Ця книга, створена художником, скульптором і галеристом Олександром Міловзоровим, мусила бути видана щонайменше рік тому. Все було готово: фото, текст, верстка; бракувало тільки коштів. Кілька виставок, що на них були продані кращі роботи митця, допомогли вирішити цю проблему, і ось книга, що більше відповідає критеріям альбому, а насправді є радше мемуарами художника як за професією, так і за покликанням, з´явилась на світ — з чим можна привітати не лише її автора та обране ним видавництво, але й читачів, небайдужих до творчості митців київської школи.

У цій книзі, — отже, все-таки книзі, попри альбомний формат — 35 розділів, плюс вступ і хронологічна табличка виставок Олександра Міловзорова. Звично, в ній йдеться насамперед про мистецтво. Кожен розділ є розповіддю про той чи інший цикл робіт, обумовлених певним місцем, часом, а також замовленням, — зовнішнім або тим, що спонукає митця працювати навіть тоді, коли в ролі замовника мусить виступати він сам.

Розкішні ілюстрації супроводжуються цілком музейними описами творів, тому читач до кінця не знатиме, як саме слід сприймати це видання: в якості мемуарів чи все-таки художнього альбому. Ця стилістична невизначеність, проте, цілком відповідає темпу часу, в котрому примарна наука культурологія затято розмиває кордони між осібними гуманітарними дисциплінами.

Книгу написано двома мовами; точніше, кожен розділ, залежно від настрою оповідача, транслює той чи інший рівень київського тексту. Окрім численних ілюстрацій та ключових точок спогадів, в ній надруковано чудові, — кажу це цілком щиро — вірші художника.

Це дійсно насамперед і передусім київська книга, — в розумінні двомовності будь-якого корінного киянина; походження та звиклого місця життя і творчості автора, — і, зрештою, з точки зору атмосфери, котра все це — хронологію подій, послідовність виконання тих чи інших художніх циклів, проживання вражень численних пленерів — перетворює у неспішну застільну розмову, де приємні та цікаві теми та особисті враження значно важливіші від тем гострих чи, тим більше, актуальних.

У тексті не бракує згадок щодо напоїв і страв, і ця форма любові до життя і вміння розумітись на його найпростіших радостях створює додатковий ефект, який, не надто напружуючись, можна назвати емоційним комфортом.

Внутрішня логіка цієї книги зосереджена довкола настрою автора, — ледь примхливого, добродушного і дуже уважного, а загалом схильного радше до людяного тепла і радості, аніж до гострих зауважень в стилі кращих традицій не стільки популярного, скільки обов´язкового за часів колишньої країни критичного реалізму.

Спогади зазвичай змушують автора дистанціюватись від описуваних подій — проте тут не йдеться про жодну дистанцію. Навіть найстрашніша з них, часова, розмивається здатністю оповідача цілковито занурюватись в тему розмови, ненав´язливо “відключаючись” від всього іншого, — і передаючи цей неймовірний загалом ефект читачеві. Сказане підтверджує розмовний стиль книги, — легкий і невимушений, світлий і приязний, рівно далекий як від застиглої зашореності людей, обумовлених виключно власним стилем або статусом, так і від застиглої наукоподібності неякісних довколамистецьких текстів. При цьому жодна з розповідей художника не грішить солодкавістю, натомість залишаючи ледь помітне відчуття внутрішньої незалежності точки зору оповідача — і це зрозуміло: адже йому немає чого випрошувати, і він не має ніякого бажання запобігати ні перед читачами, ні перед героями своєї книги. Це посилює відчуття приватної розмови, в котрих, трапляється, з´являються на світ дійсно гарні мистецькі ідеї.

Врешті, провідною якістю альбому Олександра Міловзорова є його образотворчість — в розумінні ясно вираженої здатності в процесі відтворення атмосфери та обставин того чи іншого міста або відтинку часу створювати маленький, ледь казковий, напрочуд затишний світ, в якому читач — принаймні мене це цілком стосується — почувається вдома.

Власне, книгу, видану накладом у 500 примірників, складно рекомендувати широким верствам читачів. На мою думку, вона потрібна гуманітарним бібліотекам; вітчизняним мистецтвознавцям і культурологам, небайдужим до мистецького життя Києва другої половини ХХ — початку ХХІ століття; їй важливо також потрапити на книжкові полиці читачів, котрі цінують спогади, рівно далекі від критики епохи, і від нудної журналістської прискіпливості нон-фікшн — позаяк зосереджені на тому, про що все життя йдеться автору: на тонкощах мистецтва, на його складних стосунках з ремеслом і повсякденням.

Словом, на всьому тому, що дійсно здатне надати сенс людському життю, розташованому в серці досить великого і дуже старого міста.