Історична тематика стала доволі популярної в сучасній українській літературі. Є теми більш  збиті, є такі, яких ще майже не торкалися. Тож коли до рук потрапила книжка Роксолани Сьоми “Вакації у Танґермюнде”, то очікувань великих від неї не було. Проте думку свою довелося змінити одразу ж після прочитання передмови. У ній авторка розповідає, що роман не просто історичний — у ньому оживають реальні герої. В основу твору Роксолана Сьома поклала розповіді дідуся та бабусі про те, як вони, ще молодими, потрапили на примусові роботи до Німеччини у часи Другої світової війни. Авторка зізнається, що у ході роботи, звичайно ж, виникали прогалини. Проте “був правдивий стрижень із хронології подій”, на який вона “нанизала решту вигаданих героїв і обставин, зв’язавши їх у логічну розповідь, ніби зібрала й зліпила докупи черепки старовинного й від того безцінного глека”. У видавництві наголосили, що це перший роман, який так докладно розкриває тему остарбайтерів.

Ця тема ближча нам, ніж може здаватися на перший погляд. Мені, наприклад, згадалися мої прадідусь Сергій і прабабуся Люба. Ще малою, знала, що вони були в Німеччині і працювали на доменних печах. Тоді не усвідомлювала що це, але дорослі говорили про цю роботу з такою інтонацією, що я підсвідомо розуміла — це щось страшне. На жаль, була ще зовсім дитиною, коли вони померли, так і забравши з собою ці тяжкі спогади. А їм точно було про що розповісти! Авторці ж роману “Вакації у Танґермюнде” у цьому плані пощастило більше, бо історію її бабусі та дідуся зберегла і передала їй мама Поліна. Тож роман, окрім літературної та дослідницької діяльності, можна вважати ще й даниною пам’яті близьким Роксолани Сьоми.

Моду на родинні саги започаткувала Оксана Забужко “Музеєм покинутих секретів”. Услід за її книжкою родинні історії стали дедалі частіше з’являтися на полицях книгарень, розповідаючи історію однієї родини на весь світ і підносячи горе одного до національного рівня. Бо ж на кожен тяжкий період історії знайдеться мільйон історій. Тож і родина, про яку йдеться в романі, — лише одна з багатьох.

З героями читач знайомиться на Львівському хуторі Запродана, де всі знають одне одного. Там ми і дізнаємося про двадцятирічного Павла і на кілька років молодшу його кохану Марію. Дівчину забирають на примусові роботи в Німеччину, а закоханий юнак, згадавши обіцянку не полишати коханої ніколи, прямує за нею. Павлові  і Марусі пощастило, якщо можна взагалі так висловитися, в конкретній ситуації — вони потрапили на цукроварню, а не на хімічну промисловість, де люди дохли від дослідів, мов щури. Хлопця дід свого часу навчив трохи німецької мови, тож він швидко порозумівся із власником цукроварні та шоколадної фабрики і потрапив йому у милість. Довірили йому слідкувати за технікою, давши зарплату та окрему комірчинку при заводі. Та не довго тривало таке привілейоване порівняно з іншими остарбайтерами життя. На долю закоханих випало чимало тяжких днів. Авторка детально описує побут остарбайтерів — умови життя, харчування, їхні вигадки і хитрощі, їхні біди. Картина загалом досить похмура, проте не нестерпна. Здається, єдине, що  тримало юну і наївну Марусю та Павла на цьому світі, змушувало чіплятися за життя, була їхня любов. Саме завдяки цьому, мабуть, Павло двічі зміг видертися з обіймів смерті — у санаторії, де над людьми ставили досліди, та в концентраційному таборі. Марію теж спіткало лихо — родина, на яку її перевели працювати, вирішила забрати її дитину собі — хвора жінка-господарка не могла мати дітей і дуже прикипіла до малої. Фінал роману, звичайно ж, передбачуваний від першої сторінки книжки, бо якби не вижили Марія та Павло, то не було б і авторки, яка увічнила їх у романі.

Проте хочеться сказати про інші якості книжки. Історія кохання, яку розповіла нам Роксолана Сьома, на тлі тяжких буднів остарбайтерів виглядає якось нереалістично, навіть дещо казково. Проте згадавши, що йдеться про реальних людей і реальні події, починаєш вірити. Вірити, а потім замислюватися про те, як же люди трималися одне за одного! Наскільки ж міцними були їхні стосунки і сильною довіра і віра одне в одного, що навіть жахливі умови праці в Німеччині відходили на другий план, коли зустрічалися погляди Марічки та Павла. І мимоволі замислюєшся: що ж знали люди тоді і чого не знають тепер? Фактично, це ідеальні стосунки чоловіка і жінки: він турбується про неї і захищає, а вона дарує йому свою жіночність, ніжність — взаємодія міцного і ніжного, сильного і слабкого. Не схоже на наші реалії, позначені гендером та емансипацією, правда?

Про що ще говорить ця книжка? Про те, що світ не варто ділити на чорне і біле — у ньому багато ще й напівтонів. Навіть у Німеччині, яка в контексті розповіді асоціюється лише з чимось негативним, Павлу та Марії траплялися добрі люди, які по можливості намагалися допомогти молодому подружжю.

А ще цей роман про глибоку віру в Бога. Не фанатичну, але повсякчасну. Чи не ця щира відсердечна віра допомогла у, здавалося б, безвихідних ситуаціях? Віру не в Бога, а Богу.

І, може, книжка не вирізняється з-поміж інших особливою гостротою сюжету, якоюсь особливою мовою чи авторським стилем, проте вона нагадує нам прописні істини життя, які всі ми знали, але чомусь забули.