Польський письменник Анджей Стасюк вже багато років пояснює Україну Європі, усіляко підтримує європейські настрої українців. Він не лише відрізняється  талантом бачити крізь прості історії людей суть процесів,  і не  лише видавничою діяльністю (Стасюк видає чимало українських авторів у польських перекладах)  чи  дружбою з Юрієм Андруховичем, а  особливим тонким розумінням України , її проблем і її місця на мапі Європи.  В рамках 21-го Форуму видавців Стасюк презентував «Галицькі оповідання» — це стара книжка , яка вийшла польською ще 1995 року, але свій український переклад, завдяки Тарасові Прохаську,  отримала лише зараз. Тепер Анджей Стасюк навпаки розповідає про поляків Галичини на зламі епох.

Книга «Галицькі оповідання» — це  15 історій з 90-х, географія яких східні польські землі. Оповіді про те, яким став перехідний час для Польської народної республіки  і як це вплинуло на звичайних людей, які тинялися в пошуках себе і свого місця тепер у новій країні, проте зі старими порядками.

«Мене часто запитують, чому ти не пишеш про Західну Європу. А мені вона нецікава, там нічого не відбувається, саме тому я дивлюся на Схід. Схід для мене більш sexy », — говорить Анджей Стасюк про своє багаторічне літературне дослідження  Східної частини Європи.

Книга, попри свою літературність і неприсутність образу автора в тексті, наповнена особистими спостереженнями і досвідом. У 26 років Стасюк покинув рідну Варшаву, аби переїхати в село Воловець у Низьких Бескидах. Пізніше разом із дружиною, вони заснували там  видавництво. Ця місцина не є типовою для Польщі, це православне село із мешканцями різних національностей, в тому числі й українцями.

Сільські звичаї, спосіб життя горян, їхні проблеми,-- все це дало Анджею розуміння, чим переймалися ці люди на зламі епох,яка була їхня персональна еволюція і чи була вона взагалі, а головне, якою є ця загадкова галицька земля.  Він—мешканець Карпат, а це парадигма, в якій містечко чи селище часто стає важливішим за країну загалом.

Герої книжки Стасюка—це люди довкола нас.  90-ті роки для автора були періодом захоплення творчістю Бруно Шульца, у стилістиці ще немає фірмової стасюкової лаконічності, точності описів, він пробує наслідувати яскравість мови в описі простих речей.

Анджей Стасюк щиро зізнається, що хотів би, аби зник кордон між Польщею й Україною. Герої «Галицьких оповідань» так само не надають великого значення кордону. Та і сам письменник є людиною вільною і майстром переміщень, на його улюбленій машині він об’їздив багато країн. І свої спостереження і враження виливає на папір.

Але, попри те, що книга в основному про поляків, її проблематика, історії людей, які не змогли  змиритися із розпадом СРСР, — зрозуміла й українському читачеві.

Пояснюючи Україну

Варто сказати про постать самого Анджея Стасюка, як людини, яка багато років послідовно реагує на гострі події в Україні і розтлумачує їх полякам у своїх статтях. Тому , окрім книги «Галицькі оповідання», його «пошуки польської душі» крізь українськість  прогриміли під час Майдану . Тоді  він дав німецькому журналу Die Welt інтерв’ю, в якому  пояснив, що українці насправді борються не лише за себе, а за Європу, яка  «захиталася» у своїх цінностях:

«..Нині, коли ситуація справді загрозлива, коли точиться справжня, а не карнавальна, битва, коли ллється кров і катують людей, над київським Майданом розлягається тиша. Навіть моя країна — така проукраїнська і схильна до участі в чужих повстаннях і революціях — очікує, дивиться, спостерігає. Ніби ці кілька шенгенських років привчили нас до холоднокровності й обережності. Вона не рветься на барикади, як раніше. Озирається і чекає, що скаже європейська решта. Не знаю, що сталося. Ми ніби втратили віру в сенс допомоги. Тим часом там, на Майдані, відбуваються речі набагато важливіші і страшніші, ніж у 2004 році. То що? Українцям додалося віри і сил, а в нас віднялося? Бо ми вже в безпеці і ситі? Ми вже не кричимо: “Київ — Варшава спільна справа!”…?».

Анджей Стасюк є своєрідним інтерпретатором  України для решти Європи. Мовляв, подивіться, це не дике поле, це цілком європейська країна, яка мала таке саме радянське минуле, як і Польща, але яка змінюється, вчиться, росте, а головне існує.  Своїми текстами він пояснює, хто ці люди, часто збідовані, хто ті селяни по різні боки Карпат і які потужні впливи одне на одного. Галичина і польська, й українська.

Герої Стасюка — усі ці Юзеки, Мариськи, Владеки — більше аніж зрозумілі українцям, які теж жили у цій реальності: пошуку роботи, дефіциту, виживання, але тим не менш простих радостей звичайних людей.

«Галицькі оповідання» — це розповідь про те, як було, аби зрозуміти, куди ж далі.   Це відкриття тієї Польщі, яка виживала на уламках СРСР, тієї, яка шукала свій шлях. І схоже, знайшла…

Фото Тарас Малий