Re:цензії

23.12.2013|11:14|Оксана Нахлік

«О, вгадай хто-небудь у мені великого птаха…»

Мельник Я. Далекий простір / Ярослав Мельник ; передм. М.Матіос. – Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2013. – 288 с.: іл.

Великомасштабний алегоричний роман-трилер Ярослава Мельника «Далекий простір»  – це, по суті, давня-давня казка, розказана на новий лад. «Казка», що талановито, завуальовано й водночас прозоро змальовує споконвічну / архетипну «справжню картину світу», а новий лад – у тому, що автор своєю напрочуд цікавою, динамічною, різнобічною, озримою й відчутною, захопливою оповіддю незмінно тримає читача в напрузі / тривозі: чи вдасться завершити сюжетну лінію на такому ж високому регістрі (змістовому й композиційному), як розпочато? На щастя, вдалося. Отож, маємо ще один неординарний, інакомовний, містично-фантазійний, тео-філо-софічний, психологічний архітвір, за глибиною екзистенційної проблематики співзвучний передусім із «Польотом над гніздом зозулі» Кена Кізі.

За Ярославом Мельником, наймасовішу частину суспільства становлять «сліпі» – приземлені, самозаглиблені обивателі темного, потворного, брудного, запавутиненого залізобетонного мегаполіса: «мурашник […] чудовиськ: закутані в лахміття, зігнуті, вони  […] дуже повільно, як п’яні, рухалися туди-сюди. […] Їхні обличчя, опущені до землі, виражали заглиблену в себе турботу». «Чудовиськам», уповні керованим «акустичними датчиками» «диспансеру Міністерства контролю»,відомий і звичний лише т. зв. близький простір («калейдоскопізм», за Віктором Франклом). Втім, у такому обмеженні «сліпі» почуваються захищено, затишно, комфортно, вважають себе вповні реалізованими й навіть «дуже» (!) «щасливими» (як от безіменний «пілот» Особливої Ескадрильї – «робоча конячка», «людина маленька»): працюють, кохаються (щоправда, «любов» у «сліпих» – усього-навсього «прив’язаність»: «Близькі нам люди ідентичні близьким предметам, які стали частиною нас самих»), народжують дітей. Найвиразніший представник «сліпих» – самодостатній, по-своєму гармонійний і мудрий, привітний і доброзичливий професор Мокр: «[…] для нас вертикалі не існує, все наше життя горизонтальне […]. І тому воно, до речі, багате. Тому життя».

Полярний полюс «сліпих» – зрячі (кількісно їх набагато менше!) – «світлі, одягнені в яскравий одяг», мешканці ошатного, з «невеликими» («ні бетон, ні залізо») будинками (що мають вікна), селища Тихий Куточок, за лісом, коло моря. Але, парадоксально, їхнє життя мало чим відрізняється від життя «сліпих», оскільки оба полюси нерозривно і тісно взаємозв’язані «Якоюсь споконвічною силою»: «сліпі» дають зрячим «їжу, невеликі блага,  тягар влади», а зрячі тим часом… служать безпорадним без них незрячим. Оскільки – «поза мегаполісом ми не члени Вищої Державної Наради, не Міністри, не жителі Тихого Куточка  […]. Що ми тоді? Ми ніщо». Єдина радість зрячих – «що вони – якась вища каста, правителі».

Центральний герой роману Ярослава Мельника – колишній «сліпий» Габр, який раптово й несподівано прозрів: «Про це неможливо розповісти. […] Начебто світ – зовсім інший, ніж був. […] У мені піднімається якась хвиля незалежно від моєї волі… В мене вривається далекий простір». Цей дивний, приголомшливий «далекий простір» найпотужніше проявився, коли Габр вирвався за межі мегаполісу, до моря: «З усіх боків на неосяжній широчині блакитного простору до нього мчали веселі вали. Вражаюча велика червона куля схилялася до горизонту.

Габр не чув, як незрозумілі, незнані йому раніше звуки виривалися з його рота й тонули в гулові стихії. Якщо б він не кричав, його серце розірвалося б, почуття, що ніколи не переживалися ним раніше, задушили б його зсередини» – відчуття переповнення безмежжям, «втрати себе», коли «людині починає здаватися, що її немає». Спокушений «далеким простором» («потенціалізмом», за В. Франклом), Габр пориває з антисвітом / антисвітлом «сліпих» (де залишає усе, всіх, кого любив і любить: наречену, маму, друзів, учителів), але не знаходить себе ні серед зрячих (у тому числі – з Наталі), ані серед терористів (насильно осліплених зрячих), ні серед доморощених філософів, – тому що ніхто з них так непереборно і гостро, як він, не марить «далеким простором»: «тут, у Тихому Куточку, мені стає так само душно, як і в мегаполісі. Я не розумію, як можна мати очі і не бігти далеко-далеко,  подалі від чудовиська, від задушливого життя… Я їх не розумію поки що. Раптом мені здалося, що в їхньому всесиллі, в їхній величезній владі є якась слабкість. Зовні вони всі такі радісні, впевнені, але коли запитаєш їх про що-небудь, вони зранку звертають на проблеми мегаполіса. Вони дивляться на нього – і не можуть відірвати очей, він ніби зачарував їх навіки. Коли спиш у їхньому будинку, то не можеш забути, що мегаполіс височіє поряд, нависає над тобою.  Я все-таки не можу зрозуміти, як вони це витримують». Чого ж потребує Габр? Відповісти за нього намагається Нія – у романі єдина зряча, духово незалежна від суспільства, спрагла «далекого простору»: «– Ми підемо з тобою туди, куди ти хотів, куди прагнула твоя душа. Он там, дивись, – вона показала на ще одну гряду гір далеко, – за тими вершинами, там…

– Що там? // – Там… радість, так. І щастя. […] Ти ж усе мав – і будинок,і ванну, і славу, і владу. Потрібно тобі це?» – Так  формуються поодинокі самозречені пілігрими, втікачі від «непорозумінь, нудьги, тупиків» буденності. Заключне речення-пуант роману виписане у тому ж дусі: «О, вгадай хто-небудь у мені великого птаха, який не хоче бути людиною». Хоча мені більш до вподоби на закінчення – образ надії – маленької донечки Габра і Наталі, яка народилася уже «після зникнення Габра». «Якби не вона, Габр поступово став би мертвим болем і все. А так він живий – у Жаклін його очі і його губи». Хочеться вірити, що ця зряча дівчинка, яка «уже знає, що таке сонце» і «навчилася говорити дідусеві ’’Привіт!’’  кожного разу, коли дідусь повертається з роботи», зростаючи, зуміє безконфліктно й безболісно зрівноважити / згармоніювати в собі близький (егоїстичний) і далекий (Божественний) простори, бути щасливою тут і зараз!

Ярослав Мельник – неперевершений майстер деталей, психологічних штрихів, епізодів, напівриторичних запитань. Так, зокрема, ватажок банди терористів генерал Окс Нюрп, який – з помсти за осліплення – хоче знищити мегаполіс як осередок «брехні» («– Світ сліпих зникне. […] Залишаться тільки море, тільки небеса»), рясно пересипає свою злобну мову характеристичним «чорт забирай». Автор роману сумлінно й переконливо пояснює, чому «сліпим» недоступна Істина («Хіба можна розповісти сліпому про світло?») і чому зрячі уникають сліпих: «Звиклий до світла не може витримати мóроку». Або ще – штрихи-афоризми: «Людина є і повинна залишатися істотою, яка страждає, інакше вона перестає бути людиною»; «ми є більше, ніж ми є»; «Мусить бути, так би мовити, феномен божевілля: без помішаних на “далекому просторі” впевненість мільйонів у своєму психічному здоров’ї не буде настільки яскраво переживатися»; «Дійсність тримає нас у могутніх руках і нам нема куди подітися від нашої визначеності»; «На жаль, найсильніші, найглибші почуття переживаються в бездіяльності, а дія, спровокована ними, виступає їх, почуттів, істинним убивцею» тощо. А ось лише деякі з численних болючих, животрепетних ідеалістично-будительських питань «Далекого простору»: «Але чому ми не хочемо зазирнути за межі? Чому нас не тягне до невідомого, чому не гризе туга за тим, що нам недоступно? Чому ми всім задоволені, чому ми розучилися страждати, розривати собі серце ідеалом? Тугою за іншим почуттям, передчуттям інших світів, відчаєм, що ми обмежені, що нам не дано осягнути ці світи? Чому померла наша уява? Чому вичерпалася наша фантазія? Ким ми стали?».

Зворушливо й глибоко виписаний розділочок «Скрипаль»: «–[…] що дає вам ця музика? […]

– Багато чого. Без неї я б не зміг жити. […]

– Що б ви робили, якби вас змусили відмовитися від неї?

– Від музики? Здивувався скрипаль. – Як від неї можна відмовитися? Навіть якщо затулити вуха, вона все одно буде звучати всередині». Так само, як і триватиме незбагненна «велика таємниця нашого існування» – в обмежено-безмежному екзистенційному просторі та наперед визначеному, зрівноваженому, підпорядкованому Вищим Законом, суспільстві, в якому «мільйони не знають, не відають, не підозрюють про головне: про світло, про зорі, про те, хто ними всіма керує?»

«Далекий простір» – роман про духове невігластво й магічну зазомбованість Вічним Покликом – то водночас бальзам і присуд; книга, яку хочеться перечитувати, відкриваючи, усвідомлюючи й впорядковуючи впізнаване й щойно явлене – про себе та інших – однаково необхідних і важливих.

При перевиданні «Далекого простору» варто підкоригувати дрібні неув’язки, неточності, як от: на с. 29 – «він молився», а на с. 41 про того ж Габра: – «ви віруючий? […] // Я не розумію. // – Ви чули про Бога? // – Ні […]»; аналогічно – на с. 30: якщо нещодавно прозрілий Габр не знає, що «велика червона куля» – це сонце, то звідки йому відомо що горизонт – це «горизонт»? На с. 194 – «пару запитань» ліпше замінити на «декілька запитань». Також Габр веде мову про «кав’ярні» в мегаполісі, тим часом як він та інші співмешканці «близького  простору» п’ють лише (!) «оргнапій».

Особливого ж шарму «Далекому простору» надає прихований внутрішній, душевний автобіографізм. Його прозраджують ті ж «кав’ярні» (чи не улюблене місце відпочинку та спілкування наших сучасників?), ліричні вставки під загальною назвою «Із збірки віршів Чиза Ділка “Близька долина”» із вище цитованим закінченням-пуантом про птаха, та – особливо – авторська самооцінка «Далекого простору»: «ця книга про темряву навколо і вічне світло душі». Хочеться вірити, що завдяки книзі-прозрінню Ярослава Мельника світла довкола побільшає. Дякую.



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus

Останні події

17.02.2019|11:30
17 лютого видбудеться вечір пам´яті "Ціна життя Небесної Сотні"
16.02.2019|19:01
Письменник Тарас Ващук подарував українській школі в ОАЕ партію видань «Книга-мандрівка. Україна».
16.02.2019|16:46
Вийшла книга "Веремій В´ячеслав. Правда життя журналіста" про загиблого героя на Євромайдані
16.02.2019|14:22
Директор Інституту книги розповіла, які напрями фінансуватимуть у 2019-му
16.02.2019|12:09
«Кімната Джованні» Болдвіна - книга місяця за версією “The Guardian”
16.02.2019|09:50
Львівські митники передали науковій бібліотеці України вилучені раритетні видання
15.02.2019|14:25
У Чернівцях гімназисти подарували книжки онкохворим діткам
15.02.2019|12:39
Роман «Ім’я троянди» Умберто Еко перетворили на телесеріал
15.02.2019|10:03
У Лондоні Книжковий Арсенал номінували як найкращий літературний фестиваль року
14.02.2019|20:45
Леонід Яковишин – лауреат премії імені Миколи Гоголя


Партнери