«Великий» український роман може бути великим й вражаючим не обов’язково за обсягом та кількістю сторінок. Головне, що це твір, котрий спонукає до активної мислиннєвої роботи думки читача, котрий не залишає байдужим того, хто відважився на його уважне прочитання.

Саме таким (особливо може тому, що читаю його після «Записок українського самашедшего» Ліни Костенко) сприймається роман-андрогін Надії Степули «Небо (не) сповідане. Все (і) ніщо». Це роман-колаж, з філософськими розмірковуваннями й публіцистичними роздумами.

Оповідь від імені головної героїні Надін або спогади та «історія почуттів» її подруги Зофії (Зоні) час від часу перемежується багатьма ліричними відступами, які містять в собі щось подібне до есеїв, роздуми про долю та творчість письменників-сучасників автора або більш старших за віком, роздуми про політичну долю країни, рефлексії щодо «виборів без виборів». Завдяки цим відступам експериментальна мозаїка полотна роману передає якомога краще зріз суспільно-політичного життя сучасної України. В цій мозаїці особливо чітко промальовуються творчі портрети письменників Романа Андріяшика, Ярослава Павлюка, Олеся Ульяненка, політика В’ячеслава Чорновола – особистостей, які передчасно пішли з життя чи то через важку хворобу чи через безглузду (можливо навмисно «спроектовану») автокатастрофу.

Точиться розмова Надін з професором Максимичем (Григорієм Штонєм?) про епічний романний простір літератури, про те, що Латинська Америка за триста років колоніального панування майже не мала великих романів у своїй літературній спадщині доки у середині ХХ століття не вибухнув Габріель Гарсіа Маркес та виникла ціла школа письменників-творців «химерної прози» в напрямі «магічного реалізму».

Розмірковуючи про можливі паралелі української та латиноамериканської прози, Максимич зауважує: «Я не дуже згоден з тим, наприклад, що українська химерна проза є перегуком з письмом Маркеса. Хоча Загребельний чи навіть Яворівський, зрозумівши, що це поклик часу, почали свідомо «перегукуватися» з ним. Але тільки органічні перегуки є цінними. Я б указав на письмо Василя Земляка і Віктора Міняйла як на письмо, яке вернулося до якоїсь розкутішої манери. Але все це продовжує соцреалістичні доктрини в якомусь такому політично розкритішому ключі».[1]

«Небо (не) сповідане. Все (і) ніщо» - це роман «галерейного» типу, який породжує на асоціативному рівні цілі галереї образів творчих особистостей, це й також роман – своєрідне дослідження стану сучасної української літератури. Про це ведеться бесіда поміж Надін та Олесем Ульяненком.

 «Олесю, яким тобі зблизька бачиться літературний процес у нинішній Україні?

 - Гм… Бачиться мені, як сама країна, - неструктурований. Є відсутність тих чинників, які впливають взагалі на свідомість. Тобто немає фантастики потужної, немає пригодницької літератури, немає кримінального роману. У нас є психологічний роман. Оце єдине, що ми можемо похвалитися, то це такою глибокою індивідуальною українською ментальністю, яка десь копає так глибоко, що її ніхто не розуміє».[2]

Особистість Олеся Ульяненка та спогади про нього розгортаються на сторінках роману в дусі якоїсь сумної поетичної балади, особливо, коли Надін на сороковини по Олесеві бачить уві сні алконостів – райських птахів, що віщують якусь доленосну подію або вістку… й один з птахів звертається до Надін, нагадуючи їй, як 30 березня 2007 року вона спитала в письменника в інтрнет-чаті: «навіщо в світі існує писання книг? Що таке любов? Що таке ненависть?»[3] Навіть назва роману Надії Степули перегукується з епізодом, що його цитує Надін з Ульяненкових «Квітів Содому»: «Під небом (не) сповіданим все – ніщо, - …я стою на мосту і переді мною відкривається священна пустота міста.»[4]

Роман також містить й сатиричний памфлет «Роман Непереможного Абсурду» (в дусі Джонатана Свіфта та сучасних сатиричних й анти утопічних творів на кшталт «Газелі бідного Ремзі» Володимира Даниленка, «Труба» Анатолія Крима, «День опрічника» Максима Кононенка, «Кись» Тетяни Толстої тощо).

Роман-андрогін Надії Степули багатоликий й полі жанровий за своєю структурою, він присвячений подорожам й роздумам суто української душі.

Головна героїня то занурюється у світ містичних вірувань, коли починає згадувати дитинство та юність: в неї є дар прозріння, вона має добре розвинену інтуїцію, навіть вгадує думки близьких людей, передбачає долі деяких з них, спілкується у снах з померлими та янголами, бачить райських птахів-провісників алконостів.

Нею опікується янгол-охоронець, який любить коли Надін називає його ім’я. Янгол щоразу допомагає Надін уникнути вельми небезпечних ситуацій на дорозі під час її численних подорожей українськими та закордонними шляхами. Хто-то міг би бути? Може перший хлопець Михайло, з яким вона танцювала у юні літа на весіллі родички, проте не судилося їм зустрічатися разом… Юнак втопився наступного літа…

А раптом Надін починає розмірковувати й писати «на злобу дня»: про безпорадність простого люду та про безсоромність можновладців, котрі тільки й роблять, що будь-яким чином маніпулюють електоратом. А електораторові тільки й залишаються, що «вибори без виборів» доки політики влаштовують власні «зоряні війни» та перманентні передвиборчі «піар-шоу».

Цей роман про пошуки міцного духовного й культурного початку, який має об’єднати, а не розмежовувати українців, які мають спільне коріння, що збереглося у фольклорних обрядах й піснях… Ведеться пошук чогось справжнього, про що писали класики у ХІХ сторіччі, про той ліро-епічний романний простір великої літератури, яка може дати якісь відповіді на вічні питання багатьом читачам. І хоча, як на гадку Олеся Ульяненка: «одна книжка не може змінити світ…»[5] Але саме такі книжки, як роман Надії Степули «Небо (не) сповідане. Все (і) ніщо» якраз настав час читати.

[1] Див.: Надія Степула. Небо (не) сповідане. Все (і) ніщо. – К.: «Ярославів Вал», 2011. – С. 41

[2] Там само. – С. 176

[3] Там само. – С. 194

[4] Там само. – С. 197

[5] Там само. – С. 188