Re:цензії

16.06.2015|07:26|Арсеній Троян

Полонений за замовленням. Книга-сповідь в’язня «ЛНР»

Валерій Макєєв. 100 днів полону, або позивний «911» / В.Макєєв. — Черкаси: Видав. Олександр Третяков, 2015. — 128 с.

Війна — дуже жалива річ. Про це можна стверджувати, не відвідавши зону АТО, ба навіть жодного разу не відірвавши улюбленої п’ятої точки від не менше улюбленого дивана. Щодень з фронту приходять невтішні звістки про гибель або поранення наших військових, мирних мешканців, руйнації будівель, а примарні кордони АТО зникають, теракти і диверсії стають «буденною традицією», політики в багатогодинних ток-шоу виступають з полум’яними промовами, де довго і натхненно говорять, доки далі гинуть люди.

Дивно, але на територіях, мешканці яких не засинають під канонаду, рівень «втоми» не менший, ніж у бійця, психіка котрого постійно перебуває в напруженні. Часто можна почути, наприклад, студента, який, начитавшись новин в Інтернеті і вимкнувши свій новенький ноутбук, важко зітхне і скаже: «Як я втомився від цієї війни!». Або якась жіночка, яка більшість дня проводить у затишному офісі, може жалітись: «Які високі ціни! Які високі тарифи! Як мені жити? Це все ця клята війна!».

От лише дивно: чому студент та жіночка уважають свої життя надзвичайно складними, а людина, яка пройшла жахи полону, закликає цінувати кожну хвилину (просто через те, що цю хвилину не повернеш) і навіть не відчуває «жадоби помсти до катів»? Мабуть, не у війні справа, чи просто цей полонений — Валерій Макєєв, волонтер, громадський діяч, який за досить дивних обставин влітку 2014 р. потрапив до лап «ЛНР» — людина надзвичайно міцного духу, котра вижила в нелюдських умовах полону і навіть спромоглась написати про це книгу.

«100 днів полону, або позивний «911»»  — це не просто нотатки в’язня «ЛНР», це посібник на тему, як залишатись людиною і бачити людей навіть серед «лугандонів» і «обкачаних метадоном орків». Хоча це доволі складно зробити: Валерій за домовленістю приїжджає на окуповану територію з метою звільнення наших, яких тримали в Краснодоні, і сам опиняється в ролі полоненого. Проїхавши останній населений пункт Лугутине, тоді контрольований ЗСУ, деякі з яких були п’яними, Макєєва та кількох журналістів «приймають» і саджають у «в’язницю». Ось як описує її сам автор: «Мене з Роман і Назаром відвели на територію колишнього промислового об’єкта і закрили в підвалі». Автор книги зазначає, що підвал «був найменш придатним для тривалого перебування»: вогко, холодно, замість туалету — півторалітрова пляшка, а ще сморід, який відчувався вже біля заґратованих дверей.

Так почався полон. Макєєва перевозять в Ровеньки, там на нього чекає новий підвал — колишня слюсарна майстерня, де замість ганчірки лежав український прапор. Це було щось на зразок традиції, якої дотримували «ополченці» на захоплених територіях. Хто переступав прапор, отримував прикладом у спину. «Жодного разу не наступив», — пише автор.

У книзі відсутні натуралістичні подробиці. «Якби мені довелось писати сценарій фільму жахів, не довелось нічого вигадувати, —  зазначає Валерій у розділі «Замість прологу». — Але я не терплю цього жанру. Розумію, що цю книгу можуть читати рідні і близькі тих, хто ще залишився там…».

Але навіть після самоцензури, описані ситуації — жахливі. Наприклад, допити в «ЛНР» проводились у «кращих» традиціях НКВС: «сідаєш посеред кімнати на табуретку, двері залишаються за спиною… відчуваєш себе у підвішеному стані, немов маріонетка».

Люди, що допитували, були професіоналами, «колишніми працівниками правоохоронних органів», котрі знали, як «надавити»: на жаль, у цьому їм допомагали не лише професійні навички, а й, наприклад, клієнтська база Приватбанку з адресами  і телефонами працівників Міністерства оборони України і їх родичів, яка невідомо-як опинились у руках сепаратистів.

Під час допитів «ополченці» не цурались спецзасобів, одним з яких була «сироватка правди». Валерію джгутом перев’язували руку, «попереджали», що від уколу можуть відмовити нирки, тому зізнавайся зараз, нацисте. Але не кололи — «таким чином діяли на психіку». А щодо приставленої до виска зброї, так це була «майже буденність». Бранець відзначає, що в такі моменти не було жодних емоцій, що і врятувало його від смерті, адже головна мета допитів — «зламати людину».

Не зламався. Не озлобився. Побої, знущання не вибили з Валерія людину. Можливо, цьому посприяло те, що і в холодному темному підвалі, і серед ненависників «укропів», і в лікарні теж були люди, які допомагали вижити. «Прийняли мене в 30-градусну спеку в шортах і капцях. Погода поступово змінювалася. Спочатку шкарпетки подарував осетин. Потім теплі шкарпетки і білизну дав азербайджанець. Лікар презентував два светри» (розділ «Два світи»).

«Віра. Надія. Любов. А ще — молитва. Ось що врятувало мене…». Валерій молився в камері, сам або зі своїм побратимом, харківським журналістом Романом Черемським. «Це були чудові хвилини мого життя. Дуже важко виносити цілковиту тишу в підвалі», — говорить про молитву автор книги.

Проте, не всі сепаратисти по-доброму ставились до в’язня-«укропа», який був уособленням усіх бід. «Кращим випадком» для прихильника України вважався розстріл, тобто швидка смерть. Якось одного із сепаратистів убила «Нацгвардія» (загальна назва «нациків» зі зброєю), його «друзі» спустились у підвал, де сидів Валерій Макєєв, і відігрались на полонених. Побої, знущання, не лише проти «укропів», а й резидентів «республіки», котрі випили зайвого або гуляли в комендантську годину, були (і, очевидно, є) звичайною справою. «Ополченці» також могли кинути в «холодну» людину, яка відмовлялась з ними співпрацювати або віддавати своє добро.

Хто виживав після допитів і побоїв, міг з’їхати з глузду в камері або почати панікувати, як це часто робили затримані за стрілянину «побратими» сепаратистів. «Дуже страшно бачити, коли людина днями лежить і дивиться в стелю — там вже безповоротні зміни в психіці». Валерій рятувався тим, що придумував собі заняття: виконував двогодинну дихальну гімнастику, читав шматок газети за 2003-й рік, потім ліпив з неї шашки, коли виводили на прогулянку, робив якомога більше кроків. «Потрібно боротись за життя» («Підвал»).

Валерія Макєєва звільнили 24 листопада 2014-го року, після чого колишній мешканець підвалу продовжив свою справу — повернення українців з окупованої території додому. На це чекав хоробрий український військовий — «Свят». Він зі своїми товаришами-танкістами потрапили в засідку, без техніки і з мінімумом набоїв зуміли «забезпечити» противника десятком «200-х». Двічі тікав з полону, за його голову давали 17 тис. грн. Бійця, який перебував у розшуку в «ЛНР», вивезли на рейсовому автобусі.

Головний лейтмотив книги — завжди, у всіх ситуаціях є люди:  сепаратист, який дає «укропам» кілька матраців, учні, які зустрічають Новий рік, співаючи «Ще не вмерла…», пересічні мешканці, готові допомогти. Але чи роблять вони погоду в загальному зброді найманців, які ладні вбивати за гроші, фанатиків, засланих з Росії спеців?

На це питання автор книги-сповіді не надає відповіді, проте він точно знає, що у всіх ситуаціях треба залишатися людиною і, головне, — його боротьба ще не завершились, адже Валерій потрапив у полон завдяки «старанням» своїх. «Твій позивний «911» реально був зареєстрований… Якщо їдеш додому — вважай, у сорочці народився: тебе замовили з нашого боку», — повідомив Валерієві офіцер після звільнення. Комусь не сподобались судові позови колишнього бранця «ЛНР» проти важливих персон України.

«Щось ми робимо не так, бо все, що відбувається, жодним чином не впливає на чиновницький світ. Це специфічна сила, і якась мізерна сила добра (добровольці, котрі воюють на Сході) і близько не може справитись». Ворог, найгірший, найнебезпечніший, такий, що б’є своїх і тільки в спину, —  зовсім поряд.

Війна триває.

 



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери