — поза- та довоєнні вірші під час війни (у нас її називають інакше, користуючись евфемізмом АТО) — це суттєва полегкість для нервів, переобтяжених новинами з лінії бойових дій. Тому, що в його віршах взагалі немає війни, — жодної, ніякої. Взагалі. Тому, що хороші вірші відрізняються від всіх інших тим, що здатні створити, — чи подарувати свій — настрій навіть тим, у кого його немає, і цей настрій є таким, як слід: світлим. І тому гарним.

До "Апокрифів степу" увійшли вірші, написані протягом двадцяти — від 1992 до 2012 — років. Деякі (більшість?) з них вже були оприлюднені у різноманітних часописах, і антологіях, і збірках. Деякі побачили світ вперше. Але всі вони, зібрані під однією обкладинкою — почасти через вдалий дизайн "Видавництва Старого Лева", почасти завдяки чудовій графіці дружини поета, Уляни Мельникової — наразі справляють враження цілісного мистецького твору, що йому місце на поличках тих осель, де книги потрібні не задля того, щоб справити враження, а задля них самих.

В епоху анатомії поетичних творів дозволю собі залишити право на патологоанатомічний розтин цих віршів тим, кому ця функція здається невід´ємною рисою справжньої любові до літератури. Натомість говоритиму про приватні враження, що їх не бракує в ліриці поета, чия громадянська позиція в поезії полягає у використаному праві говорити про те, що цей поет любить, залишаючи політичну піну днів нескінченним осяйним сторінкам соціальних мереж. Отже, йдеться про лірику; йдеться про приватний світ, вибудуваний згідно етичних і естетичних засад уродженця Слобожанщини, мешканця Харкова, людини, яка вміє говорити про те, що їй подобається, так, щоб все інше просто втрачало сенс і значення, і, отже, зникало з лінії обрію, — лінії, що нею степи, кажуть, можуть похвалитись не гірше від моря.

У цих віршах затишно, як може бути затишно у неспішному світі, де жодна істота не має ніяких підстав нервувати, поспішаючи вслід за чим завгодно: вимогами епохи, кар´єрними досягненнями, страхом кудись (чи за кимось) не встигнути, бажанням підкорятись якимось образам, копіювання котрих нібито здатне поліпшити вроджені душевні якості чи набуті тими чи іншими вчинками обставини. В цих віршах спокійно, як буває під час прогулянки доглянутим садом (дякую за вдалу метафору автору післямови до "Апокрифів...", Олегу Солов´ю), де тебе ніхто не турбуватиме, аж поки ти не відновиш сили і не почистиш скельця оптики вражень, запорошених повсякденною суєтою. Тут тихо, — так тихо, щоб можна було почути інтонації поезії, якою її розуміли класики і неокласики: люди переважно тихі і безконфліктні, здатні радіти життю, вбачаючи в ньому якості, гідні пильної, уважної (сказати б — продуманої) ніжності. В цих монологах дихає філософія діалогу, і її інтонаціям просторо серед рослин і каменів, а також між химерних і ошатних, гідних і печальних будівель та істот, що змушують світ Ростислава Мельниківа озиватись до світу читача, виводячи звідти на світло споріднених собі істот і химер (чому позачасове завжди скидається на середньовічне?) в спосіб, схожий на спробу перебороти темряву задля котроїсь високої мети, що її читач якщо не вичитає, то, принаймні, відчує на сторінках цієї книги.

і лічити не будеш за хвилею хвилю марнотно,

вітром вітрило пнучи й весла здіймаючи д`горі...

де ж той острів, обіцяний Богом

            на подив,

на подвиг,

на подих? —

осягається простір,

і тануть у небі

далекі пташині ключі...

 (с. 98)

Власне високі ідеали, потреба в їх існуванні та унаочненні, в тім, щоб наблизити їх до цілком вільного від висоти, вже не кажучи про досконалість, життя — особливість покоління, чиє народження випало на 1970-і, а юність — на масштабний злам імперії, що вивільнив цю країну у велике плавання справжньої, такої, яка й не марилась мешканцям попереднього століття, незалежності. Вміння не вплутуватись в протиріччя з ідеалами власної юності — це щаслива риса, так само, як здатність оберігати свій світ, населений романтиками (однаково — самотніми, безпритульними і загубленими чи цілком щасливими у своїх взаємних почуттях, в радості передавати свої знання та досвід іншим тощо) — від інших світів, населених цілком несхожими на цих істотами. Все зайве не варте згадки. Тому, що

ці ріки

            плинуть

                        поза

                                   наші сни

(с. 88);

тому, що світ завеликий для того, щоб витрачати коштовності слів на чужі тобі події та явища.

Сновиди, мандрівники і подорожні, закохані і лицарі, кульбаби і клени, запахи теплих потягів, рами їх вікон, що випускають назовні картатий натовп наших поглядів, залишаються з читачем і потім, коли книжка прочитана і вже відпочиває на поличці, лишивши на поверхні відчуття затишку і безпеки, — вони, щоб там не говорили, також трапляються в літературі, навіть у вітчизняній. Так само, як художній смак, чи приватність, чи погідний характер, чи, наприклад, вміння бути щасливим і ділитись цим мистецтвом з іншими — з тими, кого таким речам ще можливо навчити.

Рада присутності цієї книги у себе вдома, — не менше, аніж у вітчизняній літературі. І, перечитуючи вже знайомі вірші пана Ростислава, згадую чомусь цитату з однієї розмови, далекої від "тут і зараз", в котрій один американський письменник зауважив: "Я передаю людям свою любов до життя. Я навчаю їх бути свідомими — ось що означає любов. Починаєш з малого, а збуджуєш у людях дуже високі почуття". Його звали Рей Бредбері; і мені здається, що кульбаби у степах Ростислава Мельників сіяв він особисто.