Існує певний набір читацько-журналістських запитань, які заганяють автора в глухий кут, а навіть можуть викликати ідіосинкразію. Одне з таких запитань, на позір, доречне й безневинне – «про що ваша книжка?». Бо відповідь на нього – це, власне, прерогатива читача. Саме читач, інтерпретуючи й у міру власних можливостей сприймаючи авторський текст, виступає співавтором і формує та формулює для себе оте сакраментальне «про що». Кожен окремий читач – своє власне «про що».

Автор художнього твору – не лектор, не ментор і не гуру. Зазвичай у нього немає відповідей. Зазвичай, його самого мучать питання, на які однозначних відповідей не існує. Зазвичай художнє письмо – це, певною мірою, і є спосіб запитувати і спосіб пошуку відповідей. Однак власним письмом автор відповідає (чи не відповідає) лише самому собі. І тому на читацьке «про що?» письменнику важко відреагувати просто й нелукаво. Відповіддю завше є сам текст і закладений у ньому потенціал викликати в читача власні емоції, рефлексії та умовиводи. Так звану «мораль» може мати байка, але не роман.

Однак роздумуючи над blurb ’ом для роману Вікторії Амеліної, я зрозумів, що зможу без особливих докорів сумління, не кривлячи душею, скористатися нелюбим «про що», і це не звучатиме профанно.

Своєрідний дозвіл на це дає сама авторка, долучаючи до назви «Синдром листопаду» підзаголовок « Homo Compatiens » . Це не так підказка, як натяк на необхідність самостійних пошуків сенсів і значень – словник латинізмів тут не допоможе. Словник латинізмів знає лише Homo P atiens – людину, що страждає. Натомість Homo Compatiens – людина, здатна до співчуття аж такою мірою, що співчуття переходить у співстраждання – це, власне, і є герой «Синдрому листопаду», протагоніст, носій авторського задуму, персонаж, який перетворює роман із цілком реалістичної оповіді на історію напівфантастичну, ба навіть з елементами містики.

У психіатрії і соціальній психології існує термін «емпатія». Емпатія – вміння, здатність людини адекватно розуміти емоції та переживання іншої людини. Це ще не здатність до співчуття – це, власне, уміння правильно відчитувати й інтерпретувати певні сигнали в поведінці іншого, які свідчать про емоційний і психічний стан цього іншого.

Емпатія – іманентна здатність здорового організму. Вона притаманна не лише людині – тварини також уміють і надсилати, і приймати сигнали такого роду. Тварина вміє демонструвати прихильність, агресію, біль і вміє розпізнати прихильність, агресію, біль іншої тварини.

Емпатія, по суті, – основа невербальної комунікації в живій природі, життєво важлива біологічна функція. Вона характерна і для людини.

Проте лише людина володіє мовою – додатковою сигнальною системою, що дозволяє як увиразнювати, так і приховувати справжній емоційний стан – і лише людина здатна до співвідчування (себто спроможна проектувати чужий емоційний стан на себе), а відтак – і до співчуття.

Співчуття – суто людська риса.

Ми можемо перейнятися станом іншої людини аж такою мірою, що відчуватимемо не лише психічний, але й фізичний біль.

Ми можемо розділити з іншим радість так, що забудемо про власні проблеми і негаразди.

Ми вміємо передати свій настрій іншому, «заразити» іншого собою, своїми страхами, надіями, тривогами, здобутками і втратами.

Звісно, здебільшого це можливо, коли інший – насправді близька і дорога нам людина. А от герой роману «Синдром листопаду» наділений унікальною здатністю відчувати страждання і біль не лише близьких, але й цілком чужих і незнайомих людей. Це його дар і його прокляття. Завдяки своєму вмінню він може зцілювати людей, позбавляючи їх болю, а може переживати чужі муки як свої власні.

Через свою унікальність він невимовно самотній – адже йому не доводиться розраховувати на емпатію і розуміння інших. Однак завдяки їй він пов’язаний невидимими нитями з людьми, яких ніколи не знав, з людьми, які живуть в інших країнах, в інших реаліях, про існування яких він і не здогадувався.

Історія такого персонажа могла би бути «чистою» екзистенційною драмою, розіграною в нейтральних декораціях авторського мікрокосму. Проте Вікторія Амеліна розповідає про життя людини, насичене цілком конкретними й упізнаваними деталями.

Якби не психічна девіація героя, – що наповнює оповідь дивними, схожими чи то на галюцинації, чи то на ясновидіння мареннями, – ми отримали б біографію цілком пересічного нашого сучасника, що виріс у дитячому будинку, пережив буремні 90-ті, адаптувався до соціальних змін і дожив до наших днів, актуальним маркуванням яких усе ще залишається Майдан. Однак і фантастична особливість героя, і його видіння, що пунктиром проходять через усю книгу, малюючи вже не зовсім упізнавану, а іноді – цілком загадкову дійсність, і своєрідні авторські притчі, які збагачують простір тексту додатковим виміром, перетворюють «Синдром листопаду» на складний поліфонічний твір, де біографічні та історичні реалії – далеко не основні елементи конструкції.

Саме через унікальну здатність героя відчувати й переживати чужі страждання авторка вплітає українські події останніх років у контекст новітньої історії цілого світу. І йдеться не так про політичні паралелі (скажімо, Майдану київського і майдану Тахрір у Єгипті), як про те, що в сучасному глобалізованому світі немає і не може бути локальних конфліктів, локальних проблем, локальних воєн, локальних революцій: усі ми – наче сусіди в тісній комунальній квартирі, і несправедливість, жорстокість чи біль у будь-якому регіоні хвилями проходять по всій планеті і відлунюють у кожному її куточку.

Оце, мабуть, і є основний, хоч далеко не єдиний меседж «Синдрому листопаду». А тому свій blurb , у якому неодмінно доводиться сповіщати читача, «про що» вибрана ним книга, я сформулюю так:

Це роман про співчуття і нашу здатність співпереживати іншим як, можливо, про єдину надію врятувати й зберегти цей світ, визволивши його від агресії, відчуження, недовіри, деструкції. А ще – про те, що навіть найменше зло помножується, поширюється і не зникає само по собі, як не зникають нафтові плями, пластикові відходи чи радіаційне забруднення. І що найвищий час навчитися співчувати усьому живому так, як співчуваємо найближчим і найдорожчим людям.