Хто любить заучувати застарілі альманахи української літератури, видані ще минулого століття, той із легкістю може сказати, що сучасної української літератури, як такої, не існує, оскільки нема жодного сучасного письменника, який би зміг чимось, окрім історичної тематики, зацікавити читача. Так, історію нам треба знати, проте читаючи праці різних дослідників ми і сприймаємо її не як щось єдине, ціле, а як думку тих, хто щось хоче від себе додати, або ще краще по-іншому сказати ті самі факти, доводячи свою правоту. Тому і залежуються у книгарнях історичні праці дослідників, адже у новому часі хочеться щось нове прочитати, небачене, оригінальне.        

Проблема сучасної української літератури полягає найбільше в тому, що немає ані школи, ані організації, яка б дозволяла тому чи іншому поету чи письменнику пройти певні етапи, після яких творча індивідуальність сама б зрозуміла, варто їй писати чи ні.  

Звісно, на стежину популярності зараз, мимо всіх перешкод і негараздів, виходять нові імена, про які ще кілька років тому нічого не було відомо. Проте дивно досі є, коли хтось сміє починати свої критичні рецензії із слів: «На жаль, сучасна українська література зараз нічим не дивує». Багато критиків чи літературознавців це намагаються довести, натомість ті праці мало хто і читає, зачитуючись у ту мить новим подихом в українській літературі, який давно варто віднести до класу нового стилю чи течії, висуваючи на перший план насамперед оригінальність та інтелектуальність думок самого автора. І варто почати цю течію із письменника, нові книги якого українські читачі чекають не менше, як підлітки нових сезонів популярних американських серіалів. Хто не вгадав про кого мова, той ще не читав книги Макса Кідрука. А дарма. Здалося б нарешті почати.

Черговий роман автора, а точніше технотрилер, який і започаткований в українській літературі Максом Кідруком, має назву «Бот: Ґуаякільський  парадокс», і дивує навіть самою назвою. Довгоочікувана книга вересня була ще й тому, що усі читачі, знайомі із творчістю цього автора, чекали цю книгу ледь не три роки, відколи вийшла перша частина цієї книги у 2012-му році. Проте чомусь здається, що із ще більшим нетерпінням чекатимуть і третю частину «Боту», аж поки нарешті не почнуть знімати українські або й навіть зарубіжні режисери фільми, сценарій до яких практично уже готовий і мало що прийдеться дописувати сценаристам.

Так чим же так міг зацікавити Макс Кідрук читачів? Чому його творчість так усі радо приймають, а книги передають з рук у руки, як то кажуть «поки ще тепла»? Варто цей факт трішки проаналізувати, особливо зупинившись на новій книзі «Бот: Ґуаякільський парадокс», яку, до речі, автор мало де ще встиг презентувати, але частковий тираж уже розкуплений, і не розчарував нікого.

Продовження спогадів, яких неможливо ні в клітку сховати, ні забути. На початку роману стає зрозумілим те, що у одній із частинок нашої Землі, у певній місцевості (навмисне не роблю спойлерів), люди раптово почали хворіти дивною хворобою: «Симптоми охоплюють розлади емоцій, мислення, орієнтування, сприйняття та пам’яті. Пацієнти цілковито відірвані від реального світу, дезорієнтовані, галюцинують, невиразно сприймають усе, що відбувається довкола, і до того ж неймовірно агресивні. Окремі випадки можна було б списати на психоорганічний синдром, однак у 99% хворих немає ні слідів від травм, ні ознак ушкодження мозку ззовні» [68]. Тому троє давніх героїв першого «Боту» відправляються знову туди, від чого тікали більше як 5 років. Причому великий авторський плюс ще у тому, що героями є не лише клас одного народу чи нації, а так би мови представники певних країн, яких колись доля звела разом, і за прикрим збігом обставин не розлучає досі.

Протягом кількох років, ще не відійшовши насамперед психологічно від страшних подій минулого, троє головних героїв по-своєму переборювали стрес. Найманець Хедхантер, мимо своєї рокерсько-байкерської статури, присвятив себе Богові; киянин Тимур Коршак так більше і не міг бути програмістом, хоч не уявляв без цього заняття колись свого життя, а психіатр Лаура Дюпре сама потребує психіатра, причому постійного. У всіх трьох героїв певні зрушення через події, про які варто прочитати і не описувати в рецензіях, адже в принципі щоб усвідомити і звернути увагу на самі події, або їхні причини та наслідки, варто б узятися за наукове дослідження, причому вийшла б непогана монографія. Те, що заново переживають герої технотрилеру «Бот: Ґуаякільськийпарадокс» як дивує, так і вражає. Справді, за історію української літератури мало хто зміг створити наскільки цікаву розповідь, яка б увібрала у себе елементи фантастики, ліризму, науки, медицини, психологізму, жахів, і це ще далеко не все. Причому читач ніби вірить у те, що це сталося, оскільки елементи деталізації не дозволяють сумніватися, що автор це все вигадав. Точні координати, описи приміщень, місцевості, людей, послідовність думок та дій примушує читача поринути у країну абсолютно йому не відому, але з перших сторінок немов би якусь таку знайому, рідну, цікаву, хоча і по-своєму страшну через парадоксальність події, яка там відбувається.

Макс Кідрук ознайомлює читача краще зі світом. У ті місця водночас хочеться, але не хочеться їхати. Ми бачимо людей, які невідомо від чого такими стали, хоча всім здається, ніби все логічне, не викидаючи з голови історію першого «Боту». Але знову ж таки: чому такий проміжок часу; чому виключно тропічна місцевість; через що всі ті люди почали однаково хворіти, якщо хвороба не передалася повітряно-крапельним шляхом? У новому «Боті» більше питань, ніж відповідей. Але розвиток подій не дозволяє над цим довго задумуватися, оскільки з кожною сторінкою ми дізнаємося все нові та нові деталі, через які не можемо передбачити, що буде далі. Навіть читається ця розповідь якось не так, як інші. Чи то формат книги читабельний, чи то розповідь незвична і цим цікава, чи навіть сама мова. Виважений стиль дозволяє читачеві не просто насолодитися правильною побудовою речень, а навіть через стрес героїв вчити як правильно треба лаятися. Ні, автор не вчить нас як правильно словесно виражатися, просто рідко де можна простерегти в сучасній українській літературі таку «щиру» українську лайку. Причому читач розуміє, що без цього ніяк у творі неможливо обійтися.

На що б могли накинутися сучасні критики, щоб нову книгу Макса Кідрука дещо принизити, знайти відштовхуючі елементи, щоб читач не спішив хвалити цю книгу? Що б хто там не вигадував, але написати про книгу погано він зможе лише тоді, коли читатиме її «по-діагоналі» та за принципом «Я книгу не читав, але ось, що хочу сказати». Окрім однієї з головних проблем у творі – невиліковної хвороби сотень людей, можна тут провести аналогію із всезагальною дійсністю, яка також невідомо від чого, але масово хворіє. Гнів, який ми в собі завжди намагаємося через моральні принципи сховати, рано чи пізно, але завжди про себе заявляє невчасно. Додати до нього присмак відчаю, страху, невпевненості і кілька душевних психотравм – виходить суміш неконтрольованих дій та вчинків, через які не стають зразу «сутінковими», але і мало що бракує. На жаль мало хто у світі усвідомлює, що планета з кожним днем гине, а коли виникає якась епідемія і лікарі нічого не можуть вдіяти, залишається хіба знищити тих людей, які піддалися невиліковній епідемії, щоб заражені не піддали ризику інших людей, які так само невиліковно можуть заразитися. І хто би там не був винним за цю епідемію, він не постраждає, натомість постраждають абсолютно ні в чім не винні люди. А в цьому і вся трагедія. Згадати лише наслідки безглуздого вчинку на Чорнобильській АЕС…

У новому технотрилері Макса Кідрука щось подібне можна простежити. Автор не просто придумав таких собі «сутінкових», а показав своєрідну проблему людства. Та й придумати таку історію не просто, а ще й написати, перевірити, виправити, додати, відняти, переосмислити, перечитати, знову дещо забрати і дещо додати… Заплутано, але на подібну річ іде не менше 3-4 років, і це ще оптимістичний прогноз. Як зазначає сам автор у післямові: «Ще рік тому я вважав, що працюватиму над «Ґуаякільським парадоксом» не раніше 2018-го (роман тоді вийшов би друком аж 2019-го). На це запитання я вже відповів: бо я – довбаний оптиміст. Запитаєте: а що поганого в тому, щоб бути оптимістом? Загалом – нічого. Проте є один нюанс. Оптиміст майже завжди переоцінює свої сили – особливо, коли йдеться про дедлайни» [500]. Ну щодо самого часу творення то також вражає. Початок «Боту-2» був задуманий ще під час завершення «Боту-1». Автор сам це дає знати у післямові, проте головний текст творився 16 травня 2013 – 6 червня 2013, і 19 січня 2015 – 20 травня 2015. Погодьтеся, хоч не у рамках рецензії, але тут справді підходить єдине додати: «Це ж справді круто, Максе!»

Що буде далі із «Ботом» і що було у цій захоплюючій історії, читачеві варто самому дізнатися. Тому тур цієї книги почався, читачі задоволені, а ті, хто ще не читав книги, не розчаруються. Макс Кідрук справді творить нову українську літературу – ще не утверджену літературу середини 10-х років ХХІ століття. Хто так не вважає – переконайтеся самі.