Спогадовою  літературою  сьогодні  вже  нікого  не  здивуєш. Напевне, у цьому є позитивний момент. Люди намагаються осмислити себе у часі крізь призму власного проминання, крізь перешкоди індивідуального досвіду згорання. Можна назвати цей досвід творчою самореалізацією, а можна сказати, що будь-який досвід, навіть успішний в очах інших, є нічим іншим, як втечею від власної тіні, якщо він не є досвідом самопізнання...

Кіровоградське літературне середовище кінця 90-х років ХХ століття досі не мало свого літописця. В літературних колах знали кількох літературознавців - того ж Григорія Клочека, Василя Марка, Володимира Панченка, Леоніда Куценка, поетів Валерія Гончаренка, Петра Селецького, прозаїків Василя Бондаря, поета і прозаїка Віктора Погрібного... Ніби й не мале коло тих, хто виявив себе воїном слова. А ще коли згадати Володимира Базилевського, чий творчий набуток канонізовано ще в середині 90-х, коли він був відзначений Шевченківською премією.

Але ми меншою мірою, а то й взагалі не говоримо про літераторів, які пишуть російською мовою. Це таке замкнуте коло, породжене метаморфозами української історії з її наскрізним московсько-українським політичним протистоянням.

Жертвами цього протистояння стали люди. Українці на півдні і сході, росіяни на заході і в центрі. І ті й інші відчувають себе чужими в середовищі, в якому живуть і працюють. Майже як у відомому фільмі Микити Михалкова: «Свій серед чужих, чужий серед своїх». У кожного із них власний комплекс незреалізованости і внутрішньої ущербности.

Подолати сей дискомфорт сливе не можливо, бо ті бізнесово-олігархічні синдикати, які називають себе партіями, час від часу розігрують карту національностей і мови, аби втриматися при владі. І дивним чином їм се вдається вже 20 літ.

Але не буду заходити в гущавину праісторії. Скажу тільки, що питання мови не повинно роздирати людей на групи за принципом «жидівського гетто» ІІ світової, бо у такому разі наша спільнота плекатиме принцип диктатури як єдино можливий у суперечці з інакомовними.

Увесь цей мій уступ викликаний знайомством із творчістю двох талановитих літераторів, які живуть на Кіровградщині (Ольга Полєвіна в Кіровграді, Олександр Архангельський у Знамʼянці). Архангельский перекладає на російську Шекспіра, Джона Донна, українську класику (Микола Зеров, Євген Маланюк, Дмитро Павличко, Ліна Костенко, Василь Симоненко, Володимир Базилевський), сучасних українських поетів (Олександра Косенка, Катерину Горчар, Михайло Пасічник, Петро Селецький, Антоніна Корінь). Рівень перекладів і рівень відповідальності до слова у цього поета феноменальні.

Ольга Полєвіна більш різноманітна у творчости: вона пише поезію («Изнанка счастья»), перекладає на російську (Ліна Костенко), прозу (як твори на сучасну тематику «Санта Лючия», «Круиз по Стиксу»; так і фантастику «Черное озеро»), спогадову есеїстику.

Мою увагу поки що привернула книга Ольги Полєвіної «Повесть о людях и о себе». Спогадовий матеріял є перевіркою на рівень професійної правди. Відразу хочу відзначити, що ця автобіографічна повістина написана живою мовою. Розповідь динамічна, струнка. Автор знає, що говорить і що хоче сказати. Портретні характеристики короткі, влучні, доброзичливі. Навіть більше, автор не стільки акцентує на оцінці творчости, як на людських якостях того чи іншого літерата.

Сторінки, які стосуються творчої лабораторії, сиріч бездоганні. Це така собі форма цікавого літературознавства (за Сергієм Наровчатовим). При чому, літературні поради і висновки ненав´язливі й позбавлені втомливої дидактики.

Ольга Полєвіна зробила те. чого ніхто з кіровоградських авторів ще не пробував робити, вона подала цілісну картину літературних постатей Кіровградщини, не поділяючи їх за мовною ознакою. Хоча питання мови, національних особливостей у неї озвучені (як мені видалося, з деякою мірою затаєної образи і стриманости): «Национальный вопрос - болезненный. Лучше его не касаться. Тут разум отступает, остаются одни эмоции, а они - плохой советчик» (с.42).

Симпатичними фарбами змальовані Віктор Погрібний, багатолітній керівник літературного обʼєднання «Степ», поет Олександр Косенко, поетеса Антоніна Корінь, прозаїк Василь Бондар, пародист Володимир Могилюк, письменник-фантаст Олексій Корєпанов, журналістка Людмила Ніколаєвська...

Мемуарна лектура є ще тестом на авторську зрілість і мудрість. Із задоволенням відзначаю, що і цей тест Ольга Полєвіна склала. У книзі відсутність навкололітературна колотнеча, немає упередження людського. Уникає автор дешевих містечкових сенсацій і скандалів. Її  висновки залишаються відкритими: «Мемуары, которым нет конца потому, что он еще не наступил, - самая обнадеживающая вещь...

Получиласть повесть о людях.

И о себе.

 Может, это напечатают. Прочтут те, о ком я писала и те, о ком умолчала. Уже представляю, что они скажут мне! И это будет тест на них самих...» (с.78).

А це означає, що автор витримала найголовніший тест мемуарної лектури, - тест на правду: «Но я не лгу. Я описываю тот угол зрения, под которым мне явились современники. Может, такими их никто больше не видел...

Писать нужно всегда правду. Пусть простят мне те, о ком я напишу. Я не виновата, что видела их так» (с.3).

Мій висновок простий. Ольга Полєвіна показала себе цікавим і мудрим співрозмовником. Гадаю, ці риси притаманні також її прозі.