Писати про цю книгу, передусім, цікаво. І приємно. Бо так склалася доля, я – перший, хто прочитав рукопис роману, тільки-но він вилетів з-під гарячих клавіш комп’ютера. Бо це – перша прозова книга (ще) молодого і (ще) перспективного барського-вінницького-київського письменника Василя Пастушини. Бо, як сам автор пише, «цей текст про життя. Про життя про текст. Це життя і є текст». (Тут і далі виділено – С.Л.)

Попри занадто спрощене визначення тематики, роман «Зелені кролики» непростий. Місцями контраверсійний. Але від цього рівень його сприйняття не знижується. Текст легкий, невимушений та іронічний, місцями саркастичний. Василь Пастушина насміхається над поетами і письменниками. Над постмодернізмом. Над дійсністю. І над читачами. Він навіть насміхається над головним героєм, якого теж звати Василь.

Таке всюдисуще висміювання не може дратувати, а викликає лише усмішку. Як кажуть, перевірено на собі. Ні гул метро, ні «передайте за проїзд» у маршрутці, ні кислотна музика з  колонок у сусідів по квартирі не змушує відірвати очі від сторінок.

Відволікають хіба-що помилки. Особливо стилістичні. Але це, швидше, камінь у заґратоване вікно видавництва. Як не крути, а в реквізитах не вказано нині модне «в авторській редакції». Хоча й, можливо, з автора відповідальність це не знімає. От, наприклад, цитата, яка після п’ятдесяти сторінок невимушеного тексту, просто підводить читача до стіни і розстрілює:

«Я собі в себе це запитав, сам собі нічого не відповів, і вирішив подумати над цим тоді, коли виявиться вільна хвилинка. А в тому, що вона сьогодні виявиться, я був певний. Правда, деякий сумнів все ж був присутній, враховуючи початок дня, проте я сподівався, що він вивітриться за деякий час».

Ну і ще один ляп – більше змістовий – у ліричного героя, який прославляє себе антиглобалістом, цуплять гаманець «як місце збору всіляких потрібних і непотрібних пластикових карточок…».

Чернетковий варіант назви роману – «Місто слів і звуків». Доволі неконкретна та загальна назва із безліччю можливих інтерпретацій. Тим паче, коли йдеться про Львів. Від візиту у культурну столицю України у собі залишаєш стільки слів і звуків, що вистачить щонайменше на рік.

Що ж змінює назва «Зелені кролики»? Орієнтир, так точно.

Молодий віршомаз їде у місто Лева, аби виступити на поетичному фестивалі. Постійні супутники головного героя Василя – алкоголь, хтиві хлопці і дівчата (нажаль чи на щастя, переважно дівчата), які хочуть від нього сексу. Сюжетний алко-хтивий фон за час прочитання першого розділу насправді втомлює. Адже ця фішка сучукрліту давно вже не фішка, особливо в таких кількостях. Знову загострює увагу книга, коли несподівано з’являються доволі незвичні герої – зелені кролики.

Як з’ясовується згодом, їх бачать й інші учасники з’їзду – поети і поетки. Але не усі – це вже як кому пощастить. Або хто як буде намагатися їх побачити.

Хто ж може зустріти їх на своєму шляху? Чи пак, у житті? І коли? Чітко сказати неможливо. Комусь вони вперше з’явилися в дитинстві, декому – тільки зараз, комусь – у моменти безумства чи любові, іншому – просто з будуна, когось вони «кудись манили, показуючи дорогу».

Автор сам дає «наводку» під час першої зустрічі Василя із кролем – «я побачив зеленого кролика, вдягненого у червоний камзол. Він перестрибував від куща до куща, а потім зник за будинком, ніби в Алісі, ніби в країні чудес».

Отож, алюзія на новелу «Пригоди Аліси в Країні чудес» Льюїса Керрола – очевидна. Можливо, навіть занадто прозора. З тією лише різницею, що «вухатий» Керрола – білий і з’являється на початку твору. Зрештою, не будемо расистами і визнаємо – в обох текстах після появи кроликів, головний герой потрапляє у казку і постійно зустрічає на своєму шляху незвичайних героїв у незвичайних обставинах.

Кролі – поводирі героїв роману (знову ж таки не усіх), які розмивають буденність різноманітністю, дивиною, чудасією, містикою, що у реальному житті трапляється часто, але не всі люди звертають на це увагу і продовжують перебувати у системі координат «дім – робота». Інколи кролі самі напрошуються у наше життя, з’являються нізвідки, коли їм заманеться і кому самі захочуть.

Шукати кролів, тобто боротися з буденністю за щастя,  можна і самому. Кожен має власні рецепти. От поети у романі, наприклад, полюють на фестивалі за нагороду – статуетку малахітового кролика.

Автор натякає, що власний світ не тільки може, а й малює кожен власноруч. Хіпі Артур створив із ручок безліч іграшок – таку собі армію, з якою нібито буде завойовувати всесвіт. Хоча з такою фантазією світ і так впаде без зброї. А, наприклад, головний герой Василь називає одну зі своїх чергових супутниць Ія. Хоча звати її Софія. Просто, на думку Василя, справжнє ім’я не відповідає образу дівчини. Натомість змінити ім’я вона не проти – це один із прикладів того, як два створені ілюзорні світи можуть прекрасно прожити пліч-о-пліч та взаємопроникно, не суперечачи один одному. Можуть навіть полюбити один одного.

Мало того, Василь – і є одним із кроликів. Не дарма він – студент, який насправді не студент, і добирався у Львів потягом за чужим студентським квитком. Тобто зайцем. Подорож залізницею не вдалася, тому що не зустрів людей близьких по духу. А у Львові зустрів – це інші поети та поетки.

Усіх їх він умовно ділить на три категорії: «які пишуть громадянську лірику, тобто вони думають, що це громадянська лірика», «пишуть верлібри. Назвемо їх негромадяни» та «графомани…можна сприймати цю категорію як своєрідний симбіоз обох попередніх категорій поетів».

Попри насмішкувате ставлення до поетів як до представників римотворчої професії (чого варте лише іронічне – «А ми ж поети, цвіт нації, бля»), саме з віршомазами Василь відчуває себе у своїй тарілці. І під час виступу на фестивалі «усміхався, коли читав, отримуючи насолоду, що в цю секунду … дуже близько до зелених кроликів».

З кожною сторінкою роману світ навколо поволі стає все незвичайнішим. Навіть ненормальнішим, якщо взагалі то судити на тверезу голову. А в один прекрасний момент читач просто втрачає відчуття реальності, не помічаючи цього. І це стосується не лише тих епізодів, коли з’являються зелені кролики, що поети сприймають як нормальне явище. (Ну якщо пити так безбожно, то можна побачити не лише кролів, а й білочок. Теж зелених.) Це стосується і кінцівки роману, коли герої сідають у магічне туристичне коло навколо вогнища, розпаленого у квартирі, та розповідають «страшилки на ніч». Ці історії настільки правдиві, наскільки вигадані. Як і події у романі. Навіть коли рудий Артур після чергової оповідки просто зникає. Читач такі сюжетні викрутаси сприймає як вигадане за дійсність. І навпаки. Як, зрештою, і Аліса, яка одного разу пішла за кролем і потрапила у Країну чудес. А насправді – то був лише сон.