Це вже третя книга талановитої молодої авторки, якій вдалося зробити надзвичайний ривок у якості текстів, показати ріст і переконати читача, що вона має потужний потенціал, що вона пише цікаво, яскраво, непередбачувано, парадоксально, надривно, емоційно, щиро, відверто і, що найголовніше, майстерно і цікаво. Її поезію високо оцінили імениті майстри слова: Дмитро Кремінь, Ігор Павлюк, Надія Панчук, Василь Густі, Мирослав Дочинець, Володимир Товтин, Василь Шкіря, Мар’яна Нейметі, інші письменники, які, всі як один, хотіли дати рекомендації Маріанні, але вона прийняла їх тільки від перших трьох, бо лише стільки вимагає наш Статут. Тож обласний етап успішно пройдено, але нині я хочу сказати не про це, а про саму книжку «Стенокардія», яка щойно побачила світ у видавництві «Ліра» в Ужгороді і вже стала популярною на Закарпатті. До речі, за першу книжку «Феєрверк багряної шипшини», що вийшла минулого року, Маріанна вже отримала обласну премію «Дебют», про що інформували читачів письменницькі сайти «Укр.літ» та «Буквоїд».

Вона йому присвячувала вірші,

У неї в грудях билось серце, бо

Вона його любила, та найбільше

Чомусь боялась рими про любов.

Вона на нього подумки молилась,

І плакала, коли додому йшов.

Зізнатися хотіла - та несила,

Її мовчання – то найкраща з мов.

         Але своє мовчання, як і свої найсокровенніші почуття, Маріанна не приховує, а переливає в поезію, в римовану та неримовану лірику, у верлібри, які органічно і ненав’язливо торкаються струн душі читача і змушують співпереживати, співжити, обурюватися і захоплюватися, плакати і усміхатися, страждати і відчувати порушення ритму і свого серця.

Я тебе ніколи не забуду,
Не зів’януть спогадів букети.
Не відкрию таємницю людям,
Люди - це такі чужі планети.
Буду щем приховувати в серці,
Буду жити поки нам живеться,
Колисати ніжно на веселці,
Мов малу дитину, твій усесвіт.

Василь Густі поетично порівняв відвертість поезії у цій книзі зі спідницею дівчини, яка іноді буває закороткою.

що мені робити з нашими
дев’ятьма з половиною місяця
зрад?

сумую за таким чоловіком,
для котрого б стала
справді коханою жінкою,
а не просто глечиком.

я не можу любити тебе
усім серцем і тілом,
бо ти занадто хороший
для всіх,
а вони мене
ненавидять.

Маріанна не вміє дозувати щирість і відвертість, вона не хоче чогось приховувати чи замовчувати, вона спілкується з читачем як з найближчим і найріднішим чоловіком, як сама з собою, як із янголом охоронцем, який так часто приходить до неї у вірші.

Травень духмяний колише
Нескошені зоряні трави.

На його хрустких простирадлах
мріється так яскраво.

Коли ти п’єш із келиха мого лона,
Настає тиша
Довша і глибша,
Ніж вічність.

«…у книжці фонтанують, іскряться, піняться-шиплять аристократичне шампанське, сакральна свячена вода, органічна кров калини, космічний розмах ножово-ніжних почуттів-доторків у фатально-прірвній боротьбі між свободою і насолодою, обов’язком і потягом, язичеським і християнським...» - каже Ігор Павлюк у передмові до книги. І він правий на сто відсотків, бо саме такі враження залишаються після прочитання віршів Маріанни Шутко. А ще з читачем залишається післясмак чогось ніжного, витончено терпкого, чогось світлого і доброго, чогось теплого і м’якого, до чого хочеться торкатися знову і знову. Цю поезію варто читати і перечитувати, бо вона справжня, бо вона глибинна і мудра, неординарна і не схожа на будь кого. Вона особистісна.