Химерна ситуація з виданням монографії львівського мистецтвознавця Віти Сусак “Українські мистці Парижа. 1900-1939” полягає, наприклад, в тому, що рецензії на цю книгу в юанет фактично відсутні. Тобто ключові книжкові ресурси обережно, у три рядки, повідомили спершу про появу видання, а згодом про те, що книга увійшла до рейтингу “Книжка року” і взяла гран-прі Всеукраїнського конкурсу «Книга Форуму видавців 2011». Натомість докладну рецензію на зміст монографії довелося шукати, і пошуки були непростими. Серед десятків коротеньких інформаційних приводів, поряд з коротеньким, на 5 хвилин, телеінтервю з авторкою та повідомленнями про презентацію французької та англійської версій видання знайшлись лише дві академічні рецензії, надруковані в збірках “Фахівцям про фахівців”. Це огляди О. Федорука (Мистецтвознавство України. - 2012. - Вип. 12. - С. 295-298.) та О. Коваля (Вісник Харківської державної академії дизайну і мистецтв. Мистецтвознавство. Архитектура. - 2011. - № 9. - С. 396-399.), а також докладна стаття Михайла Гольда.

Можливо, незначна кількість рецензій пояснюється високою вартістю книги: мало хто з мистецтвознавців та рецензентів за рівнем щомісячних прибутків здатні її придбати; ті ж, для кого така купівля не становить проблеми, навряд чи зловживають тією формою відпочинку, що нею є рецензії на якісні книги.

Відтак вкотре постає питання про систему пріоритетів українського книговидання, в котрій “внутрішній” продукт, тобто освітня література, настільки ж суттєво відрізняється від зовнішнього, тобто літератури репрезентаційної, як, скажімо, погляд на цю країну людини, що мешкає в ній з дитинства, від точки зору іноземця. У цьому випадку йдеться про репрезентативне подарункове видання, що його не соромно подарувати також і в якості окраси оселі, і воно початково орієнтовано на тих, хто системно знайомиться з українською культурою “іззовні”. Про це свідчить, зокрема, перевидання англійської та французької версій книги.

Що стосується змісту і, головне, концепції видання, то тут все трішки складніше. У тому сенсі, що цієї книги просто не могло не бути: фахівці очікували на неї з початку 2000-х, і питання полягало лише в тому, хто з численних українських авторів візьме на себе відповідальність розкрити врешті цю тему.

Гідний приклад в цьому сенсі належав історикам сусідніх країн. Першою ластівкою стала книга “Парижская школа” петербурзького мистецтвознавця М. Ю. Германа, видана у 2003 році (Михаил Герман. Парижская школа. М.: слово/slovo, 2003. - 272 с.). Автор більше ніж 50-ти книг, серед яких суто французькому мистецтву присвячено близько десяти монографій, вісімдесятирічний історик не став уточнювати національні конотації в назві книги (і в не такому вже й монолітному явищі творчого середовища полінаціональної столиці мистецтв), але, звісно, приділив дійсно пильну увагу найперше творчості художників-вихідців з Росії. Ця книга у м´якій обкладинці, з кольоровими ілюстраціями, в сенсі цінової категорії могли собі дозволити культурологи та студенти, і вона вважається непоганим посібником для як першого, так і поглибленого знайомства з феноменом Паризької школи.

Другою ластівкою стало видання подружжя варшавських мистецтвознавців Єжі та Барбари Маліновських “В колі Паризької школи. Єврейські художники Польщі” (Jerzy Malinowski, Barbara Brus-Malinowska. W kręgu École de Paris. Malarze żydowscy z Polski. - Warszawa: Wydawnictwo DiG, 2007. - ss. 316 (104 kolor), il. 297). Вважаючись другим томом класичної праці “Живопис та скульптура польського єврейства ХІХ-ХХ ст.” (Malinowski J. Malarstwo i rzeźba Żydów Polskich w XIX i XX wieku / Jerzy Malinowski. ― Warszawa : Wydawnictwo Naukowe PWN, 2000. ― 434 s., 554 il., книги, щонайменше третина якої присвячена митцям з України), ця книга, тим не менше, легко сприймалась в якості автономного видання, концепцію котрого розкривала його назва. І, як не дивно, біографії саме єврейських митців Польщі, які зробили кар´єру в Парижі в першій третині ХХ ст., становили не менший інтерес для польського читача, аніж всі інші книги, присвячені зв´язкам польського мистецтва з Паризькою школою. У якості підготовчої роботи в рукопис цієї книги увійшли матеріали багаторічної співпраці подружжя мистецтвознавців з варшавським колекціонером Войцехом Фібаком, чия колекція єврейського мистецтва Польщі вважалась кращою в регіоні і, звісно, переважно складалась саме з творів митців Паризької школи. На мою думку, ця чудово ілюстрована книга, видана в А4 форматі, у твердій обкладинці, була, окрім всього іншого, тактовним натяком на те, що подібні видання можуть, - чи й мусять, - бути в кожній країні, митці котрої входили до складу тієї феноменальної творчої спільноти, якою була для сучасників і залишилась для потомків Паризька школа.

Твір Віти Сусак складається з наступних розділів: 1. Паризька школа як мистецьке і соціальне явище. Історія та зміни в оцінках École de Paris. Початки École de Paris: Монпарнас. Академіхї та кав´ярні. Ля Рюш. 2. Перша хвиля 1900-1918 рр. Михйло Бойчук і “Школа відновлення візантійського мистецтва”. Українська громада в Парижі: 1908-1914. Творці та інтерпретатори авангарду. Абрам Маневич. “Золоте січення”. “Паризькі вечори”. Олександр Архипенко. Софія Левицька. Соня Делоне. Володимир Баранов-Россіне. Хана Орлова. 3. Друга хвиля: 1918-1939. “Божевільні 1920-ті”. Розквіт Паризької школи. Олекса Грищенко. Василь Хмелюк. Михайло Андрієнко-Нечитайло: від абстракцій до “зникаючого Парижа”. Іван Бабій. Микола Глущенко. Климент Редько. Художники-євреї України в Паризькій школі. Художники євреї Східної Галичини в École de Paris. Учні Модерної Академії. Софія Зарицька та Петро Омельченко. Паризька група українських митців. Українські мистецькі угрупування в Парижі 1920-1930-х. Мрії та реалії. 1930-і — роки тривоги. Виставки “українських парижан” у Львові. 4. Паризька школа як частина історії українського мистецтва ХХ ст.

Науковий апарат, окрім численних передмов сучасників як автора, так і її героїв (Ж.-К. Маркаде, Максиміліена Готьє та Олександра Лагутенка), включає бібліографію, - на жаль, лише вибрану (хоча статус першопрохідця нібито дозволяв авторові вказати максимальну кількість використаних джерел); ілюстрації та перелік ілюстрацій; на щастя, іменний покажчик; а також вибрану хронологію українських подій в Парижі 1900-1939 рр. та основні події в Українській Громаді Парижу 1909-1914.

За обсягом ця книга є радше двотомником, виданим під однією палітуркою: текст на с. 197 обривається на користь ілюстрацій, які згодом поступаються науковому апарату лише на с. 358. Плутанина в бібліографії — лінки на першоджерела розбиті на три групи: посилання з тексту розділів; власне вибрана бібліографія та “приватна” бібліографія кожного художника, - здатна спровокувати суттєві непорозуміння. Наприклад, детальний опис перебування учасників львівської групи “Артес” (Романа та Маргіт Сельських, Л. Лілле та ін.) в Парижі вперше докладно описано у монографії П. Лукашевича (Łukaszewicz P. Zrzeszenie artystów-plastyków ARTES: 1929–1935 / Piotr Łukaszewicz ; Polska Akademia Nauk, Instytut Sztuki. ― Wrocław ― Warszawa: ZN in. Ossolińskich, wydawnictwo PAN, 1975. ― 179 s. : 205 il.); натомість тут ця класична праця згадується лише в контексті “приватної” бібліографії Л. Лілле тощо. Тобто побіжно ознайомитись з “Українськими мистцями Парижа” фахівцям не вдасться: матеріал укладено таким чином, щоб читачеві залишалось лише прочитати її всю, пам´ятаючи про відсутність синхронізації в бібліографії.

Відсутність ряду подарункових книг, створених фахівцями, на полицях спеціалістів відповідного профілю пояснюється відомим прикладом з французької історії, коли на питання про те, що мусять їсти голодні парижани під час війни, хтось з можновладців дотепно зауважив: “Якщо у них немає хліба, нехай їдять тістечка”. У певному сенсі цю книгу можна розуміти в якості докторської дисертації, - і щось мені підказує, що більшість виданих дисертацій українського мистецтвознавства могли б виглядати ненабагато гірше, якби їх теми більше цікавили вітчизняних видавців, як це зазвичай відбувається в Польщі. В Польщі, де, наприклад, видавництво “Neriton”, нарівні з видавництвами більшості університетів, виділяє осібну книговидавничу лінію “захищеним” науковим роботам, принаймні гуманітарним. Однак порівняння, можливо, некоректне - через те, що згадані роботи видаються у формі, приступній колегам та студентам. Це невеликі, зазвичай пристойно ілюстровані, зрідка супроводжені CD книги, частіше в м´яких обкладинках, чия цільова аудиторія не викликає сумнівів: вони не стільки приступні, скільки адресовані саме студентам. Що не заважає видавцям синхронно створювати нарядні репрезентативні видання, адресовані інтересантам і туристам.

Порівняння, повторюю, може здатись некоректним, але мені йдеться про сам принцип вітчизняного книговидавництва, який ніяк не скоординує потреби внутрішніх і зовнішніх “користувачів”. Коли йдеться про текст, життєво необхідний також і вітчизняним читачам, існує безліч можливостей “спростити” видання, - видати його, уже ПІСЛЯ успішного розповсюдження початкової нарядної версії, - на дещо гіршому папері, у м´якій обкладинці, в меншому форматі, з чорно-білими ілюстраціями або з CD-rom, на якому зібрано всі потрібні світлини - так, щоб собівартість книги дозволяла врешті познайомити з її змістом тих, хто працює з тією чи іншою заявленою в книзі темою. Врешті, інтересанти і туристи згодом поїдуть додому, а студенти, принаймні більшість з них, залишаться, і від рівня їх знань про культуру власної країни залежатиме майбутнє цієї культури. Саме те майбутнє, котре завжди конструюється зсередини країни, попри наявність чи відсутність закордонної підтримки.

Все сказане вище актуальне саме в контексті книги В. Сусак: адже немає такого спеціаліста, причому будь-якого рівня, від першої курсової до солідних кандидатських, що, займаючись українським мистецтвом першої третини ХХ ст., зміг (чи змогла б) оминути цю книгу. І невеселий гумор ситуації полягає в тому, що розраховувати їм поки що слід тільки на бібліотеки, про які взагалі невідомо, чи вони отримали свої примірники цієї книги, чи, на жаль, ні. Мистецтво Львова, Одеси, Київщини etc. 1-ї третини ХХ ст., нюанси школи М. Бойчука та творчість єврейських митців України в контексті École de Paris (ця тема, на мою думку, взагалі заслуговує на осібну монографію), представлені в якості послідовно викладених біографій, об´єднаних не тільки спільним художнім контекстом, але й паризьким мітом, який кілька століть поспіль зачаровує як цілковитих невігласів, перенасичених бульварною літературою, так і класних фахівців — це одна з тих невичерпних і чарівних тем, що ними (прошу пробачення за нотацію) формуються смаки майбутніх дорослих громадян.

Зрештою, більшість з нас досі пам´ятає ту одну чи дві книги, захоплення котрими у дитинстві згодом перетворилося на професію; і це варто пам´ятати далеко поза контекстом книг, адресованих лише дітям.

Наостанок додам: добре, що ця книга існує. Навіть, якщо віртуальні пірати і не випередять видавців у неозорих просторах торрентів, ця книга своїх читачів у тих верствах населення, які складно сполучаються з уявленнями про можновладців, однаково знайде: це лише питання цілеспрямованості і, ймовірно, часу.

Але шкода, що потрібно чекати. І шкода, що АТО претендує на ресурси, щодо природи котрих колись добре висловився прем´єр-міністр Великобританії Вінстон Черчилль. Пам´ятаєте цю історію? Коли під час ІІ Світової війни йому запропонували скоротити бюджет, призначений на освіту та культуру, він коротко відмовився, зауваживши: "А навіщо ми тоді воюємо?".