Дебютний роман австралійської письменниці М. Л. Стедман “Світло між двох океанів” (“The Light Between Oceans”) уже встиг отримати титул світового бестселера, більше того, студією “Dream Works Pictures” готується його екранізація. Перекладений 30-ма мовами, 2012 року членами асоціації “Goodreads” він був визнаний кращим історичним романом. Така жанрова дефініція, думається, значно спрощує і звужує горизонти аналізованого твору. Справді, хронотоп книги – Західна Австралія після Першої світової війни, однак це лише зовнішнє тло, на якому розгортаються людські долі, розвиваються драми – особистісні, родинні, національні.

Зафіксоване в назві роману “порубіжжя” оприявлене на різних рівнях твору – композиційно-сюжетному, образному, символіко-семантичному. Так, острів Янус Рок, осердям якого є маяк, “не належав материку, але і не був зовсім вільним від нього” (с. 9 – 10). “Балансуючи на краю континентального шельфу”, одним боком повернений до Африки, задивлений в “неосяжний океанський простір”, іншим – “вередливо озирався на материкову Австралію, від якої його відділяли майже сто миль” (с. 9). Ключовий у книзі топонім відсилає до римського дволикого бога Януса, що символізує антиномічні сполуки – вхід/вихід, початок/кінець, хаос/космос, минуле/майбутнє. “Завжди дивиться в обидва боки, розривається між двома способами погляду на речі. Як і січень, що латиною названий на честь цього бога, з нетерпінням чекає нового року, але й оглядається на старий. Він бачить минуле і майбутнє” (с. 62) – Том до Ізабель. Межова природа властива навіть океанічному безмежжю: Індійський океан незримо переходить у Південний. Направду дивом видається джерело з прісною водою в солоних океанічних глибинах. Дуалістичним є темперамент океану: спокійна блакить іноді трансформується в “несамовитий вибух енергії та небезпеки” – у такі моменти “його шум нагадував рев чудовиська, чия лють не знає меж” (с. 68). У кожному разі, настрій океану слугує підказкою щодо характеру подальших подій. Амбівалентність притаманна світові чи не кожного героя книги. Опозиція “світло/темрява” дотична до образу маяка: даруючи іншим світло, він, власне, лишається в затінку.

Композиція роману непряма (маємо 3 частини, до складу яких входять 37 розділів, а також додане Слово автора ); логічний перебіг подій, їх причинно-наслідковий зв’язок нерідко губиться. Людські долі, ніби сувій, поступово розгортаються перед читачами. Оформлення твору подеколи нагадує подорожні чи щоденникові нотатки з фіксацією конкретних дат: це не скасовує сюжетність, а лише допомагає зорієнтуватися в часі. Мають місце листи героїв одне одному.

Інтрига розгорається на початку роману (подружжя, яке щойно втратило дитину, знаходить у човні поряд із тілом чоловіка живе немовля), проте невдовзі на певний час гасне. Дещо задовга історія мису Партаґез, повоєнного буття на ньому реципієнта-неавстралійця ніби “вколисує”, сповільнює ритм читання. Справа в тому, що задля знайомства аудиторії з головним героєм Томом Шерборном авторка відмотує час назад, аби зосібна пояснити вибір молодого чоловіка. Що спонукало Тома піти добровольцем до австралійської армії? Чому, зрештою, в поствоєнний час він погоджується на непривабливу пропозицію щодо працевлаштування, обирає усамітнену службу доглядача маяка на віддаленому острові Рок Янус?

Щось містичне й міфологічне прозирає в образі маяка: він виростає до центральної вертикальної осі, міфологеми Світового Дерева, Світової Гори. Разом із тим, його винятковість, старожитність, таємничість схиляють до аналогій із японським храмом Кінкакудзі (згадаймо роман Юкіо Місіми “Золотий храм”). “Ця стотридцятифутова споруда стояла неподалік від скелі на найвищій точці острова, і Том був уражений не тільки тим, наскільки вищим був цей маяк за ті, де він працював раніше, а і його витонченою елегантністю” (с. 33). І далі: “[…] палац призм нагадував скляний вулик. Тут було заховано душу Януса, його світло, чистоту й тишу” (с. 34). Присутність цього маяка у долі Шерборна не є випадковою (добачаємо незримий зв’язок між ними): у свідомості героя – це “найвіддаленіша точка батьківщини”, яку полишав 1915 року солдатом.

Спогади головного героя про війну, розповіді про масові трагедії, посттравматичний синдром австралійських бійців-“щасливчиків” набувають особливої виразності й болісної гіркоти у свідомості українця-сучасника. “Пережите на війні змінює людину. Правильні та неправильні вчинки для декого не настільки різняться” (с. 19), – констатує Том. Або: “Шматок латуні не робить тебе героєм […] Більшості хлопців, які дійсно заслуговують на медалі, вже немає” (с. 31). Ці та інші Томові сентенції/розмисли прочитуємо як пояснення самим собі. Адже попри суттєву часову і просторову дистанцію відчуваємо-переживаємо те саме, що люди спізнали ще століття назад. Проведімо паралелі: “[…] 1915 року кладовище почало щось недоговорювати. Хлопці та чоловіки з міста й околиць помирали, а воно мовчало” (с. 21) – про безвісти зниклих. А далі про воєнні здобутки, оскаржені незмірними втратами: “Непереможні, але мертві […] Гріш ціна такій перемозі” (с. 22). І про тотальний психоз: “Протягом тривалого часу люди мали розгублений вигляд, ніби гравці в грі, у якій раптом змінили правила. Усі намагалися радіти, що хлопці не загинули марно: вони були частиною величної боротьби за права. Іноді це вдавалося, і люди проковтували сердитий відчайдушний крик, що силкувався вирватися з їхніх глоток, наче із пташиного зоба” (с. 22).

Як і кожен зі “щасливчиків”, Том відчуває провину за власне повоєнне існування, над ним тяжить невідбутне, що врятувався ціною інших. Мирні реалії впродовж тривалого часу не здатні скасувати тривке відчуття-переживання війни. І лише безжурний сміх юної незнайомки (Ізабель Ґрейсмарк) на пристані спонукає Тома визнати завершення кривавої трагедії. Але тінь себе минулого (іншого), душевний неспокій, несвободу годі подолати – хіба що в цілковитій самоті на віддаленому острові Рок Янус. “Немає більше такого місця на землі. У нього власний світ” (с. 43), – запевняє Том. Ізоляція (відособлене буття) героя схиляє до аналогій з Робінзоном Крузо. “Ізоляція оповила все таємничим коконом, зосередивши неусипну увагу на одному місці, одному часові, одному ритмові – на обертанні світла. Острів не знає жодних інших голосів, жодних інших слідів. На морських маяках ви можете прожити тим життям, яке вам подобається, і ніхто не скаже, що ви помиляєтеся: ані чайки, ані маяк, ані вітер” (с. 99). Повсякденні, конкретні обов’язки допомагають Томові не згубити твердь під ногами у центрі Всесвіту – на межі землі й неба. Буття на Янусі наближає до первинного, предвічного, безмежного світу. Мікрокосмос Тома в абсолютній самоті й тиші поступово сповнюється гармонією – на зміну колишньому хаосу. Чи здатен хтось інший розділити його світ, обдарувати Янус такою ж любов’ю?

“Лише особливі жінки зможуть жити на маяку” (с. 40), – зауважує капітан Ґезлак. До таких належить Ізабель (або Ізі, як її ніжно називає Том). Прозираючи дуалістичне, амбівалентне єство хлопця (його рівночасну присутність/відсутність, тут/там), дівчина через минуле прагне “відкрити для себе” маломовного, закритого Тома, воліє “дістатися до самої його суті”. Натомість Шерборн декларує своє теперішнє (тут і зараз): минуле бажає залишити в минулому, копирсання в ньому вважає даремною тратою часу. Проте зректися пережитого не вдається. Наполегливість Ізабель повертає Тома в дитинство, коли восьмирічним без лихого умислу дослівно спричинює власне й братове напівсирітство; у висліді – відчуження від батька, “невидиме провалля” між ними. І все-таки кілька років по тому давній лист від тата, коли той уже відійде у кращий світ, з укладеним медальйоном мами багато що прояснить: з одного боку, оскаржить позірну холодну закам’янілість батька, а з іншого, – стане доказом материної любові і всепрощення; разом із тим, вкаже на витоки мовчазності й закритості Шерборна.

Том подивляє, як вишукано й невміло Ізабель пробиває “його захисну броню”. Дівчина настійно поривається на острів, першою пропонує руку й серце. Новоявлене почуття дарує Томові світло, хоча й не позбавляє темряви – “[…] галереї пораненої плоті й покручених кінцівок” (с. 51). А втім, душевний катарсис – очевидний: “Немає пояснення тому, що він усе ще живий, не покалічений. […] Він плакав за чоловіками, яких косила смерть праворуч і ліворуч від нього, а ним просто гидувала. Він плакав за чоловіками, котрих він убив” (с. 51). Пам’ять війни поглиблює “метафізичний страх” – боязнь втрати рідних і близьких: “Інколи, прокидаючись поряд з Ізабель, Том відчував здивування і полегшення, що вона жива. Він дивився, як вона дихає, просто щоб упевнитися в цьому. Тоді притуляв голову до її спини й насолоджувався м’якістю шкіри дружини, її спокійним диханням. Це було його найбільше диво” (с. 61).

Розділяючи Рок Янус на окремі регіони, даючи їм найменування (Райське озеро, Бурхливий закуток, Зрадницька скеля, пляж Утрачених Надій, бухта Спокою, Томова вахта, круча Ізі тощо), Ізабель тим самим руйнує цілісність Томового світу, розколює його на амбівалентні начала – “добре і погане, безпечне і загрозливе”. Але не тільки цим різняться чоловіче й жіноче буття. Вагітність, народження дитини – для Тома абсолютні таємниці, таїнства, тоді як для Ізабель – природні речі. Для героя з’ява нового життя – шанс вирватися остаточно з “книг смерті”, темряви. Але чи вдасться йому? Чи реалізується заповітна мрія Ізабель мати повен дім дітей? Три хрести на високому мисі вказують на протилежне. Після першого викидня жінка згадує своє первинне враження про острів як пустельне місце; лише поступово Янус, як і буття героїні, виповнюється сенсом. Втрата дитини увиразнює самотність, генерує повторну (вже глибшу!) “екзистенційну порожнечу”, що переростає в “межову ситуацію”. Внутрішню руїну акцентують зовнішні дефекти – пилюка, тріщина в штукатурці, розтріпані краї килима, невиметений камін… “Тепер кімната здавалась їй труною, а її життя зупинилося на самій межі” (с. 72). Ізабель порівнює себе з розладнаним піаніно. Тимчасом у свідомості Тома подвійне єство дружини асоціюється зі ртуттю: “Вона мала вміння лікувати та отруювати, здатність нести на собі всю тяжкість світла, але могла й розпорошитися на тисячі невловимих частинок, плинучи у всіх напрямках, рятуючись від себе” (с. 77). Втрата дитини повертає Тома у воєнні реалії, загострює відчуття смерті, її абсурдності: “[…] в цій смерті містилося щось особливе, а тиша це підкреслювала: через відсутність пострілів і криків він уперше бачив її так чітко” (с. 86).

Раптова з’ява немовляти на пляжі Утрачених Надій генерує втіху й одночасно вносить дисонанс. Згаслі інстинкти оживають, жіноче буття сповнюється сенсом. “Десь глибоко хімічні речовини, що зовсім недавно готували її тіло до материнства, збурили почуття Ізабель” (с. 81). Супротивне діється з Томом: відчуваючи провину перед дружиною, відступаючи від свого обов’язку, ховаючи правду разом із тілом біологічного батька дитини, він тим самим руйнує особистісне буття, “провалюється назад у безодню, з якої ледве вирвався” (с. 90). Прикладання до грудей крихітної знайди дає можливість Ізабель спізнати абсолютне материнство, але поглиблює Томове сум’яття.

Ім’я “Люсі” (від лат. “світло”) – знакове для самої дівчинки і причетних до її долі осіб. Цю дитину Ізабель приймає як подарунок небес: “Пригаслий після викидня материнський інстинкт […] ожив із появою Люсі, як щепа приживається й росте на кущі троянди. Вона цілковито віддавалася дитині, котра так потребувала материнського піклування. Пережите горе та віддаленість від світу перев’язали рану й тільки зміцнювали зв´язок з немовлям зі швидкістю, яку може створити лише природа” (с. 94). Материнський інстинкт Ізабель переважує всі канони й істини, тимчасом Том губить відчуття душевного комфорту, хоча й має сумніви щодо власної позиції: “Хто він такий, щоб розлучити цих жінку й дитину” (с. 94). В ізоляції, подалі від людського ока, Ізабель розквітає, запливає “у власний світ божественного благовоління, де молитви почуті, де дітей прибиває з Божої ласки течія” (с. 99); натомість “екзистенційна порожнеча” Тома дедалі глибшає: як доказ – його систематичні “втечі” на маяк, тривожні сновидіння, що можуть бути потрактовані як втрата внутрішньої рівноваги, самозрада, згуба власного “Я”: “[…] він тонув, відчайдушно махаючи руками й ногами, намагаючись знайти землю, але не було на що стати, не було нічого, щоб утримати його на плаву, окрім русалки, за хвіст якої вхопився Том, котра почала тягти його дедалі глибше й глибше в темну воду, поки він не прокинувся в холодному поту, задихаючись” (с. 96). Що ж до снів Ізабель, то вони навпаки спокійні і блаженні.

Кожен із подружжя Шерборнів має свої страхи. Тома лякає поступове відчуття Люсі як вагомої, сутнісної частки його власного світу: “Кожного разу, коли вона спить, я починаю дихати в одному ритмі з нею. Це схоже на те, як я залишаю все, щоб засвітити маяк” (с. 99). Страх Ізабель зумовлений усвідомленням повноти щастя, передчуттям його кінцевості. “Іноді я немов сп’яніла від любові до неї і до тебе теж, – звіряється чоловікові. – Якби мене зараз попросили пройти по прямій лінії, я б не змогла” (с. 104).

Вимовними є судження Тома про амбівалентну природу океану – вони либонь резонують дуалістичне буття кожного з героїв роману: “[…] Індійський океан – красивий, спокійний і теплий. Південний океан, той, що на іншому боці, – дикий та небезпечний” (с. 93). Загрозу й небезпеку несе передовсім “відкритий” простір за межами “закритого” Януса: звідси – численні людські трагедії. Зосібна дізнаємося про загибель на війні старших братів Ізабель – Алфі та Г’ю. Втративши первістків, Віолетта Ґрейсмарк сповна розуміє незмірність страждань єдиної доньки: “[…] ніщо і ніхто, жодні гроші ані щось інше на землі ніколи не зможуть заглушити цей біль” (с. 107). І все-таки Ізабель певна: Люсі несе зцілення кожному з членів її (Люсі) нової родини.

Переломним моментом роману стає день хрестин. Правда про біологічних батьків Люсі (Ханну і Франца/Френка Ронфельдтів) поглиблює усвідомлення драматизму людських доль. Як виявиться згодом – то вже другі хрестини дівчинки, обряд здійснював той самий духівник, і не вперше Люсі була “заворожена яскравими вітражами” церкви.

Авторка не дає жодних оцінок подіям і героям, не засуджує і не виправдовує. Чи ж наважаться читачі? Чи коректно порівнювати/протиставляти дві трагічні жіночі долі, зважувати на терезах страждання Ізабель і Ханни? Чи тактовно співчувати одній, закидаючи егоїзм іншій? Кожна з них має право на жіноче щастя, але жодна не пізнає в абсолюті. Дізнавшись, що біологічна мати Люсі жива, Ізабель натхненно захищає дароване Згори материнство, разом із тим, молиться за спокій Ханни. Доля останньої розкривається перед читачами вже після повторних хрестин Люсі. Ханнин чоловік Френк, австрієць, “чужинець”, для обивателів Партаґезу стає уособленням ворога, хоча жодного стосунку до війни не має. У знаковий День пам’яті сп’янілі колишні бійці-австралійці вирішують поглумитися над Френком, що й призводить до трагедії на човні. Життя Ханни – молодої дружини й мами – губить сенс, втім вона не припиняє вірити у щасливу розв’язку. Два анонімні листи дарують надію на зустріч із донькою Ґрейс, але потверджують смерть чоловіка. Непростими є взаємини Ханни з батьком (заможним і шанованим Септимусом Поттсом), котрий відмовляється благословити її шлюб і дослівно відчужується від непокірної доньки, але згодом допомагає із пошуками зниклої Ґрейс. Перед читачами розкривається драматизм життя Септимуса – від трагічної загибелі батька, приреченості хворої матері, емігрантства до передчасної смерті дружини. Усі матеріальні блага є результатом настійної праці Поттса з дитинства, його волі до життя.

Подружжя Шерборнів спочатку сприймає Ханну Ронфельдт як абстрактний образ, віддалене поняття. Усамітнюючись біля трьох хрестів, Ізабель у молитвах не забуває про першу матір Люсі. “Тут була її церква, її святе місце, де вона молилася, щоб Бог скерував її, допоміг стати гідною матір’ю” (с. 139). Що ж до Тома, то він неодноразово вимальовує Ханну в уяві, силкується відтворити образ жінки-страждальниці, але бачить “тільки руки, що ховали заплакане лице”. Том зізнається, що “Лулу з маяка” важить для нього “більше, ніж усі тисячоліття, які були до неї” (с. 145). Натомість ставлення до Ізабель є амбівалентним і межовим: “[…] Том розривався між любов’ю, бажанням бути з нею і відчуттям, що він не може дихати. Ці дві емоції накладалися одна на одну, нез’ясовані” (с. 145). Так чи так, віра у щасливу сім’ю не гасне. “[…] сім’я – це не штиль на морі, навіть якщо ти зустрів саме ту. Тут треба подолати довгий шлях. І ніколи не відомо, що тебе чекає на ньому. Ти заздалегідь погоджуєшся на все. Дороги назад немає” (с. 149) – Том Блуї.

Щось містичне є в тому, як притягує Люсі місце поховання Френка. Тимчасом Том закидає собі святотатство: “[…] чоловік не міг бути похований з належними почестями; і навіть спогади про нього не залишаться в серці Люсі, на що має право кожен батько” (с. 157 – 158).

Смерть Томового батька оживлює минуле, перед очима героя з’являються обличчя убитих ворогів. Відчуття провини за брехню, пов’язану з човном, вивершує покуту. А коли тиск минулого стає нестерпним, Том звіряється не Ізабель, а старшому другові Ральфу. “Живи теперішнім. Виправ те, що можна виправити сьогодні, а минуле відпусти” (с. 160), – радить останній (згодом Ральфу сповідатиметься й Ізабель).

Після хрестин Люсі дистанція між членами подружжя дедалі більшає: вони – ніби дві відсторонені реальності. Руйнування власного світу, сімейного буття Том артикулює відмовою лагодити будинок.

Очна зустріч із Ханною стає кульмінаційним моментом. Напруження зростає, адже виявляється, що Том був знайомий з тією жінкою ще до Ізабель. Шлюб опиняється під загрозою. Але не ревнощі руйнують сім’ю, а зрада одного з друзів (Блуї), котрий під материним тиском видає Шерборна поліції. Трансформації Ізабель кардинальні – поведінку жінки годі передбачити: з берегині сім’ї вона перетворюється на холоднокровну й жорстоку карательку. Дика вовчиця, в якої відбирають дитя, попри все жадає помсти. У висліді Том губить відчуття опори, втрачає онтологічні орієнтири, як світло маяка: “[…] бажаючи, щоб вона (Ізабель – Г. К. ) подарувала йому, як у старі добрі часи, усмішку, що зазвичай нагадувала чоловікові про світло на Янусі, – незмінна, надійна точка у світі, котра означала: він ніколи не заблукає. Але сяйво зникло” (с. 189).

Думається, найбільш емоційною є третя частина книги. “Готуйтеся плакати” – попереджає потенційних читачів роману Сюзанна Мідовс (The New York Times) . Справді, прощання арештованого Тома з Люсі, розлука дівчинки з Ізабель, протести Люсі-Ґрейс, категоричне неприйняття нею Ханни нікого не лишать байдужим. Навіть Том попри явну внутрішню легкість (як результат позбавлення тягаря брехні) сумніватиметься у власному виборі: “Він почувався так, наче його заживо підвісили на м’ясний гачок. […] чому вся його любов набула дивної неправильної форми, наче промінь світла, що заломлювався й викривлявся в складній системі лінз” (с. 198).

Матиме сумніви й Ханна: чи зможе надолужити втрачене, повернути вкрадене? Що переважить – бажання помсти чи Господня любов і всепрощення? Віра у поступове “повернення” Ґрейс нерідко нівелюється накладеним відбитком “інших батьків та іншого життя”: “[…] її дитина прожила життя без неї, без жодної думки про неї. З ганьбою Ханна зрозуміла, що відчувала себе зрадженою… власним дитям” (с. 329). А надто, коли стає свідком випадкової (проте вкрай емоційної!) зустрічі доньки з Ізабель: “Уперше вона усвідомила масштабність крадіжки. Перед жінкою було свідчення того, що в неї вкрали. Вона побачила сотні днів і тисячі обіймів, які поєднували Ізабель та Ґрейс, усю викрадену любов. […] Та жінка і дитина переплелися як єдине ціле, котре ніхто й ніщо у світі не могли роз’єднати” (с. 240). “Екзистенційна порожнеча” Ханни сягає межі: як доказ – піднімання на доньку руки, тоді як некровна мати Ізабель виховувала дівчинку в абсолютній любові та ніжності. Молитви до Бога, туга за покійним чоловіком, впізнавання/зчитування знайомих рис у доньчиному портреті допомагають Ханні вивищитися над особистими образами. Але процес духовного очищення (катарсису) не буде легким; матиме місце навіть виболена готовність Ханни повернути дівчинку Ізабель, якщо Том візьме на себе провину за смерть Френка. Чи згодиться на таку пропозицію Ізабель? Кого вибере – доньку чи чоловіка? Лист від Тома й чуттєве побачення з ним у відділку поліції стають вирішальними у цій заплутаній дилемі. Так само, як спогади про Френка та його життєву позицію зцілюють Ханну: “Я можу дозволити собі гнити в минулому, витрачати час, ненавидячи людей через те, що відбулося, подібно до того, як робив мій батько, або я можу пробачити й забути. […] ми завжди маємо вибір. Усі ми” (с. 282 – 283).

Дві стражденні жіночі долі у третій частині роману розгортаються паралельно. Материнський інстинкт кожної надто потужний і рівночасно межовий, адже несе в собі спасіння/знищення, творення/руйнування. Отже, чи врятує Тома Ханна, як він її свого часу? Чи перекладе на себе долю провини Ізабель, чи скине зі себе тягар брехні, тим самим зменшивши термін ув’язнення чоловіка? Так чи так, Том незламний щодо своєї позиції: “Ви думаєте, що, зруйнувавши життя дружини, я почуватимуся вільним?” (с. 254) – адвокатові Джеральду Фіцджеральду.

Багато душевних колізій “оголено” перед аудиторією, а втім, немало лишається “за кадром”. Подальші двадцять років приховані від читачів. Можемо лише припускати масштаб страждань героїв роману, їхні потуги досягнути душевного спокою. Нарешті реалізується мрія Ізабель посадити трояндовий сад, зароджена ще на острові Янус Рок. Але хвороба душі генерує невиліковну тілесну недугу. “У церковній залі після похорону було мале зібрання. Том залишався там настільки довго, наскільки вимагала ввічливість. Але він хотів, щоб люди справді знали, за ким вони плачуть: та Ізабель, котру він зустрів на пристані, така сповнена життя, і сміливості, і нещастя. Його Ізі. Його інша половина неба” (с. 294).

Візит дорослої Люсі-Ґрейс два дні по тому бачиться запізнілим, але він засвідчує, що бажаний спокій таки віднайдено. Прощальний лист Ізабель зі збереженими дитячими речами… Подяка Люсі-Ґрейс за спасіння й виховання… Її пам’ять про вітер, хвилі, океан… Благословення Ханни на ці відвідини… Маленький згорток (син Кристофер) як символічна копія крихітної Люсі – повернення у світле минуле і віра у світле майбутнє.

Посивілий Том вдивляється в обличчя дорослої жінки й упізнає деякі риси дівчинки; вочевидь щось подібне свого часу переживала й Ханна, коли в чотирирічній Люсі шукала немовля Ґрейс.

Спізнаючи невимовний біль від утрати Ізабель, Том не сумнівається: “світло з’явиться знову”…