Туга за невідбутим майбутнім – суттєва умова для неспромоги жити теперішнім, насолоджуватись теперішнім. Коли ж до неї додається меланхолійно-експресивний аналіз кожного неможливого продовження в бажанні «бути з ним», життя перетворюється в одержимість трагедійного передчуття кінця.

*

Історію кохання Михайла Коцюбинського й Олександри Аплаксіної ніхто не засекречував архівним пилом, могильною плитою, спаленими листами, щоденниками і спогадами. Не велися (?) розмови про розтлінно-дидактичну мораль, не спліталися міфи (?) про Олександрину втрату зору, яку відбувала свого часу мати Коцюбинського, не (?) розводили руками  про факт заборони Віри-дружини пускати Аплаксіну-коханку до катафалку – для одної – чоловіка – для іншої – коханця...

*

Історія вміє чекати. І повторюватись. Чекати, поки не повториться в чиїйсь свідомості – свідомості обраного. Обраної. Сьогодні їхня драма реанімувалася новим диханням у тексті Барбари Редінґ «Безумці».

Роман письменниці можна назвати романом-«реплікою», викладеною на майже двохстах сторінках. Це, свого роду, діалог, позбавлений чоловічого голосу, але не чоловічого адресата. Власне останній, в особі Михайла Коцюбинського, переважає над самою адресанткою, в персоні Олександри Аплаксіної. Його аурою позначена кожна думка, навіть, якщо вона не про нього, навіть, якщо текстові пасажі стосуються прання, їжі, деталей одягу, описів вулиць, міст, сіл, островів etc.

А може, це була зовсім не любов. Лише хвороблива прив’язаність до старшого (на 16 років) чоловіка, у якому побачила колись давно померлого батька. З яким могла називатися «дитинкою»: «Дорога моя дитинка, єдина, кохана...», «Твоя дитинка у світло-жовтій сукенці й усміхається». Може, зупинення на ньому – єдиний сенс перебування у прісному просторі сірого бюро й не менш сірого дому. Може, «бути з ним» – варіант взаємин зі світом власного Я, власного не-Я. Може, це форма мазохістичного безумства – кохати одруженого чоловіка, батька чотирьох маленьких дітей – «...ясно усвідомлювала, що можливі стосунки в невеличкому місті з одруженим чоловіком – це безум. А чи я – безумна? А чи безумний ти?.. Відчувала колосальної сили потяг до тебе. Й притлумляла. І не дозволяла». Може, їхнє кохання – занедбаний плід вищого задуму: «Мені лише шістнадцять, і я бачу сни, що мені не належать: я не знаю ні такої місцевості, ні таких розташувань», «Я вже живу тобою, хоча ще кілька років ми не знайомі», «Хоча поки і досі ми не знайомі, ти вже видаєшся Моїм ». Може, так має бути – відчувати все, що з ним відбувається, жити ним – не собою, і разом з тим, мати «відчуття повної неприсутності (марності) у твоєму житті. <...> Коли ані доступу, ані приступу до твоєї реальності, від якої віддалена тисячами світів, що холодно й відчужено сприймають найменші прояви мого наближення до тебе», усвідомлювати його егоїстину чоловічу природу, надіючись на прозріння: «Якби ти знав, що я почуваю насправді, якби ти тільки міг уявити цю кровотечу безуму в моїй голові, якби...».

Такі версії на сторінках роману Барбари Редінґ лише можливі можливості – не більші й не менші, ніж інші версії внутрішнього театру Аплаксіної-Коцюбинського, очима Олександри-(Барбари).

*

У сучасній українській літературі «Безумці» – зразок інтровертивного глибинного письма. Суб’єктивні й об’єктивні факти життя проектуються в духовно-психологічні реалії, а відтак виринають з підсвідомості героїні-оповідачки. Потік її думок – чистої води фемінний аналіз кохання жінки до чоловіка: увага до тонких проявів вищого задуму (у снах з’являється матір Коцюбинського як передвісник таємного знання про майбутні події), інтуїтивні знаки-відчуття (сила яких найбільше сконденсовується над подією смерті коханого),  систематична інтерпретація його-своїх слів і мовчання, мовчання і слів, вчинків і невчинків etc, а відтак – акцент на почуттях, абсолютне нівелювання раціонального – що яскраво актуалізує себе в назві: безумці.

В основу художнього інструментарію роману Барбари Редінґ вкладено дію, а не образи. Тому стосунки Аплаксіної і Коцюбинського виписані як динамічні, постійно подієво-змінні кадри психологічних реалій, у яких єдино-незмінним є метафізичний зв’язок – любов.

Любов.

Як петля.

Як вирок.

Як те, ...що народило.

Безумство.

Що ...убило...

*

Почуття як феномени буття у «Безумцях» далеко не романтично наївні – лише екзальтовано-хворобливі. На сторінках тексту не знайти сентиментально-легких пасажів, натомість кожна фраза проникнена розумінням неможливості, невідбутості бажаного втілення любові в усіх її проявах жінки до чоловіка, чоловіка до жінки.

Вона любить усупереч чіткому усвідомленню, що ніколи не буде з ним. Олександрина любов добровільна, навіть не вимоглива – спокійна, тиха, глибока, постійна в його житті і в його смерті – вічна?! – «Вони поки не знають, що ти більше нікуди не підеш і навічно лишаєш свою присутність поряд із моєю», «...чи ми справді (навічно) безумці?»...