Re: цензії

Пригадую, коли я вперше прочитав у вузівському підручнику з історії української літератури, що роман Ґео Шкурупія «Двері в день» - присвячений побудові Дніпрогесу, я вирішив, що це не для мене. Втім, моїм узаєминам зі Шкурупієм пощастило: відштовхнувшись від його дебютної збірки «Психетози», я невдовзі прочитав і роман «Двері в день», і ще два романи, і більшість інших його різножанрових творів, попри те, що цей автор не перевидавався у нас від 1968-го року. До чого тут футурист Шкурупій і Дніпрогес? Нічого й ніколи не можна знати наперед. Принаймні, в сенсі вичерпного і остаточного знання. На сьогодні Дніпрогес, як мітолоґема, ідеолоґема й культуроґема, - настільки ж ретельно зник із української літературно-художньої свідомости, наскільки ґрунтовно був у ній присутній у 1920-х - 1960-х роках. Сьогодні Дніпрогес ще не зрідка гостює у віршах Павла Вольвача (який родом із Запоріжжя) у вигляді надійного та солодкого маркера малої батьківщини, а більш, здається, ні у кого його не зустрінеш. Звісно, є ще непроминальна у своїх драматично-оптимістичних конотаціях «Поема про море» Олександра Довженка, але її вже і в середній школі не вивчають... Тим часом Дніпрогес, як артефакт і психологічний комплекс, зацікавив сучасну поетку з Харкова. В анотації до її електронної книжки «Поема першого січня», зокрема, читаємо: «Ганна Яновська, авторка «Волохатої книги» (2008) та публікацій власної і перекладної поезії в українських часописах, зустріла якось свій пригодницький новий рік у Запоріжжі, і відтоді специфічна музика цього обласного центру та його передмість продовжує для неї звучати, а нині - словесно втілена в цьому максі-синглі». І я з подивом для себе відкрив, що маґія Дніпрогесу може бути актуальною ще й сьогодні.

Зміст цієї електронної книжечки, виглядає наступним чином: розділи мають анґломовні назви, що так і лишилось для мене деякою загадкою в сенсі доцільности, але, зрештою, чому б і ні. Можна припустити, що анґломовні словосполуки інтертекстуально відсилають читача до емоційної підзарядки у джерелах-претекстах, - мистецьких і літературних, як от «Мисливці на снігу» або «Корабель дурнів»: «Intro», «Hounds of Winter», «King Snake», «Ship of Fools». Крім того, розділи чітко позначені хронометричними маркерами, - усе, до речі, відбувається впродовж першого дня 2012-го року, - звідси й назва твору. Починається поема інтродукцією, тобто вступом до теми. Анапест із паралельно заримованими рядками, що лягають у перелоги тексту, як скиби зораної землі, - це також не зовсім звично, як на сучасне поетичне виробництво двотисячників, які впродовж останніх років уповні встигли дискредитувати поетичне мистецтво, як таке. А Ганна Яновська - саме з цього покоління, втім, як бачимо, бувають щасливі винятки. Буває, що людина відчуває глибше, а бачить ширше за власний відбиток у дзеркалі. І якщо вона внутрішнім зором сягає неприступної для більшости метафізики національного всесвіту, тоді вона здатна ці свої симультанні осяяння передавати і читачам, - звісно, не всім - лише тим, кому це потрібно не менше за автора. Хоча, здавалося б, нічого екзотичного насправді не відбувається, - лише туристична ночівля гуртом, але ночівля, яка від початку обіцяє якісь відкриття і пригоди:

По четвертій усе вже нарешті вляглось.

І узявся за голку невидимий хтось,

До минулого дня пришиваючи рік.

І на вовчий язик, і на заячий скік

Стали старшими ті, хто отут по кутках,

На мішках із ганчір´ям, у спальних мішках,

Під столом, на канапі, лицем до стіни

Полягли - і всю хату наповнили сни.

Я не сплю, я тримаю тебе за плече.

Десь по трубах дніпровська вода потече,

Раптом злякана миша шугне у нору...

Хтось говорить, та мови я не розберу.

Далі йде розділ, що має назву «Hounds of Winter». Про яких таких зимових мисливців веде мову авторка, читач зрозуміє, прочитавши текст. Не хочу його скорочувати, аби не редукувати заразом і зміст, поготів - коли ходить про ліро-епічний твір. Зберігаючи паралельне римування, авторка в цьому й наступному розділах скористалася амфібрахієм. Що, по-своєму, є цікаво й, напевно, має наштовхувати на деякі роздуми, допомагаючи налаштуватись на настроєву хвилю твору. Коментувати тут особливо немає чого, читач і сам зрозуміє про які мандри в перший день нового року йдеться: блукання в чужому місті, - настільки чужому, що є потреба в людині-провідникові, аби дістатись від місця ночівлі до залізничної станції; химерний зимовий ранок у передмісті, що нагадує навіть не просто село, а якийсь неосвоєний людиною терен, що належить, як виявляється трьом великим псиськам, один вигляд яких змушує серце битися швидше, ніж зазвичай. Попри видиму простоту картини зимового ранку, читач має збагнути, де ж насправді знаходиться джерело тривоги. А воно - лише у загостреному сприйнятті ліричною героїнею напівдикого зимового простору, типового пустельного краєвиду («вимкнений наглухо світ»), в який уписані три великі пси, тимчасово або й узагалі не контрольовані людиною. Сучасна людина звикла до того, що все під її контролем, і раптом - відхилення від узвичаєної норми, звідси тривога - заледве не старозавітний страх, підпертий провиною, інтуїцією, чимось іншим? У будь-якому разі, враження від потенційно окресленого майже контакту з живою некерованою природою явно контрастують із пересічними стерильними емоціями сучасної міської людини.

За хмарами щось ворушилось в далекім куточку небес.

Був час, як давно вже хотілось, податися на Дніпрогес:

Стояти там і наслухати пручання невидимих жил,

Тоді як, оглушене святом, все місто упало без сил.

Тут раптом невпевненим рухом знайомий устав з килимка.

Тобі наступивши на руку, попав: «Будь за провідника!»

Бо як іще вийти полями в цей паралізований час

На станцію, де з ліхтарями стрічали ізвечора нас?

Нам очі, вважай, зав´язали туман і безсніжна зима.

Ми знаєм, як там від вокзалу, а тут - не блукати ж дарма!

Хазяйку не будим - ще вчора призначили зустріч удень.

Не зрушим стільця, ані штори, всі речі відомо вже де -

На нас і при нас. За дверима та сама земля, що вночі,

І в хаті, набитій своїми, сьогодні безглузді ключі.

І ось уже три подорожні по вогкій дорозі бредуть

І кóпають гільзи порожні, де більше вогні не живуть.

Мовчання всього: залізниці, птахів і закритих воріт.

І холодом віє в зіниці цей вимкнений наглухо світ.

Ці пилом присипані хмари і сирість від ночі м´яка

Беруть туманцем окуляри непевного провідника.

Люблю новорічного ранку оцю непорушність земну,

Цю тишу порожнього танка, неписану гру відступну:

Не здатний упоратись з постом - щоб світ не скінчився навік,

Замри, наче щур чи опосум, ні пари із вуст і повік.

І легко в стоп-кадрі завислім розгледіти грішне й святе,

І це ушляхетнює риси однакових смт.

Ну що, бур´янами? Здається. Наліво вже чуть поїзди.

І звідкись посадка береться над полем. «Нам точно туди?

Її ж не було там учора. Чи виїдем звідси?» - кажу.

«Це станція інша, нічого. Я вже тут не вперше ходжу».

І наша ч/б кінострічка нам свіжий сюжет піднесла:

Там, коло дерев, електричка спинилась - і далі пішла.

«Це наша?» - «Та наша, зараза. Ходімо на трасу, старі.

Було б туди вийти одразу. Там краще і то в цій порі...»

І тут озирнулись ми швидко, немов було подано знак, -

У полі з´явились нізвідки аж троє великих собак

На чорній долоні рівнини, котрою вертати назад,

І кроків між нами і ними - чи сорок, чи то п´ятдесят.

Вони у мовчанні носились ріллею, безгучні й легкі,

І тьмяно на чорнім світились їх білі нечисті боки.

Ведмедеподібна порода, завбільшки як добре теля.

Цей танець назовсім, і кода його може бути твоя.

Дивись на красу невимовну цих рухів, ці лапи й хвости

І стань цим видовищем повний, допоки не має мети

Ця сила. І поки увага з мовчанням і рухами псів

Утримують рівновагу невидимих терезів,

Очима у жилки червоні, пливкою свідомістю - так

І стеж на цій чорній долоні цей танець зимових собак.

Не знаю, як стан цей назвати: чи вічність лизнула в лице?

Уже і ті пси волохаті вернулись у диво-яйце,

Зміїним покликані свистом із боку невидних дворів.

З них жоден на суглинку чистім у полі чужих не уздрів.

Уже й здійнялися ворони із криком над сивим шосе,

Уже на твій помах коронний спинилось і далі несе,

Вже місто заповнило обрій, але у сітківку той знак

Ще й досі впечатано добре - три цятки зимових собак.

В наступному розділі «King Snake», - з´являється нарешті і він, - Дніпрогес. Постає виробнича, в суті своїй, картина, сповнена персоніфікацій, які створюють динамічну, пульсуючу й навіть дещо загрозливу атмосферу, в якій безпосередньо на наших очах народжується щось на кшталт міту. В невеличкому фраґменті ліро-епічного тексту авторка зуміла висловити тисячі сторінок історичної та технічної інформації; торкнулась етичного та політичного аспектів величної будівлі й сягнула сливе метафізичних глибин українського буття, принаймні в його топографічно-локалізованому масштабі. Майстерно поєднавши у тугий вузол долю конкретного робітника і всієї країни, тогочасні реалії та сьогодення, Ганна Яновська віртуозно актуалізує давно призабуті реалії: «І хтозна, що більш йому личить: сучасна підсвітка м´яка / Чи жах на простацькім обличчі невдалого підривника...».

Оце вже і він маячить, вчепившись у два береги, -

На око незрушний, одначе інакший для вуха й ноги.

Шум вод і чайок ячання, самотнє нявчання внизу...

Десь там без твого втручання в дроти заганяють грозу.

Ця гребля двигтить і пульсує, скидаючи ліхтарі.

Щоб слова не мовити всує, гекзаметром говори.

Без свідків, отут, як умію, скажу, що сказать не змогли:

Про друге пришестя змія, що виорав давні вали.

Це він, у бетон закутий, вчепився у м´язи Дніпра,

І крутить турбіни люта борня, нерозривна й стара.

Він там, майже вічний, сивий, від часу лиш голос захрип.

Він повниться чорного гніву, він живиться душами риб.

Один, що його не стало давно вже, мені розповів,

Як по таборах збирали останніх вцілілих волхвів,

Про вогнища, що палали вночі по обох берегах,

І те, що тоді постало в їх світлі. «Я бачив страх, -

Казав він. - Там у майорів коліна трусились, повір,

Коли в приготовану нору спускався прикликаний звір...»

Волхвам обіцяли свободу за змія, що оре вали, -

І в темну дніпрову воду вони по свободу пішли.

І знаєш, я в це повірю: занадто стяглися вузлом

Залізо й вода, а в повітрі - любов із ненавистю й злом;

Вода, що накрила собою без ліку живих батьківщин -

І лампа, що буде живою від руху пекельних машин.

І хтозна, що більш йому личить: сучасна підсвітка м´яка

Чи жах на простацькім обличчі невдалого підривника...

Завершує поему розділ із літературно-маркованою (інтертекстуальною) назвою «Ship of Fools». Тут усього-на-всього ідеться про коротку мандрівку героїні та її супутника святковою маршруткою до залізничного вокзалу, звідки потяг повезе їх нарешті додому. Ганна Яновська демонструє рідкісне вміння з абсолютно банальних і навіть профанних речей і предметів висновувати просто-таки феєрію тонких філософічних узагальнень, гостро приправлених питомо християнською емблематикою.

Хто з нами там на зупинці стояв, прощалися, бо вже слід:

Маршрутка, що їхала на вокзал, сповільнила млявий хід.

І стало ясно, коли ввійшли і світ поплив за дверми:

На цьому вутлому кораблі тверезі були лиш ми.

Цієї ночі почався рік, іще не минула й доба,

Водила, який ще у святі застиг, нас тяг по мостах і горбах.

Ну хай пасажири, які видихають в салон незрівнянний дух,

Їм що - вони ніяк не впливають на правосторонній рух.

Водій контролеру між інших справ наказував: «Наливай!»

І з тихим смутком їх споглядав з ікони святий Миколай.

А ось навпроти обкурені двоє вертаються на район

І дивляться тільки на нас з тобою, хоч вибору - повний салон.

Один із них, у шарфі з «Динамо», поглянув на мій рюкзак,

Тоді сказав: «Не тікай од мами, вертайся, ніззя же так!»

Юначе, забудь, ми їдем додому, точніше - по різних хатах,

Де ввечері, перш ніж звалитись од втоми,

повиснеш на мідних дротах.

А той, хто вміє втекти від розлуки, теж у призначений час

Трапить вже в інші надійні руки - може, оце й про нас.

Бо сказано: жоден не знає строку, кому години кую;

Блаженний той, хто тверезим оком дивився в безодню Мою.

Твереза муха прорве тенета, що в них чатує біда.

Коротше, знайомся, я Кастанеда, а це ось - він Сковорода.

Я бачу темряву, він прозорість, лишаючись на межі

На тій, що й ти, і водійська совість, і цей механізм в іржі,

Який на кожному повороті кульгає на всіх осях.

Дивитись в темряву - теж робота, ховай запасний косяк...

«Космос!» - із задніх сидінь лунає. Ну й назви у цих краях.

За поворотом водій спиняє. Спальник - мов зоряний шлях.

Хмари накрили небесне просо, не звіриш по них маршрут.

Вистрибнув хтось у відкритий «Космос», а ми лишилися тут.

Тепер розрізняй на всьому печаті продовження чи кінця.

Що тобі, мисляча тріско, втрачати, окрім свого лиця,

Окрім цього відчуття рівноваги, поки тебе трима

Вічна рука, що в цієї ватаги думки про неї нема.

Відбитки в оці вогнів зустрічних, чуття і думки нечіткі -

Все ще при нас, тільки з нами вічно будуть лише зв´язки.

Десь як минулого літа свідки - жили торішніх листків,

Душі, що вбрані в строкату сітку із кольорових зв´язків.

Чи говорила я, чи мовчала, чи ти також мовчав,

Доки вогнями ялинки-причалу нас той вокзал зустрічав,

Доки з пивним, густопінявим духом, шурхотом мушель і книг

Море невидиме, сповнивши вуха, твердю лягло біля ніг.

Спочатку мене цей твір зацікавив самою ідеєю поеми (надзвичайно рідкісний нині жанр!), а потім і майстерним її виконанням; її епічним строєм-звучанням і, врешті, екзотикою, що береться буквально з нічого, натягуючи струни нашого сприйняття та заглиблюючи за посередництва, здавалося б, давно утилізованих речей у саму серцевину національного буття-тут-і-тепер. Виявляється, навіть сьогодні можна писати саме так, ніби й не було в українському світі утлого краденого постмодернізму та всіх інших прикмет деґрадації й виродження. Зовсім невипадковими є й ілюстрації авторки до цієї уявно-реальної книги, виконані в ориґінальній техніці витинанки. Кожна витинанка відповідає змістові й духові певного розділу. На них модерно-технізовані крижинки, зимові пси, висотні будинки, приблудна маршрутка й тому подібне. Буденні артефакти, що ними так віртуозно користується авторка, їх мітологічне оформлення, зв´язок мертвої радянщини з нашим сьогоденням, - усе це разом наштовхує на думку про реальну присутність поетичної традиції Сходу, ареал якої замкнутий у трикутнику, що поєднує Харків, Донецьк, Запоріжжя, а також, як мінімум, - дві ґенерації пострадянських поетів. Тобто, я хочу сказати, що Жадан, Мельників, Вольвач та інші пенсіонери попрацювали свого часу доволі сумлінно й підготували достойну зміну. Що ж до поетки, то Ганна Яновська у цій поемі з честю витримала іспит на звання направду серйозного автора, який терпко і гостро відчуває дух свого часу, володіючи при тому майстерністю та бажанням зафіксувати його назавше.