Re: цензії

Типовий сучасний український письменник стало й послідовно іґнорує думку літературного критика, більше довіряючи оглядачам із ґлянцевих журналів і не менш респектабельних електронних ресурсів. Але при цьому самодостатній письменник-ім’ярек сумлінно ґуґлить своє ім’я і щиро дивується, якщо деякий час не бачить нічого нового про себе рідного. Зрештою, можливо, письменники мають деяку рацію: сучасному критикові ще потрібно довести своє громадянство, право на місце у літпроцесі. Що сьогодні вирішує критик, окрім тих нечастих випадків, коли він сидить у журі якоїсь премії? Чи впливає критик на продаж книги, на політику видавця, на розголос і резонанс? Для чого він узагалі потрібен, літературний критик? Для забезпечення інтерпретації твору? Для культивування й охорони екзотичного літературного саду (згадаймо тут бездоганного Жана Поляна з його «Тарбським садом»…)? Але ж цей сад уже майже ніхто не відвідує, сьогодні значно простіше й комфортніше вмоститися на дивані й клацати пультом від телеприймача. Або, перебуваючи все на тому ж дивані, блукати безкінечними стежками Мережі, раз-у-раз зіштовхуючись та перегукуючись із такими ж факультативними мандрівниками. І, тим не менше, якщо комусь уже здалося, що я озвучую ситуацію занепаду й відсутности перспективи, він помиляється. Я лише натякаю щодо можливости та необхідности опору. Я кличу охочих на барикади, я закликаю до оборонних боїв . Як не дивно, в аванґарді цього процесу я бачу сьогодні передовсім літературного критика; прозаїки, поети, партизани підтягнуться пізніше. Принаймні, на фуршет вони, точно, підтягнуться; ми це уже проходили.

Хто б там що не говорив, а я щиро люблю критика Є.Барана. Цей критик мені представляється в іпостасі наївного синоптика, який ще й досі не йме віри словам Генрі Міллера стосовно того, що погода не переміниться . Як і кожний синоптик, Є.Баран час від часу помиляється у дрібницях (чого варта лише назва есею «Volodymyr Bazylevskyj» із книги «Тиша запитань»), але завше знаходить час і місце для реабілітації власного реноме (як от у некролозі «Олесь Ульяненко: самоспалення як перемога»). Часом він зовсім необережно чіпляє розтяжки з дбайливо підвішеними кимось гранатами, але кожного разу залишається вкотре живим . Саме за це я його і люблю. Виживати в таких умовах – справа, погодьмося, не з найлегших, але це чи не найнеобхідніша справа з усіх можливих, адже сказано та ще й спеціяльно ніби для нас: неодмінно залишатись живим (Мішель Уельбек). Мушу визнати, іноді досить складно сприймаються рецензії Є.Барана на «Буквоїді», – часом просто не можу зрозуміти доцільність звернення до деяких, нікому не помітних, персонажів літпроцесу (особливо з Галичини або з провінційного Кіровограда, в якому мешкає авторка, яка заявляє, ледве стримуючи великодержавницьке роздратування: «Национальный вопрос – болезненный. Лучше его не касаться. Тут разум отступает, остаются одни эмоции, а они – плохой советчик»), але коли перечитую ці ж рецензії в складі чергової літературно-критичної збірки, – сприймаю їх уже зовсім інакше. Від сторінки до сторінки вибудовується примхлива та велична панорама, яку й утворюють ці марґінальні, з точки зору «кураторів літпроцесу», персоналії та їх не менш дивні видавці, що здійснюють, без перебільшення, подвижницьку працю, сливе маленькі подвиги заради культури нації . Іноді Є.Барана відверто «заносить». То він відмовляється читати теперішніх Василя Махна й Павла Вольвача, хоча раніше уважно читав; то розчаровується у прозових творах свого кума Степана Процюка (зізнаючись, приміром, у такій от крамолі, в якій одночасно звучить неабияке захоплення: «Навіть сам не сподівався від нього такого прориву, переставши з якогось часу читати Степанові нові книги прози та есеїстики»…), але й цими своїми «демаршами» він, у підсумку, так само симпатичний, бо поводиться, як жива людина: походить-погуляє десь «на стороні», але знову повертається до С.Процюка, аби вкотре відчути здивування. Зрештою, інакше й бути не може, – якщо людина шукає літературу в добі принципово позалітературній. Повернеться він і до Вольвача, і до Махна, – най спливе лишень трохи часу. Є, звісно, речі, які за цієї інкарнації мені, однозначно, не дано збагнути. Приміром, дивна любов Є.Барана до поета й мислителя Володимира Базилевського. Можна додати й десятки інших імен (переважно, провінційних галицьких поетів, прозаїків, публіцистів), на рецензування книжок яких критик витрачає свій особистий приватний час; втім, якщо йому з цими людьми комфортно, то немає про що й говорити. Не говорячи вже про те, що хтось таки мав написати про цих людей, витворюючи розуміння субстрату й найширших контекстів вітчизняного літпроцесу найближчого в часі двадцятип’ятиліття. Чого сьогодні бракує нашому критикові? Я вже про це писав, але повторюся знову: особисто мені не вистачає від Є.Барана широких оглядових полотен. Захоплюючі узагальнююче-синтетичні розвідки – це той жанр, який в принципі чомусь відсутній у вітчизняній критиці. І кому, як не Є.Баранові, критикові з відчутним стажем і з досвідом, самовидцеві і учасникові живих і бурхливих процесів, писати ці розвідки? Щонайпершим дослідженням може бути хоча б і таке: «Поезія Прикарпаття за останні 25 років». А потім, приміром, таке: «Проза Степана Процюка: еволюція жанрових форм». Це та праця, якої нашому критикові все одно не уникнути, чомусь я у цьому впевнений. (Бо хто, якщо не він? Ну не Ірина ж Славінська, їй-богу; у нас тут серйозна розмова про літературу). І це той жанр, який має передувати його мемуарам, – для мемуарів іще не час, для мемуарів ще буде пенсійний вік.

Особисто для мене критик Євген Баран залишається величезним і значущим фактом, власне, – доказом існування літератури моєї доби. Я вже писав про попередні книги рецензій, статей і есеїв Є.Барана, сьогодні звернуся до останньої в часі книги «Повторення пройденого…». Вже звичними у книгах Є.Барана є його передмови, післямови, постскриптуми. Насправді, вони несуть вагомі змістові акценти й не зайві для читача підказки. Зазвичай, вони доволі емоційні, це вже расова прикмета стилю критика Є.Барана. Він не боїться висловлювати сумніви, не боїться, зрештою, помилятися або виглядати «звичайним читачем». Особисто мені це смакує, якщо йдеться про живий (хоча і напівмертвий, об’єктивно) літпроцес. А як інакше, як ви хотіли? Це про оди вісімнадцятого століття можна говорити розважливо й навіть нудно, а вже, скажімо, про «Катерину» Тараса Шевченка доводиться оповідати помітно нервуючись самим фактом тотального нерозуміння цього (простого на позір) твору як у середовищі студентів, так і їх вузівських викладачів. Все це доволі печально, але іншого в нашому часі нам не дано. Щось якісно інше доведеться робити, починаючи знову й знову фактично з нуля. Зрештою, наша ситуація не виняткова (Казимир Едшмід скаржився на подібні ж проблеми в літературі Німеччини першої чвертки ХХ століття) й анітрохи не трагічна, – вона просто є, і з нею треба рахуватися, потрібно працювати далі. Є таке розуміння у мене, є таке розуміння у Є.Барана, є таке розуміння речей у багатьох інших людей. Чого ж нам тоді бракує?

Якщо говорити конкретно про літературну критику, то нам бракує потужного журналу, який би виходив двічі на місяць і надав би свої сторінки передовсім під критику, рецензії, оглядові розвідки, архівні матеріяли тощо. Потребу в такому журналі ще в 1924-му році дуже добре розуміли клясики жанру, Борис Ейхенбаум і Юрій Тинянов. Перший, зокрема, писав у статті «Потрібна критика»: «Критики у нас сейчас нет, но я верю, что она скоро будет. Она должна быть. Я чувствую это, проходя по Невскому, заглядывая в окна книжных магазинов, разговаривая с читателями, с писателями – даже с издателями, как ни трудно стало с ними разговаривать. Совершенно ясно: публика перестала верить в русскую литературу и не вернется к ней до тех пор, пока не появится новая критика. Одним прошлым не проживешь. <…> Критика нужна и она будет. Но для этого должны быть журналы – и не какие-нибудь сборные, а тоже долженствующие быть в наше время. <…> Но конечно – не та критика нужна нам сейчас, которая или ругает, или хвалит. Пятибалльная система сюда не подходит. Если просто “плохо”, так об этом нечего и писать, нечего соблазняться на легкую руготню. Критик должен обладать не просто “вкусом”, а острым чутьем долженствующей формы. Мы должны почувствовать в нем особый дар – чувство современности, чтобы прислушаться к его словам. Есть разного рода оценки: оценка критика – не то, что оценка школьного учителя. Да, критик не учитель. В этой роли он наивен и смешон, потому что никаких учеников у него нет». Ю.Тинянов відповів на це своєю чергою в статті «Журнал, критик, читач і письменник»: «В самом деле – критика у нас грозит превратиться, с одной стороны, в “отдел рекомендуемых пособий”, с другой – в “писательские разговоры о писателях”. <…> Где же выход? Выход – в самой критике, и выход – в самом журнале. Критика должна осознать себя литературным жанром, прежде всего . <…> Литература бьется сейчас, пытаясь завязать какие-то новые жанровые узлы, нащупать новый жанр. Она бежит за грань привычной “литературы” – от романа к хронике, от хроники к письму; она мечется от авантюрного романа к новой плутовской новелле; снова к рассказу, снова от рассказа. Она хочет организовать, сконструировать, увидеть новую вещь. И только критика продолжает как ни в чем ни бывало допотопные типы и даже не задумывается над тем, что пора и ей, если она хочет быть литературно живой – а стало быть нужной , – задуматься над критическими жанрами, над своей собственной, а не чужой литературной сущностью. “Пора сбросить грязное белье, пора надеть чистую рубаху”. Не ориентироваться на читателя, слишком расплывчатого и большого, не ориентироваться на писателя, слишком определенного и узкого, – должна критика. Критика должна ориентироваться на себя как на литературу. <…> Критика должна литературно организоваться по-новому, на смену более неощущаемому типу статьи должен прийти новый тип. Только тогда критика вдруг понадобится и читателю, и писателю». Здається, наша теперішня літературна ситуація цілковито нагадує ту ситуацію, яку й обговорюють російські критики початку 1920-х років.

А ще нам катастрофічно бракує найголовнішого – читача сучасної української літератури. Про що, зокрема, говорить і Є.Баран у фінальній частині книги, в тексті «Кілька слів навздогін: замість епілогу»: «Живемо у час нечитання . Так складається. Не знаю, кого шукати крайнім. Не хочу нікого шукати крайнім». Як на перший погляд, то ситуація – просто абсурдна, чи не так? Якщо читача не існує, то, за законами ринку , література має так само тихо та непомітно відійти в небуття. Але не відходить. Чинить затятий, хоча й непомітний, опір; на щастя, ще й досі тривають тяжкі оборонні бої . Отже, читач існує, – хоча б і в критично невеликій кількості. Інша справа, що представники власне літератури , спостерігаючи за накладами, які мають місце у парадиґмі комерційної літератури, або ж у царині порногламуру (якщо за Ж.-М. К’юбільє), несамохіть екстраполюють цю ринкову дивовижу на терени власне літератури . А робити сього не потрібно. У жодному разі. Бо ця наша теперішня ситуація, насправді, анітрохи не нова. Вже згадуваний сьогодні Ю.Тинянов у статті з прекрасною назвою «Літературне сьогодні» (1924) писав, зокрема, таке: «Нерадостно пишут писатели, как будто ворочают глыбы. Еще нерадостнее катит эти глыбы издатель в типографию, и совершенно равнодушно смотрит на них читатель. Кстати, какое это странное слово! Все видят писателя, который пишет, некоторые – издателя, который издает, но, кажется, никто не видит читателя, который читает. Читатель сейчас отличается именно тем, что он не читает. Он злорадно подходит к каждой новой книге и спрашивает: а что же дальше? А когда ему дают это “дальше”, он утверждает, что это уже было. В результате этой читательской чехарды из игры выбыл издатель. Он издает Тарзана, сына Тарзана, жену Тарзана, вола его и осла его – и с помощью Эренбурга уже наполовину уверил читателя, что Тарзан это и есть, собственно, русская литература». На полиці вітчизняних книгарень щоранку підкидають продукцію від А.Кокотюхи, М.Кідрука, Люко Дашвар, і український читач уже майже повірив, що це і є українська література ХХІ століття. Можна, звісно, увесь цей мотлох по-олімпійському іґнорувати, можна спробувати довести, що це у жодному разі не література. Але все це не матиме жодного сенсу і жодних практичних наслідків, позаяк уся ця пульпа (pulp) – це не проблема літератури, і навіть не проблема читача, – це виключно проблема нашої доби, яка почалась не сьогодні й не завтра, на жаль, відійде у минуле. Що з цим робити, спитаєте, і як нам поводитись далі? У Є.Барана на останній сторінці книги подано простий і «романтичний» рецепт-пораду: «Читаймо книги. Пізнаваймо світ. Пізнаваймо себе. Бо читання – одна із форм здобуття свободи, а свобода , – як твердить Євген Сверстюк, – є вибухом правди , яка робить із нас свідомих громадян, витравлюючи із нас раба». Зовсім поруч із Є.Бараном і Є.Сверстюком лунає голос Філіпа Солерса: «Уміти читати – це жити в безупинному розшифруванні світу, історії та власного існування. Вміння читати – це свобода». І всі вони мають рацію. Але, практично беручи, чим ця рація сьогодні нам допоможе? Питання, прокляті питання, пекучі питання, – суцільні остогидлі питання, а відповідь тільки одна: зайняти своє безпомильне місце у шанцях і триматися до кінця. Оборонні бої тривають . І то вже не перший рік. Ґюстав Флобер писав, підсумовуючи своє ХІХ століття: «Хто любить Мистецтво сьогодні? Ніхто – таке моє глибоке переконання. Найбільші спритники думають тільки про себе, успіх, видання, рекламу! Якби ви знали, як остогиділи мені колеги! І я маю на увазі не найгірших». Своє ХХ століття не менш промовисто характеризував у 1974-му році Ролян Барт: «Переслідування, яке час до часу влаштовують інтелектуалам, скидається на переслідування магії: до інтелектуала ставляться так, як юрма торговців, ділків та юристів ставилася до відьом; особа, що завдає клопоту ідеологічним інтересам… Таке переслідування може періодично збуджувати публіку незгірше якого-небудь цькування відьми; але не варто нехтувати його політичним ризиком: насамперед фашизм ставить перед собою найпершим завданням знищення інтелектуального класу». І, знов-таки, Барт, на останок: «Літературі наразі тяжко, тісно, смертельно небезпечно. Їй не до прикрас – доводиться захищати власну шкуру». Ліберал упевнено наступає, нищить, випалює все довкола, але ліберал має знати: він ніколи не побачить над нашими шанцями білий прапор. Почавши оборонні бої, ми цей прапор зневіри просто не передбачили. А тим часом, уникаючи алеґорій, згадаймо ще й стоїчного Ґі Дебора: «Треба замислити і здійснювати критику, яка була б нічим іншим, як життям». У цьому місці старші люди, скажімо, із поколінь вісімдесятників і дев’ятдесятників, цілком справедливо пригадають випадок ІБТ . Ну що ж, у такому разі я знову кличу на допомогу Ґі Дебора, який не без успіху пояснює і такі феномени : «Ми бачили стількох людей, що здіймали шум, але зійшли на пси; то було смішно, а часом ницо. Ні свобода, ні розум не даються людині один раз і назавжди. Їхні подоби, безперечно, набагато більш ламкі й розпадаються разом із модою».

Цікавою родзинкою цієї книги Є.Барана є ілюстрації, які представляють собою автографи як відомих, так і зовсім незнаних мені письменників. Цей додаток несе в собі присмак історії літератури ; колись пізніше він ляже підмурком архівів, що їх зачудовано розглядатимуть такі ж поодинокі хворі та безнадійно залюблені в українську літературу індивіди, яким є теперішній Євген Баран. Таким є і автор оцих рядків. Нас таких мало уже сьогодні, завтра нас буде ще менше, але, сподіваюся, ми незнищенні. Свого я не без цікавости ознайомився з дискусійною розвідкою Жана-Марі К’юбільє «Порногламур» (укр. видання 2009 р.), у якій французький культуролог спробував пояснити ідеологічні засновки нашого часу й дав визначення актуальній естетичній парадиґмі. Читач цієї розвідки має збагнути, що все найстрашніше (неймовірний демографічний вибух у Европі й наступне захланне «повстання мас») відбулося задовго до нашої появи, – власне, ще у ХІХ столітті. Бидло, яке заполонило европейські міста, є апріорі не пристосоване до читання й інших різновидів складної розумової та естетичної діяльности, – бидло шукає лише тілесних утіх, і воно їх отримує від відповідної масштабної, добре структурованої та насиченої спокусливими пропозиціями індустрії розваг. Варваризація людства відбулась не сьогодні, це правда. Сьогодні хіба що зростають масштаби та швидкості загального отупіння. Але є невелике й напрочуд солодке ґетто , в якому ще й сьогодні працюють алхеміки літератури, – творять мистецтво. Тож немає підстав сумувати. Натомість є іманентна потреба працювати, чітко усвідомлюючи цю порожнечу (якщо за І.Костецьким); рухатись у нікуди, сподіваючись на суттєво відмінне, якесь інше майбутнє. Принаймні, такою є моя особиста віра і моя письменницька ситуація . Приблизно такою ж є ситуація літературного критика Євгена Барана, уважного синоптика, який чесно пантрує складний динамічний процес, робить суб’єктивні нотатки на берегах, висловлює попередні судження й готується до ширших узагальнень і проґнозів. І, попри вже згадуване твердження Г.Міллера стосовно духової погоди , – хтозна: а раптом наші зусилля не будуть марними?