Писати сьогодні вірші - це прирікати себе на вічне дивацтво. Писати сьогодні вірші жінці - це прирікати себе на вічний опір. Писати сьогодні вірші жінці в маленькому районному центрі, а ще бути підприємцем, при цьому залишатися дружиною і  матірʼю трьох дітей, - це виглядати вічною дивачкою, яку не розуміють і затаєно не люблять. А ще видавати в цьому районному центрі літературну газету «Крила Олександрівщини», єдину літературну газету, яка видається у маленькому і майже втраченому для культури центрі України, - все це може викликати або захоплення, або подивування, або заздрість, або ж скептичне резюмування, втілене в українській приказці: «Чим би дитя не тішилося, лиш би не плакало»...

Напевне, для Оксани Шпирко все виглядає і простішим, і скромнішим: вона робить те, що повинна робити. Додам важливе: повинен робити кожен на своєму місці:

Йдучи - іди. Не залишай слідів

 Ні на піску, ні на траві росистій...

Її поетичні овиди лірично-ніжні, сентиментально-щирі, глибинно-жіночі. Все так і повинно бути. Лірична героїня Оксани Шпирко всерозуміюча, а від цього якась глибинно мудра і глибинно українська:

Чому жінки стають поетами -

Чи хліба мало, чи визнань?

Летять їх сповіді сонетами

Із серця, ніби із вигнань.

Все у її віршах є простим і відкритим (не спрощеним). Кожна із тем - від пейзажного малюнка до екзистенційного відчуття/проминання обрамлене легкою інтонацією жіночої лагідности:

Не все так просто. І не все так складно,

Це як дивитись -в профіль чи анфас.

Не завжди перст, показуючи владно,

Міняє простір, і людей, і час.

Її лірична героїня - типова у своїй сьогоднішній виїмковости  українська степовичка, яка все знає зробити. Але на відміну від своїх попередниць, що всі кути хати тримали на своїх плечах (зовсім не крихітних, як може комусь здатися), лірична героїня Оксани Шпирко закохана і кохана. Це надає віршам поетеси не сентиментально-щемливого плачу, а жіночої втіхи-наповнення, життям, чоловіком, дітьми... Бо тільки направду щаслива жінка може так відверто-еротично виповісти: „У моїм лоні // тричі сходило сонце..." ; тільки направду люблена жінка може відверто-закохано признатися: „Поки живу, // поки дихаю, поки сміюсь, поки  крок мій творить // з твоїм резонанс - // я із курсу, // що серце виткало, - // не зіб´юсь // і буду співати // словом своїм // для нас!" . Бо тільки відверто-впевнена у своїм коханні жінка може вголос сказати: „А перша скрипка - то тобі - // Моїх неспіваних мелодій. // Зустріть тебе в житті - та й годі - // І загубитись у юрбі..."

Прочитана мною збірка, вже четверта  (?) у творчому доробку Оксани Шпирко („До моєї душі на  гостини", 2007; „Іду на «ти»", 2008; „Поезії", 2010). Але чомусь мені видається, що ця „крайня" книга віршів є свідченням поетичної мудрости і зрілости. Тут немає збоїв формальних, змістових. Тут все інтонаційно означено і озвучено. Тут домінує відчуття повноти. Такої мудрої селянської жіночої повноти, якої давно я не зустрічав у нашій поезії: „Щось хочеться зрозуміти // в цьому світі: // для когось любов коштує он стільки! // життя коштує стільки-то, // щастя коштує стілечки. // Мідний гріш... // А для мене - // просто любов, // просто життя, // просто щастя...".

Так, скажете Ви, все тут правильно, але у чому тут прориви і в чому модерність форми?  Поезія живе не проривами і не експериментами, хоча й наснажується ними. Поезія живе у серці. І вона або є, або її там нема. Оцей рівень фольклорно-мелодійний у своїй основі є тим Трояновим валом, який не пускає у душі українців байдужости і ненависти, а виповнює її бажанням любови і щастя. Виповнює тими банальними речами, які нами вже давно втрачені, і за якими ми стужено мовчимо...