Погоджуюсь з думкою Євгена Барана, що «критик не зобов’язаний писати художні твори». Але в сучасній українській літературі добра половина і критиків, і літературознавців  пишуть  вірші та прозу, починаючи Миколи Ільницького та Володимира Базилевського, Михайла Слабошпицького та Юрія Коваліва, Григорія Штоня і Тетяни Дігай,  і закінчуючи Дмитром Дроздовським і Олександром Стусенком. Пишуть навіть п’єси, як Михайло Наєнко… І дедалі таких синкретичних авторів все більшає. 

«Грішить» художнім словом і Петро Сорока, відомий своїми денниками, що стали унікальним явищем нашого письменства. Він автор поетичних збірок «Я так люблю» (щоправда, ще раніше моя землячка-чернігівка Наталка Матюх назвала свою першу збірку віршів «Я вмію так любить»), «Крона роду», «Ладан осені». І ось книжка «Лісові псалми», що так нагадує «Зелене євангеліє» Богдана-Ігоря Антонича  —  віддалені ремінісценції тут (і в назві, і в текстах) справді є. Але на кого ж нам рівнятися, як не на класику.

З іншого ж боку «Лісові псалми» особлива книжка в творчій біографії автора, про неї дізнаємось з короткої передмови до книжки: «Щоліта намагаюся повести там (у лісі — В.С.), у закинутій лісничівці, два чи більше місяців. Мої лісові враження і пригоди найповніше відбиті в денниках і ліричній повісті «Симфонія Петриківського лісу». Але всі ці роки я також писав вірші, й сама собою склалася ця невелика за обсягом збірка. Всі вірші у цій збірці написані в лісових нетрях, натхненні лісом і, сподіваюся, передають тією чи іншою мірою красу та велич лісу…»

З «лісових нетрів» постає високоінтелектуальне, збагачене філософським осягненням, бачення і чисто літературних, і житейських проблем:  

Я мову лісу вивчити хотів,

Я брав уроки в білки і синиці,

Та тільки із перебігом років

Мені відкрились перші таємниці.

Я поселився в нетрях,

                                 де Яга,

Де все на світі знає мудра тиша,

Де так природно й лагідно ляга

Зелений шум на партитуру вірша.

Позбулася душа суєтних пут,

Пощезло все мізерне і дволике,

І шепче дуб мені, що тільки тут

Я напишу щось вічне і велике.

Перечитуючи денники, я відшукав таке: «Як Пришвін в тоталітарні часи утік у ліс, так нині я від життя тікаю у природу». Знаю про закоханість Петра Сороки у творчість забутого російського письменника Михайла Пришвіна, але мушу зазначити: в його талановитій прозі немає віри в Бога, та й не могло бути в силу життєвих обставин, адже він мешкав у атеїстичній країні. Як і немає в Євгена Гуцала, поетичними алюзіями з якого вдало (наприклад: «Ген промінь сонця скошений упав // тамує біль і зводиться на ноги… // В оправі круглій лісових галяв // ростуть кропиви чорні некрологи») послуговується автор «Лісових псалмів». Петро Сорока — насамперед віруюча людина, на відміну від багатьох сучасних поетів, котрі використовують ім’я Всевишнього як загальноприйняту норму, а, відверто кажучи, просто лукавлять. Вже в другому вірші збірки він зізнається:

Так пишу, як Бог поклав на душу,

Для сердець,

                 а не черствих умів,

За взірець узявши простодушно

Світло Соломонових псалмів.

І цей лейтмотив проходить через всю книжку: «Я вголос тут молюся — і боюсь // Що Бог мене покинув і не чує», «Господи, з лісу земного мені // Хочеться в горні ліси», «І я збагнув: над кронами сьогодні // Пливли не бусли — ангели Господні», «Світло постане з Божого міту // Зоряних сфер.// Так це було при сотворенні світу, // Так і тепер», «Не віднімай в мене, Боже, цей рай, // Що я собі маю», «Бо, може, це з природою злиття// І є найвища єдність із Всевишнім?», «Боже безсмертний, навчи помирати// Без мук і агоній» і т. д. Ці вірші не мають молитовного звучання, вони звернені до людини, до природи — отих лісових птахів і звірят, але водночас наближають Петра Сороку до поетів доби бароко, зокрема, чернігівської школи Лазаря Барановича, Івана Максимовича, Івана Величковського, Лаврентія Крощоновича та інших, котрі були ченцями та священиками.   

Безперечний традиціоналіст, Петро Сорока у «Лісових псалмах» виступає найперше як тонкий лірик (Мерхлий місяць по маленькій крихті // Тихо хтось надламує щодня», «Ліс в тенетах бабиного літа // Б’ється, наче риба золота», «…осінь вигойдує лагідний світ //На тоненькій ніжці вівса»). Його щирість і сповідальність, знову ж таки при сприянні «земної Божої краси», підносять цю маленьку книжку до сучасного літературного пантеону, доповнюють його вже відомі денники.

І мимоволі пробачаєш поету і деяку повторюваність, і надлишкову повчальність, і натяки на попередників з гучними іменами, скажімо, на Гесіода з його «Трудами і днями», і навіть  самопародійність («…йду я не з рушницею в руці // А з олівцем, що визира з блокнота… Я розумію лиса й муравля, // Й записую апокрифи ліщини»). Адже вірші справді талановиті, і сам поет не соромиться сказати:

Бо я — Петро. Апостол цього лісу,

Його слуга і сторож, і орфей.

Єство дерев, їх душі непогрішні

Я зрозумів, як мало хто з людей.