В книзі «Мої серед чужих» Олександр Бойченко розповідає читачам про любих йому письменників і філософів. Вже сам перелік імен, зазначених у змісті, вселяє повагу. З цікавістю відкриваємо книгу, щоб зустрітися з Сократом і Кантом, Кафкою і Джойсом, Керолом і Хемінгуеєм, Мандельштамом і Пєлєвіним та ще кількома десятками знаних авторів.  

Велика кількість персонажів (більше семидесяти!), виведених у книзі, говорить про широку ерудованість О. Бойченка як критика і літературознавця.  Про це свідчить і чимало слів, написаних латинськими літерами. Іноді ерудованість навіть не дає автору поговорити з читачем на рівних. «Щоб адекватно зрозуміти «Ловця», - пише він, - треба хоч трохи тямитися на давньоіндійській поетиці та дзен-буддизмі. Тож було б чудово, якби ми з вами поговорили зараз про такі цікаві категорії, як «аланкара», «раса», чи «дгвані», але хай уже якось іншим разом».         

Ну, хай, то й хай, згоджуємося ми, бо попереду нас підстерігають проблеми куди серйозніші. Взявшись обійняти такий масив матеріалу, О. Бойченко неминуче наткнувся на брак місця. На одного «свого» в книзі припадає всього лише по дві-три сторінки, тому кожне слово тут на вагу золота. Але от біда - вибрати найвагоміше з творчості чи біографії письменників автор якраз і не зміг.   

До того ж, в манері спілкування з читачем у Бойченка є ще одна риса - говорити, не договорюючи. Згадає, наприклад про якусь хворобу, «з якою письменник роками змагався писанням та алкоголем», а що то за хвороба,  не скаже - мов, сам читач знати повинен.  «Чому він перестав писати? Як такий геній смів перестати писати? - запитує автор, говорячи про поета Рембо, і відповідає: - Можливо, відповідь на це запитання прихована якраз у його «надмірній» геніальності». Навряд чи такий психологічний «аналіз» змусить нас краще зрозуміти поета. Розповідаючи про Джойса, варто було б  порозкошувати на манері його письма - Бойченко ж інформує читача, кого цей самий Джойс своїм «Улісом» образив, а відносно стилю геніального письменника відсилає нас до літературознавчих праць. І таких прикладів занадто багато. 

Проблему посилює грайлива мова, котрою спілкується з нами пан Олександр. Деякі, сумнівні як носії інформації, але не позбавлені самолюбування фрази взагалі інакше як словоблуддям назвати важко: «...і  Марк Аврелій таки виявився близьким до ідеального правителем. Зокрема тому, що не прагнув ні ідеалу, ні правління»; чи: «медичний факт: таких письменників, як Фолкнер, література більше не родить». А як вам таке визначення екзистенціалізму: «К´єркегор і став засновником екзистенціалістської філософії, яка відкриває перед людиною можливість мислити в категоріях життя, а не жити в категоріях мислення»?  

До позитиву можна було б зарахувати гумор Бойченка, якби бажання видатися дотепним подекуди не межувало  з хамовитістю. Бо як ще можна оцінити фрази: «...приємно уявити собі якийсь такий фердидурковий урок, під час якого, приміром, учитель української літератури на прізвисько Поганка виливає на школярські голови відра риторики про велич української нації, яка дала світові Шевченка».  

Щоб не відступати від сучасних традицій (ба, навіть І. Бондар-Терещенко почав вживати у своїх статтях цитати з нецензурщиною!), Олександр Бойченко, як приклад свободи слова, наводить вірш одного зі своїх улюблених американських поетів, де Ісус Христос розмовляє з Іваном Хрестителем щирими матюками.        

Не сприймається безапеляційність, а іноді й пряма грубість в ідеологічних судженнях автора. Ненависть до комуністів, Радянського Союзу і Росії змушують його замість об´єктивного аналізу заповнювати й без того обмежений інформаційний простір плакатними лозунгами; однак, про заполітизованість текстів Бойченка вже достатньо говорили інші критики.  

Характерним для книги є нарис про Хемінгуея (Гемінгвея, на новий лад), котрий автор пише, спираючись на ще одного дослідника Деніса Браяна.  Як ми розуміємо, Хемінгуей великий насамперед тим, що створив новий тип героя: не жертву життя з усіма відповідними комплексами, а героя, сильного духом, який додає читачу снаги жити попри все. Щось подібне, аналізуючи «Фієсту», спершу хоче сказати нам і О. Бойченко, а тоді залишає це питання і всю свою енергію спрямовує на те, щоб виправдати героїв «Фієсти» у їх аморальному вживанні алкоголю та зміні сексуальних партнерів.  «Якщо ж розглянути поведінку героїв Гемінгвея саме як мотивовану карнавалом, - ділиться своїм «відкриттям» критик, - то прямолінійні звинувачення у сексуальній розбещеності та надмірному пияцтві автоматично відпадуть». Ось що, виявляється, головне у «Фієсті»! 

Однак, це ще не все. Бойченко заглиблюється в приватне життя письменника. Запитання, яке він ставить, цікаве й нам: чому Хемінгуей застрелився? Та даремно ми чекаємо від літературознавця якщо й не відповіді, то бодай міркувань з цього приводу. Натомість він ділиться з читачем відомостями, що в Хемінгуея був маленький пеніс (до речі, і нарис його називається «Пеніс генія»). І хоча, як каже нам Бойченко, цей факт не вплинув на його повагу до автора «Фієсти», зате повага читача до самого Бойченка після таких «одкровень» значно підупадає. 

Цілком допускаю, що «Мої серед чужих» - не якісь там критичні дослідження, а просто власні рефлексії автора на заявлених персон. Тільки тоді місце їм десь в авторському щоденнику, а не в книзі, адресованій довірливій публіці. І лише одне виправдовує автора. В анонсі він чесно попереджав нас, що книга є читацьким путівником для дітей старшого шкільного та молодшого студентського віку. Спершу було подумалося, що це черговий прикол жартівливого автора, а коли прочитаєш книжку, то й бачиш - таки правда, що для дітей. Тільки навіщо воно дітям?