Повість Ніни Бічуї не потрапила до моїх рук у дитинстві, хоча й була видана великим накладом. І, можливо, це добре, оскільки я змогла подивитися на неї вже дорослим поглядом, не сприймаючи як відбиток не такої вже й далекої історичної дійсності.

Часто книги, які побачили світ за радянських часів, мають однакову долю – забуття. І забувають ці книги поступово і з усім відомої причини, хоча й написані ті книги талановито. Причина у тому, наскільки багато у книзі ідеологічного підтексту. Якими б гарними не була книги «Королівство кривих дзеркал» чи «Два кольори веселки», але дуже важко пояснити дитині, чому головні герої носили червоні краватки, яким символом вони були і чому тих речей так боялися вороги казкових світів.

У книзі Ніни Бічуї ідеології немає, хоча історичне тло епохи присутнє, але епоха виписана так тонко і з такими психологічними деталями, що сприймається як повноцінний художній світ, який не потребує від юного читача додаткових знань про реальність. І це чудово, оскільки лише у такому разі реалістичний твір може пережити свій час.

Головних героїв твору четверо – Славко Беркута, Юлько Ващук, Ліля Теслюк і Стефко Вус.

Усі вони підлітки, але підлітки розумні, зі своєю думкою, на чию долю вже випадали випробування. Всі вони особистості, розвинені, по-своєму талановиті, які шукають свій шлях у житті. Інколи думаєш, що спостерігаєш за дорослими людьми, але ця дорослість природна.

Мені часто зустрічалася думка, що у минулому дорослішали раніше, як раніше стали дорослими наші батьки й дідусі та бабусі нинішнього покоління юних читачів. І в цьому твір також цінний, оскільки показує, як і про що думали попередні покоління, якими були наші батьки.

Але водночас виявляється, що весь спектр проблем, розкритий у творі, так само актуальний і сьогодні, і буде зрозумілий кожному поколінню, яке прочитає цю історію по-своєму, зануриться у неї і знайде свої відповіді на вічні запитання. Ніна Бічуя не пише про епоху, яка є лише тлом для розвитку її персонажів. Вона пише про людей, й у цьому контексті дуже важливо розуміти, що хоча у назву повісті винесене ім’я одного героя, але кожен читач обере для себе найближчого психологічно персонажа.

Кожен образ складний і багатогранний. Не зважаючи на свій вік, у кожного героя є минуле.

Дуже розумний, талановитий художник і відмінник Юлько Ващук неймовірно самотній. І ця самотність, відмежованість від інших, неможливість жити так, як живуть його однолітки, відсутність повноцінного спілкування з дорослими, з якими йому було б цікаво, поступово їсть цього героя зсередини. Його випробування – постати перед світом і знайти себе на його просторах. Це неймовірно складно, особливо коли ти сам, і нікому зрозуміти і підтримати, а та справа, до якої маєш найбільший хист, не поцінована.

У Юлька немає внутрішнього стрижня, він загублений між історичними епохами, які вивчає, і людьми, до яких йому байдуже, і яким він потай заздрить, бо інші радіють життю. Юлько хоче спілкуватися, але боїться спілкування, навіть його найкращий друг Славко Беркута водночас є в очах Юлька ворогом, якому Юлько мститься підлістю за те, що вважаю Славкове життя надто простим порівняно зі своїм.

І цей складний психологічний клубок проблем породжує жорстокість, невпевненість, внутрішню неорганізованість і нестійкість світосприйняття. Спочатку Юлько ображає поранену сороку, потім принижує інших, тоді намагається підмовити місцевих хуліганів побити Славка, підстерігши його ввечері, коли той вертається з тренування, а коли ситуація складається так, що план з побиттям провалюється, а Юлько опиняється в міліції, хлопець називається Славковим іменем, чим спричиняє купу проблем своєму однокласникові.

Який вихід з цієї ситуації для Юлька?

В якомусь сенсі мені неймовірно шкода цю людину, яка заплуталася в собі, бо я його розумію. Багато неординарних талановитих підлітків помиляються, намагаючись знайти своє місце під сонцем. Єдиний шлях, як на мене, це повірити у своє обдарування. Лише тоді, згодом і навряд швидко, коли людина буде гідна спілкування з так само неординарними і талановитими, знайдуться й однодумці, й визнання у суспільстві.

Опуститися до рівня інших і розчинитися серед колективу, бути таким, як усі, – не вихід. Зробити жорстокість і зневагу своїм непробивним щитом і гострим мечем – не вихід так само. Але, певно, саме так з розумних й обдарованих виростають геніальні злочинці, які мстяться суспільству за свої не розділені думки і радощі, за свою невимовну самотність. Якщо, звісно, життя не ламає їх раніше...

Чи знайде цей єдиний правильний шлях Юлько? Цю відповідь авторка залишає за кадром. Але я сподіваюся, що таки знайде.

Славко Беркута при своїй удаваній простоті також дуже складний образ. Славко сміливий, добрий, щирий. Він не хоче ображати інших. У його серці немає місця підлості. І це той герой, який має внутрішній стрижень.

Життя било Славка найбільше за всіх, хоча, можливо, Стефко страждав ще більше. Будучи малим, Славко дуже сильно захворів, не міг ходити, мав лишитися інвалідом. Але, як це зазвичай буває, завдяки сильній волі і духу, Славко перемагає хворобу. Долаючи страшний біль, він вчиться ходити, тоді потай іде на ковзанку.

Мимоволі захоплюєшся силою цього героя. І його теж усім серцем розумієш.

Славко – борець, йому нічого не дістається легко. Абсолютно нічого. Й у навчанні, й у спілкуванні. За все йому доводиться платити, він безперервно пізнає себе і світ, удосконалює свої вміння постійно пробує щось нове, шукає свій шлях. Він сміливо йде у печери і захоплюється спелеологією, тоді починає тренуватися на шпагах. Але внутрішнє бурхливе життя цієї людини лишається непоміченим його оточенням.

Певно, лише батьки розуміють свого сина, впускають його у своє доросле коло, усвідомлюючи, що і далі на Славка чекає не менше випробувань.

Це такий хрест, який доводиться змалку нести хлопцю, але врешті-решт, він виростає гідним, хоча це дуже нелегко. Найбільше випробування Славка – щастя Юлька, якому, на його думку, все дістається легко без будь-яких зусиль. І це причина, чому Славку застить очі образа на світ, в якому одним доводиться важко працювати, а іншим все підноситься на тарілочці з синенькою смужечкою...

Дуже сильна сцена двобою між Славком і Юльком. Так, Юлько ніколи не тримав шпаги в руках, і Славко ні в якому разі не мав битися з неосвіченим. Але... ж хіба можна засуджувати його за бажання хоч раз побачити, у його розумінні, кращого від себе переможеним?

І, насправді, це не боротьба між образою і заздрістю. Цей двобій – втілення величезного непорозуміння між людьми.

Шпага Славка ламається, завдаючи Юльку важкої рани, знайдений життєвий шлях вислизає з-під ніг. За помилку Славко жорстоко розплачується, коли його звинувачують у зовсім іншому злочині, а суспільство готове відвернутися.

Славку важко бути самому, оббреханому, але він тримається, хоча й з останніх сил, і тримається гідно. І наскільки важливим виявляється для нього почути від друзів, від однокласників, від розумних та небайдужих дорослих те заповітне: «Ми тобі віримо!».

Й іноді здається, що це внутрішня сила Славка і віра в нього інших людей і сприяла позитивному вирішенню, здавалося б, безнадійної ситуації. А Юлько... Юлько сам себе покарає за підлість. Він вміє себе карати, й у випадку з розчаруванням у батьку і родині, ми це дуже добре бачимо. Але чи покається Юлько? Чи зізнається у ганебному вчинку? Чи це йому допоможе? Чи навпаки, згубить?..

Які складні запитання і які життєві... Ця глибоко психологічна книга відкриває яскраву палітру людських стосунків, де кожен віднайде себе.

І поступово стає зрозуміло, чому саме «Шпага Славка Беркути», бо зброя немає своєї волі, вона не несе відповідальності, у чиїх руках опиняється, і чи буде використана на добру чи на лиху справу. Зброя може захистити, а може вбити: так само і слово може зцілити і підтримати, а може зганьбити і знищити. І тільки людині вирішувати, як вчинити, а тоді відповідати за свої вчинки перед собою й світом.

Ще хочеться сказати про двох героїв, про яких зазвичай мало пишуть, – це Ліля Теслюк і Стефко Вус.

Успішна Ліля – розумна, талановита, але водночас добра і, навіть, дещо проста. Вона любить бути в центрі уваги, але й може приносить користь іншим. Це людина настрою.

Ліля полюбляє хизуватися своїми успіхами, бути кращою за інших. І вона справді багато вміє. Дівчинка настільки гарно знає англійську мову, що може вчити інших, і робить це, поки не відволікається на щось інше. Ліля знімалася у кіно, часто бувала на телебаченні.

Її життя сповнене цікавим досвідом, яким вона радо ділиться. Ця дівчина успішна, але це не затьмарює її постать, хоча й часом Лілі дуже важко.

Найважче випробування Лілі – на мою думку – це навчитися спілкуватися з колективом, стати його натхненницею і душею. Саме Ліля найбільше прагне допомогти Славкові, коли той потрапляє у біду, хоча раніше ображалася на нього за неуважність, яку вбачала у поведінці хлопця.

Між Лілею і Славком є конфлікт. Вона – творча натура, балерина, яка виступає на великій сцені, і це прояв одного з її яскравих талантів. Натомість у тренуваннях Славка дівчинка бачить лише розвиток фізичних здібностей, не розуміючи, що бойові мистецтва мають під собою важливу світоглядну філософію.

Поступово Ліля успішно долає цей стереотип і знаходить і себе, і повноцінне спілкування, і, можливо, вірного супутника на все життя.

Інший не менш цікавий персонаж – Стефко Вус. Цьому хлопцю не пощастило у житті, його батько випиває. У Стефки немає справжніх друзів, його виховує вулиця, поступово підштовхуючи до злочинного життя.

Але важливо те, що Стефко не змальовується як хуліган і потенційний злочинець, читач бачить його внутрішній світ, ділить із хлопцем його біль і самотність, співчуває і, можливо, інакше подивиться на подібних людей у своєму житті.

Щасливим Стефко був лише у дитинстві, і провідником у світ була його бабуся, яка померла. Та натомість, нині у житті хлопчика з’явилася інша подібна людина – стара вчителька, чиє тепло, і хочеться палко вірити у це, розтопить самотнє, але добре серце цієї людини.

Ображена Юльком поранена сорока, яку Славко і Стефко приносять вчительці, щоб та вилікувала птаха, видужує. І тому, сподіваєшся, що ця людина зможе допомогти і Стефку знайти себе і вилікуватися від самотності і невпевненості, а найголовніше від байдужості.

Бо як інакше розцінювати його поведінку, як не проявом байдужості, коли Стефко погоджується допомогти Юльку знайти тих, хто помститься Славку замість юного розумника?

Світ, який раніше дарував Стефку найсмачніші яблука і говорив із хлопцем, – несправедливий і жорстокий. Чому ж цей світ має бути справедливим до Славка Беркути?

Стефко пробує зупинити Юлька, хоча й невдало, і це вказує, що вогник людяності ще жевріє у його серці.

«Шпага Славка Беркути» – психологічно складана і правдива книга, в яку поринаєш з головою, у чиїй вишуканій мові купаєшся, а образи і метафори хочеться смакувати... А ще про цю книгу потрібно говорити, нею прагнеш ділитися і з молодшими, і з однолітками, і зі старшим поколінням.

І чим більше думаєш про цю книгу, чим більше повертаєшся, тим чіткіше розумієш, що ось вона – психологічна проза, яка не старіє, і може стати ліками від самотності і відповіддю на найважливіші у будь-якому віці запитання: «Хто ти є? Чого вартий? І чи маєш сили шукати свій правдивий шлях у житті, а тоді йти по ньому?».

Я щиро вдячна Ніні Бічуї за неймовірну книгу, з чиїм світом не хочеться розлучатися.

Твір починається лапатим снігом, який укриває місто, і закінчується так само снігопадом. На чистому сніговому полотні кожен пише своє життя, й у тому усі ми рівні і вільні у виборі – герої книги і люди з будь-якого часу.

І я всім серцем вірю, що історії життя, які ми напишемо, будуть гідні талановитої оповіді, яка колись допоможе жити іншим.