Людина, яка не має особистого життя, не має в житті нетлінного, духовного, душевного, — хапається за матеріальне. Вона вигризає його з чужих рук, чужих горлянок, як хижий звір, бо думає, що має право ним володіти, повинна ним володіти, аби не мати часу зазирнути собі в душу. Люди не вміють зупинятися, їм ніколи не буває усього забагато. Тільки мало. І це “мало” штовхає їх уперед, доки вони не байдужіють до усіх і всього на світі.

У романі Люко Дашвар любові майже немає. Справжньої, щирої. Вона ледь-ледь пробивається на тлі усього твору. І уособлює її (на жаль?) не головна героїня.

Петро й Тамара Реп´яхи. Авторка за допомогою цих двох персонажів показала, як повинне одне одного кохати подружжя. Чоловік часом потребує розради, душевних розмов, щирості... Часом він шукає жінку, з якою можна просто говорити. Він приходить до неї, аби з нею бути іншим, скидати маску, аби ділитися тим, про що, з тих чи інших причин, не може розповісти дружині. Чоловік ходить і ходить до іншої жінки, але жодного разу й пальцем її не торкається... бо він любить свою дружину. Любов — це не пристрасть, не секс. Любов — це коли просто хочеться бути поруч, коли цінуєш те, що людина прожила з тобою роки й десятиліття в радості й горі, коли боїшся зробити боляче. Любов — це коли готовий життя віддати за близьку людину, коли можеш її гріх узяти на себе й нести її хрест довіку на собі.

Жінка, до якої ходив Петро Реп´ях, розкрила усе найкраще в ньому, зробила його шляхетним, добрим, щирим... справжнім. А головне — допомогла усвідомити, як же сильно він любить свою дружину, якою б вона не була. Навіть якщо є кращі. Але такої, як кохана дружина, — нема.

Коли чоловік — хороший сім´янин, турботливий батько, це піднімає його в очах інших жінок. Коли дружина адекватно оцінює свого чоловіка, вона розуміє, що на нього можуть накидати оком. І тоді вона по-різному поводиться. Жінка завжди боротиметься за чоловіка, якщо вважає його вартісним. Навіть якщо вона його не любить. Із розрахунку боротиметься. А та, що любить, здатна звернути гори. Головне — не плутати почуття до іншої людини і почуття до себе, егоїзм із коханням.

Майя і Толя. Головна героїня роману — ніколи й нікого не любила. І її ніхто. От така трагедія. Майя — типова дівчина легкої поведінки, яка позбулася цноти по п´яні, спала з малознайомим мужиком заради кар´єри, посади, грошей, пропонувала хлопцям секс під час першої зустрічі. Вона любила секс, але не любила людей. Тому всі в житті дівчини її кидали. Коли Майя захворіла, від неї усі відвернулися: Андрій покинув, Руслана дорікала, мама та її новий чоловік хотіли лишити її в лікарні помирати. І вона втекла. Вирішила на Богом забутому хуторі в старій хатині самотньо померти. Але раптом захотіла жити. Її зцілив Толя, молодий місцевий алкоголік. Майя егоїстично хотіла, аби він був поряд. І він був. Толя теж мусив лікувати свої рани, бо його покинула кохана дівчина, заради якої він віддав усе: будинок, гроші, машину. Толя бухав, як проклятий, а потім вирішив, що секс таки кращі ліки, й лишився коло Майї. Але тільки-но призабуте кохання знов поманило його пальцем, як він, притиснувши хвоста, побіг за своєю “соле міо”. А вона знов із нього посміялася. Вдруге. Та він на той біль заслужив, бо за свої дурощі кожен повинен відповідати сам.

Толя, будучи молодим парубком, зустрів дівчину, з якою був легкий, невимушений секс, але так сталося, що вона завагітніла і хлопцеві довелося одружуватися. Заробляючи гроші для дитини й некоханої дружини, Толя зустрів іншу і захотів лишитися з нею. Наплював на штамп у паспорті й ненародженого сина, придумував план втечі. Але коханка його покинула, а ображені дружинині родичі помстилися. А висновок — лише один: не треба було ламати дівчині життя. Не любиш — не спи. Спиш — користуйся презервативом.

Майя думала, що дуже треба чувакові із вищих кіл суспільства, ідейному, націонал-вдареному Андрієві. Але коли він дізнався про її проблеми, то покинув її, тицьнувши в руку 900 гривень, як останній шльондрі. Владнавши усі свої справи, Майя спішила помститися кривдникові-зрадникові, але знов потрапила до нього в ліжко. Хіть не перемагає навіть ненависть і образа? Майка наступила на ті ж граблі, аби цього разу почути:

“Ти — сіра провінційна миша. Вічна любов, купа дітей і кури на городі!”.

Майка хотіла любові, сама не вміючи любити.

“Я лише вірності хочу”, — сказала вона своєму спонсорові.

Але владні й грошовиті вірними бути не можуть. Гроші — це їх єдине божество, якому вони вірні до скону.

Майя разом із Толею зцілила свою душу від болів, від ран. Навіть її здоров´я поліпшилося поруч із хлопцем. Але ненадовго. Вона очистилася, аби знову валятися у багнюці, аби безжально карати тих, кого винуватила в своїх нещастях, аби вигризти свій шмат м´яса, заслужені, як переконувала себе, матеріальні втіхи, повернути собі посаду, гроші, владу. Цінних уроків дівчина не засвоїла, подарованим небом шансом як слід не скористалася. Майя зневажала таких, як Руслана Вирва, які скрізь пнулися, із шкіри вилазили, аби чогось досягти. Зневажала й таких, як подруга Вітка, яка займалася сексом у машині з хачами, тирила їжу з ресторану, жила, як бур´ян у полі. А сама ж Майя була не краща за Руслану й Віту. Або й гірша. Люди схильні бачити соломинки тільки в чужих очах...

Роман Люко Дашвар “На запах м´яса” – не про любов. Він про зраду, підлість, жагу наживи, про байдужість, про біль... І про граблі. Танцювати на граблях — це таке суто людське...